Свідоме руйнування американцями правових основ міжнародних відносин і заміна їх виключно правом сильного здатні ввергнути світ в черговий переділ спірних територій. На цей раз неконтрольований.
Правда, навряд чи це допоможе Сполученим Штатам утримати за собою політичне та економічне лідерство у світі, залишаючись при цьому світовим жандармом. До того ж жандарм, який керується у своїй діяльності законом, а силою, – це вже бандит.
Як би там не було, але хаос, штучно внесений у існуючий світопорядок, безумовно, найсильніше позначиться на слабких (економічно і політично) країнах. І Україна вже обозначившейся перспективою повного розвалу держави посідає серед них одне з провідних місць.
Не буду повторюватися щодо стану української економіки, всепроникної корупції, гостроти міжнаціональних відносин, впливу націоналістичних бандформувань на політичне життя, стану справ у сфері прав людини, правової системи і т. д.
Хоча й цього було б цілком достатньо для того, щоб країна з часом розвалилася сама по собі.
Тільки от часу у неї може зовсім не виявитися: розвал може статися стрибкоподібно під впливом її західних сусідів, які не просто чекають своєї жертви, як шуліки в небі, а всіма силами прагнуть допомогти їй впасти, щоб потім разом накинутися і розтягнути на шматки. Адже серед найближчих західних сусідів України немає жодного, хто не мав би до неї територіальних претензій.
Перемігши у Другій світовій війні, Радянський Союз в якості компенсації за понесені втрати СРСР розширив свою територію на західних кордонах і приєднав до себе, згідно з рішеннями Тегеранської, а потім і Ялтинської (Кримської) конференції союзних держав, частину території Польщі, Угорщини та Румунії.
СРСР отримав західний кордон з Польщею так званої «лінії Керзона», встановленої ще в 1920 році.
Так фактично межа повернулася до стану на момент поділу Польщі між Німеччиною і СРСР в 1939 році за Договором про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною (відомий також як пакт Молотова – Ріббентропа). Крім цього, Польщі був переданий Білостоцькі регіон.
Який тільки не піддавалося критиці керівництво СРСР з боку західних країн за підписання цього договору з нацистською Німеччиною 23 серпня 1939 року! Між тим, нагадаю, на той час Німеччина вже підписала аналогічні договори з Польщею — 1934 рік, Литвою, Латвією та Естонією — 1939 рік.
До цього часу між Німеччиною, Великобританією, Францією та Італією було підписано також т. зв. Мюнхенська угода 1938 року (Мюнхенська змова). Воно стосувалося передачі Німеччині Судетської області Чехословаччини. На наступний же день між Великобританією і Німеччиною була підписана декларація про взаємний ненапад – схожа декларація Німеччини і Франції була підписана трохи пізніше.
Керівництво СРСР в цих умовах була змушена вжити заходів для забезпечення безпеки своєї країни, щоб відтягнути початок війни і використовувати виграний час для зміцнення економіки та обороноздатності країни.
Ялтинські угоди, укладені між союзниками в самому кінці війни, забезпечили мир людству до кінця 1980-х років.
Валитися Ялтинська система почала з розпадом СРСР.
Першою негативні наслідки цього стала відчувати Україна, відчула територіальні претензії до себе з боку Польщі, Угорщини і Румунії. І це не рахуючи населення Криму і Донбасу, яке не змогло існувати в складі України після нацистського і русофобского перевороту 2014 року.
Найбільш великі територіальні претензії до України має Польща.
У Варшаві все частіше замислюються про те, як повернути собі ті українські землі, які поляки вважають «споконвічно польськими».
Це т. зв. Східна Малопольща.
У відповідності з секретним додатком до пакту Молотова – Ріббентропа, Львівське, Тарнопольское і Станиславовское воєводства, які після розпаду Австро-Угорщини до складу Польщі, були включені до складу Радянського Союзу і передані в Українську РСР як Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області.
До речі, ще на Тегеранській конференції 1943 року західні союзники погодилися з тим, щоб залишити в складі Радянського Союзу після завершення Другої світової війни ці території.
Після розпаду СРСР вони опинилися в складі «незалежної» України. І ця обставина посилило сподівання польських націоналістів (а це, вважай, велика частина населення) на повернення своїх колишніх територій.
Особливе значення для поляків має місто Львів. У далекому 1349 році він був завойований Казимиром Великим, після чого поступово перетворився на один з найважливіших центрів польської культури того часу.
