G20: лідери не побилися, і це вже добре

Відсутність великих новин з саміту в Осаці насправді якраз і є головним позитивним результатом

Перш ніж торкатися підсумків зустрічі G20 в Осаці, варто нагадати, що таке взагалі це G20, і чому до нього прикуто стільки уваги. Хоча офіційно вважається, що регулюванням всіх міжнародних питань займається ООН, незабаром після краху СРСР вона почала швидко втрачати реальну владу. Тому що, по суті, з самого початку була не самостійною і самодостатньою силою, а лише технічної надбудовою для формалізації процесу вирішення спорів між провідними країнами відносно мирним шляхом.

З часом (після розпаду СРСР) її структура стала надмірно забюрократизованою і тенденційною. Особливо після роздування значущості всяких різних лімітрофів, зрештою, стали публічно обурюватися, чому це все вирішує тільки Рада безпеки, який на постійній основі входять тільки п’ять країн: Росія, Китай, Франція, велика Британія і Сполучені Штати? Спроба з ввічливості розширити присутність всіх інших закінчилася лише ще більшим падінням загальної ефективності роботи Організації в цілому.

Розпад Радянського Союзу дозволив лідерам Західного світу спробувати переформатувати структуру геополітичного управління. Замість 193 членів Об’єднаних Націй серйозні питання повинні були вирішувати тільки ті, від кого в цьому світі дійсно залежить все. Так почалася історія зустрічей “великих і важливих”, що позначається латинською буквою G. Їх спочатку, в 1991 році, було сім – Британія, Німеччина, Італія, Канада, США, Франція та Японія, – звідси і назва (Group of Seven «Група семи» або G7).

Варто відзначити, що керівники промислових кіл провідних економік збиралися у французькому Рамбуйє ще з початку 1970 року, але тоді мова йшла про суто діловому приватному європейському міжсобойчику. Пізніше туди стали запрошувати представників Японії, тим самим розширивши шістку до сімки. Але головне в іншому – з 1991 року зустрічі G7 стали не просто публічними, їх почали офіційно позиціонувати як новий формат для вирішення всіх найважливіших міжнародних економічно і політичних (!) питань.

Протягом 1991-2002 років на приставний стілець туди пустили і Росію, красиво позначивши формат як “7+1”. Щось на зразок справжні господарі і папуаський царьок. Смішно звичайно, однак доводиться, бо у нього поки зберігається велика ядерна дубина. Один час навіть формат називали G8, але потім Москву з клубу, типу, серйозних людей виключили, і він знову повернувся до звичної сімці.

Хоча формально G7 продовжує існувати і до цього дня (8-9 червня 2018 в Канаді відбувся 44-й саміт, на якому навіть сталося кілька курйозних скандалів), пізніше, в 1999, “господарів світу” таки довелося визнати очевидне і трохи посунутися, включивши в коло “членів клубу” і ряд інших країн.

Спочатку туди пролізли 33 держави, потім їх залишилося 22, щоб у підсумку остаточно зупинитися на двох десятках, в руках яких знаходиться 85% світового ВВП та не менше 75% сукупної міжнародної торгівлі. Цілком логічно, що думки будь-якої іншої держави або навіть групи держав на цьому тлі впливає не особливо сильно.

Таким чином, саміт “Великої двадцятки” це не просто протокольне збори голів деяких держав, а дійсно майданчик для вирішення серйозних питань, своєю ефективністю перевищує ООН. Від того, до чого вони там прийдуть, до чого домовляться і які моменти торкнуться, буде залежати не тільки все, що відбувається на планеті протягом найближчого року, але і складатися підсумкова результуюча всіх (економічних, політичних і військових) факторів в світі.

Саме з цієї точки зору слід оцінювати підсумки саміту G20, що завершився в Осаці. У тому числі очевидний факт повної відсутності яких би то не було проривних результатів.

Описуючи підсумки зустрічі, Володимир Путін констатував, що говорили там багато, обговорювали всі актуальні питання, зустрічалися в самих різних форматах, але на виході констатували всього чотири підсумкових результату. Треба реформувати СОТ. Треба реалізовувати паризькі угоди з екології. Треба спільно боротися з негативною і терористичної інформацією в інтернеті. Треба спільно розвивати цифровізацію економіки і штучний інтелект.

Зрозуміло, що після такого представницького шоу повернутися взагалі ні з чим лідери провідних країн рішуче не могли. Особливо після гучного провалу в підсумках торішньої зустрічі.

