Це ми, Едічка!

Мене завжди захоплювали зухвалі слова похованого під Харковом Григорія Сковороди: «Життя намагалась мене піймати, але я її обдурив». А от зараз, поминаючи дев’ять днів відходу з життя вихованого в Харкові Едуарда Лімонова (Савенко), я подумав, що сама смерть намагалася його впіймати, але він її обдурив. А це ще крутіше!..

Мене іноді запитують, як уберегтися від коронавіруса (зараз всі один в одного запитують). Я пояснюю. Цей вірус, по суті, геронтологическое зброю. Б’є в основному за літнім. Не тому, що він геронтофоб. Нічого особистого. Просто розкривати літню втомлену клітку менш страшно, ніж юну. Та борзо огризається неизношенными і ревні антитілами. А вірус уникає непотрібних ризиків. Тому рецепт простий. Треба просто обдурити вірус. Веди себе як молодий: мрій, як у десять рочків, люби, як у двадцять, пий, як у тридцять. Вірус б’є не по паспорту, а по пиці. Значить, виглядай (і чи) завжди молодим. І будь-яка зараза буде обминати тебе стороною ― побоїться зв’язуватися…

Цей секрет мені подарував Едік Лимонів. Я питав його, як він виживав в самих екстремальних ситуаціях: в’язниця, сума, війна… Едік завжди відповідав: «Залишайся молодим. Я сам дожив до серйозного віку, тому що не вірив, що доживу до тридцяти». Дожив він і залишився в цьому віці на століття. І пішов не від атаки «коронованих», а зовсім від іншого непереборної напасті…

Але скількох він врятував! Скількох підкорив! Скількох навчив! І мене в тому числі…

Його головне кредо ― не боятися. Якась феноменальна безоглядна відданість. Коли я прочитав «Це я ― Едічка», зрозумів, що в світі нема чого бояться. Ну, окрім самотності. Коли я прочитав «Підліток Савенко», остаточно усвідомив, що в світі нічого боятися. Ну, крім натовпу. Коли я прочитав «Ката», свято увірував, що у світі нема чого боятися. Ну, крім себе. Едічка про себе все знав. Він ще раніше Брюса Лі зрозумів конфуціанську максиму: «Всі твої проблеми зосереджені в твоєму серці, тому просто пізнай себе».

І він примудрявся парити між і над натовпом і самотністю. Цей його інверсійний слід я бачив і над окопами Придністров’я, і над барикадами Білого дому. Над мінаретами Ічкерії і кипарисами Криму. Пам’ятаю ще війну в Югославії. Ми зі швейцарськими миротворцями вирішили нишком трохи розслабитися. (Європейці взагалі ті ще «тихушники».) У безмежних плавнях величезного озера знайшли самотню хатинку. Син господині, рослий не по роках підліток, наловив мережею риби. Сербська красива звідтам молодиця з немовлям за спиною швидко і смачно її нажарила величезними шматками і розлила по глечиках самогон. А ми в очікуванні бенкету обривали черешню з єдиного дерева саду. Тут вони і під’їхали. Два обляпанных болотній брудом «шестисотих» з купою пасажирів. Рослі, грізні в чорній формі, сильно напідпитку. Дізналися, що тут «миротворці». Їх лідер (як я потім дізнався за загальним столом, знаменитий Аркан, командир спецбригади і козирний авторитет) сказав: ми зараз вам морди будемо бити, а ви нас умиротворяйте. Коли я заговорив російською, трохи заспокоїлися.

Аркан запитав: «Кого з серйозних російських знаєш»? Я назвав ім’я колишнього російського прем’єра. Аркан тільки поморщився. І тоді я сказав: «Едіка». Через півгодини ми вже пили палінку за загальним столом, обіймалися і співали про те, що без Росії Сербія ― вагончик, а разом ― цілий склад.

Потім авторитет процитував рядок з балади генія: «Пам’ять ― безрука кінна статуя…». А я не пам’ятав продовження… Едічка! Ти і на відстані одних оберігав від дурості, інших ― від приниження… Я навіть побоювався його дару провидіння і сили впливу. Його і добрі, і похмурі пророкування невблаганно збувалися.

Я повинен був зустрітися з одним дуже відомим вестернізованій медийщиком. Едик сказав, що не варто витрачати час на пусте мажористого і кон’юнктурного молодця. Я не повірив і чекав того в аеропорту. Не дочекався. Чартер підірвали прямо на зльоті. Едічка! Ти був безжалісний не тільки до себе, але і до опонентів. Чи не знав, що твої думки збуваються?..

В Росії будь-який вид діяльності несподівано може стати героїчним (від листоноші на війні до санітара епідемії). Письменницьку місію зробив героїчної в російському світі саме Едик. До нього було ясно, що в Росії поет ― більше, ніж поет. А він довів, що тут письменник крутіше депутата і міністра в одному гранчастій склянці. І сильно відповідальніше. Тому коли в улюбленому Будапешті він один кинувся з пляшкою на зграю британських письменників, образив на фуршеті російське слово…

Пару років тому ми пили з ним з «гранчаков» легке крадене вино (сусід тягав з виноробні) на ялтинській терасі. Я намагався говорити йому компліменти: пронизлива правда текстів, смак життя, унікальна письменницька непродажність, джедайское буття, блискуча форма тіла і думки, приголомшлива стилістика зваблювання прекрасних жінок…

Він тільки кривився. Подивився на лежить під нами місто і ніби невпевнено сказав: «Ялта ― занедбаний єврейський цвинтар». Пожвавився тільки тоді, коли заговорили про те, що Муаммар Каддафі був великим письменником і заслужив на «нобелівку» тільки вже за назву своєї книги «Самогубство космонавта».

Дружина попросила з ним сфотографуватися. Він знявся і тут же промовив: «Дякую, до побачення». Це останнє, що я почув від Едічки…

У мене було двоє глобальних знайомих, пов’язаних з Харковом. Збігнєв Бжезінський, який народився в Харкові, але все життя це приховував. Може тому, що запаморочливо ненавидів все російське і панічно боявся всього, що пов’язано з російським світом. І Едик Лимонів, який народився у провінційному містечку російською Дзержинську, але все життя вважав себе харків’янином. І сліпуче любив все російське…

Це ми, Едічка, які на твоїй стороні. Які люблять і не бояться. А це зараз ох як треба!

Р. Дервіш