Поряд з Варшавою і Краковом Львів став одним з найбільш знакових культурних і історичних центрів Польщі.
Ставлення поляків до Львова можна порівняти в якійсь мірі з відношенням сербів Косова.
Всім відома байка про те, як Сталін сперечався з Черчіллем з приводу майбутню приналежність Львова:
Черчілль: Але Львів ніколи не входив в Російську Імперію.
Сталін: Зате Варшава, Варшава входила!
Це справжня байка. Насправді обговорення цього питання між союзниками проходило досить гостро і напружено.
Існує історична прикмета: імперія (або країна), що володіє Львовом, приречена розвалитися. Сьогодні вона підтверджується.
Польща активно бореться за повернення колишніх польських територій, що входять поки ще в склад України.
Всі етнічні поляки, які проживають на Україні, давно мають можливість отримання польських паспортів і «карти поляка». Це дає їм можливість вчитися і працювати у Польщі.
Подібні правила поширюються і на українців, чиї предки до 1939 року були громадянами Польщі і проживали на польських територіях. Мова йде практично про всіх мешканців Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей України.
Хто з цих економічно депресивних областей відмовиться від можливості отримати роботу в Польщі, коли на батьківщині її практично немає?
Там із задоволенням приймають українських заробітчан, які заміняють поляків на найбрудніших і важких роботах. Самі поляки при цьому виїжджають на роботу в Німеччину.
Якщо замінити слово «гастарбайтер» на «батрак», то можна сказати, що між Польщею та Україною відновлюються історичні «виробничі відносини» як між паном і наймитом.
Паралельно Польща займається культурною експансією в західноукраїнських землях: розвиває викладання польської мови в вузах Західної України, підтримує польські культурні центри, сприяють появі польськомовних засобів масової інформації.
Українська влада не в змозі противитися такої діяльності, оскільки вона супроводжується певною фінансовою допомогою.
Скриплячи зубами, з нею змушені миритися і українські націоналісти, яким, крім «патріотичних ідей», теж треба щось їсти, а робота в Польщі часом може виявитися єдиною можливістю заробити на життя.
Окремі ексцеси в цьому випадку не лякають поляків. Вони вже звикли до того, що навіть затяті націоналісти, які приїжджають на заробітки і спочатку намагаються демонструвати бандерівську символіку або заперечують Волинську різанину, після відповідних заходів фізичного та юридичного впливу на них поводяться цілком пристойно, охоче міняють «патріотичну» ідеологію на роботу батрака з невеликою, але гарантованою оплатою.
«Процесу перевиховання» сприяє і те, що з 1 березня 2018 р. у Польщі набув чинності жорсткий закон, спрямований проти українського націоналізму. Тепер за заперечення злочинів, здійснених бандерівцями, у Польщі можна отримати від 3 до 5 років позбавлення волі. Члени ОУН-УПА класифікуються як злочинці, які організували геноцид польського народу в роки Другої світової війни.
Власне, політика Польщі стосовно Західної України схожа з політикою Румунії в Північній Буковині та Угорщини в Закарпатті.
Угорщина навіть пропонувала взяти і поділити українські землі. Про це заявив депутат Польського сейму Славомір Нитрас.
За його словами, з пропозицією про розподіл України виступив сам угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан. У 2014 році він нібито пропонував Польщі зайняти територію України і розділити її між країнами.
Від Угорщини за підсумками Другої світової війни були відторгнуті досить значні території, зокрема Закарпаття, яке вважається історичною землею угорської держави.
Там зараз проживає близько 150 тисяч етнічних угорців.
Політика Угорщини щодо Закарпатській області багато в чому ідентична політиці Польщі в Галичині. Ті ж угорські паспорти для етнічних угорців, та ж культурно-просвітницька робота з населенням. Різка критика українського закону про освіту і т. п.
Будапешт готовий підключитися до розділу західних земель України. А в якості союзників розглядає не лише Польщу, але й Румунію, якої раніше належали Бессарабія і Чернівецька область.
В даний час на Україні налічується понад 150 тисяч етнічних румунів, що компактно проживають у сільській місцевості південно-західній частині Чернівецької області та південно-східній частині Закарпаття.
Румунське населення в радянський час і в перші роки існування «незалежної» користувалося певною культурною автономією: румунська мова вивчався в початкових і середніх школах, діяла кафедра румунської філології в Чернівецькому університеті, видавалися газети румунською мовою.
У Бухаресті взагалі стверджують, що на Україні є близько 500 тис. румун, зараховуючи до них і 260 тис. молдаван, які проживають в Одеській, Чернівецькій, Миколаївській та Кіровоградській областях.
У 1994 році Румунія прийняла закони, що дають право на румунське громадянство всіх етнічних румунів і молдаван. Таким чином, право на румунське громадянство і нащадки жителів Бессарабії і Північної Буковини, включені до складу Радянського Союзу в 1940 році.
Так само, як Польща та Угорщина, Румунія активно здійснює «румунізацію» інформаційного і культурного простору в Чернівецькій області. Мета зрозуміла – підготувати регіон до відторгнення від України і включення його до складу Румунії.
Відмінною рисою румунізації українських регіонів є масове використання для цих цілей православної церкви. Духовенство УПЦ з числа румунів і молдаван активно залучається до цієї роботи. У цьому випадку вона отримує солідну матеріальну підтримку з боку румунського уряду.
В ході ознайомлювальної поїздки по Чернівецькій області, організованої МЗС України для іноземних дипломатів в 2009 році, я мав можливість переконатися в цьому особисто. Так само як і про ступінь румунізації шкіл, де дозволяється викладання румунською мовою.
Ще одна цікава деталь: керівництво Румунської православної церкви, як і інші автокефальні православні церкви, свого часу відмовилося визнавати створену Константинополем з подачі Петра Порошенка т. н. православну церкву України (ПЦУ). А ось зовсім нещодавно синод румунської церкви прийняв постанову, згідно з якою він би міг у майбутньому розглянути питання про визнання цієї ПЦУ, але… лише за умови створення окремого румунського православного вікаріату на території Чернівецької області України. Очевидно, мається на увазі можливість надання на цей рахунок впливу на українську владу через ПЦУ і Константинополь.
За інформацією румунів, у Чернівецькій області є 127 цілком «румунських» в етнічному відношенні парафій, які й можуть скласти згаданий вікаріат. Окремо підкреслюється, що всі вони поки що входять в Українську православну церкву (Московського патріархату). Жодного приходу, що відноситься до «київського патріархату» та новоствореним структурам, тут не знайшли.
Як зазначають місцеві оглядачі, Бухарест сподівається, що київська влада погодяться на черговий розкол Української православної церкви. І таким чином Румунії вдасться організувати Румунський православний вікаріат, який перебуває у духовному зв’язку з Румунським патріархатом.
Сьогодні важко передбачити, до яких порад прислухається на цей рахунок Ст. Зеленський. Будь невірний хід з боку нового українського керівництва може прискорити процес анексії частини західної української території її сусідами.
Явну або неявную підтримку їм нададуть США, розраховуючи зміцнити в Європі позиції своїх сателітів – насамперед Польщі та Румунії. А заодно внести додаткові політичні тертя у вже роздирається протиріччями Європу.
Янкі взагалі не будуть приймати до уваги інтереси України.
Куди податися у цьому випадку «незалежної»? Що робити?
Нехай українське керівництво подивиться на Білорусь. Землі Західної Білорусії увійшли до складу СРСР одночасно з колишніми польськими, угорськими та румунськими територіями.
Дійсно, сьогодні Польща активно працює через костел і з польським населенням в Білорусії, але нікому і в голову не приходить висунути щодо її західних земель територіальні претензії, тому що країна в економічному і військовому плані тісно інтегрована з Російською Федерацією. І не випадково на вокзалі в Бресті поряд з білоруським прапором майорить російський.
Максимально тісна інтеграція України з Росією здатна вирішити не тільки українські політичні, економічні та соціальні проблеми, але і зберегти територіальну цілісність нинішньої України, яку Київ гарантувати нездатний.
Якщо Зеленський не зможе зрозуміти цього і не змінить в екстреному порядку політичний курс України, країну чекає економічний колапс і дезінтеграція до рівня десятка «гуляйполей».
А самому президентові не залишиться нічого іншого, як повернутися в «95-й квартал». Тільки навряд чи він буде мати колишній успіх. Найімовірніше, йому доведеться разом з Януковичем вести «Смехопанораму» в Ростовській області. На це йому вже натякнули українські націоналісти.
Але це треба буде ще заслужити!
Сергій Кузнєцов
Thanks!
Our editors are notified.