Інше питання, що насправді саме відсутність результатів є головним доказом досягнутого успіху. Бо альтернативою стало б поглиблення розколу між блоками і групами країн з перспективною неминучого виходу на гранично поляризовані принципово непримиренні позиції, розв’язати конфлікт яких без прямої війни абсолютно неможливо. А що таке повноформатна гаряча війна між сучасними промислово розвиненими державами – сьогодні нікому пояснювати не потрібно.

На щастя, вдалося втриматися. Більш того, вийшло навіть трохи відсунутися від краю прірви, але розбіжності у поглядах і підходах складаються центрів сили залишились без змін значними. Бог з нею, з екологією. Ступінь впливу промисловості на клімат донині викликає багато суперечок навіть всередині наукового співтовариства. За безліччю застережень, прорывавшихся у лідерів під час коротких інтерв’ю “на ногах”, ключовими для обговорення в двосторонньому форматі, і це (двосторонній формат обговорення) явна тенденція, що посилюється від саміту до саміту), були зовсім інші питання.

Їх повний перелік зараз поки скласти складно. Занадто мало часу минуло і дуже небагато виступів відбулося. Але навіть за наявними на даний момент відомостями зрозуміло, що каменем спотикання стали транснаціональні корпорації, вироблення нових механізмів та стандартів міжнародної торгівлі, реорганізація СОТ як свого роду вищого, але нічийного, арбітра, протидія протекціонізму і визнання меж зон інтересів.

Судячи з того, як стійко не тільки Путін, а й інші лідери, в своїх оцінках називають пройшли переговори саме консультаціями, напрошується очевидний висновок про те, що їх суть звелася до позначення позицій і розстановці критичних маркерів в стилі “обережно, міни”.

Чи можна було чекати чогось більшого? Дуже навряд чи. Для більшого потрібний фундамент, а він зараз відсутній. Точніше, він лише почав складатися. Наприклад, щільність графіка зустрічей президента Росії наочно показує критичний дефіцит з ізолентою у прихильників ізоляції РФ від решти світу. Судячи по числу і формату переговорів Володимира Путіна на G20 в Осаці, в Японії сталося якраз відновлення порушенных санкціями відносин. Поки на рівні спілкування глав держав, але далі слід очікувати і публічних рішень. Хоти і перестаратися в очікуваннях теж не варто.

Втім, угоди, підписані за підсумками переговорів Путіна і Цзіньпіна, показують явний позитивний зсув в потрібному напрямку. Особливо стосовно договору про розрахунки у національній валюті, минаючи долар у взаємній торгівлі. Хоча ще рік тому Пекін від практичних кроків по її втіленню ухилявся. З’явилися які-т чинники, які підштовхнули Пекін до більш тісної торгово-економічного співробітництва з Росією.

Загалом, і дедоларизація пішла. Як і процеси зближення країн АТР з РФ теж. На спільній прес-конференції за підсумками заходу російський президент і японський прем’єр-міністр, крім власних виступів, ще засвідчили підписання пристойною пачки важливих двосторонніх економічних угод між компаніями. Тобто при всіх існуючих ворожнечі, Японія, тим не менш, поступово на зближення з РФ йде. А це означає, що з-під контролю США вона тихою сапою вислизає.

І ось таких, на перший погляд дрібниць, у матеріалах із зустрічі глав провідних держав у Японії виявилося багато. Інше питання, зараз потрібно витримати паузу, щоб подивитися, які з них і в що конкретно виллються. Бо говорити можна багато, а об’єктивна реальність залишається такою, яка склалася. Хоч Вашингтон з Пекіном і домовилися знову сісти за стіл торговельних переговорів, насправді весь доступний контент сторони вже вибрали. Запропонувати в позитивному ключі більше їм один одному вже нічого, крім повернення на вихідні позиції.

Це особливо неприємно для США. В результаті розпочатої Трампом торговельної війни з Китаєм через два роки своє виробництво повністю згорнули 40% працювали там американських ТНК. Успіх? Немає. Тому що лише 7% з них “повернули заводи в Америку”. Решта просто перебазувалися в інші країни Третього світу, які перебувають за кордоном фокуса американо-китайської торгової війни.

Більш того, навіть корпорація Apple заявила про початок виведення з США свого виробництва ноутбуків – єдиного товару, повністю збирався в Америці. Причини керівництво називає різні, у тому числі системні (проблема з робочою силою і дефіцит досить високоякісних підрядників), але для Білого дому ключовим стає сам факт втечі, а не пояснення його причин.

А все разом означає нездатність гегемона забезпечувати колишню політичну, фінансову і економічну стабільність світу. Він спочатку будувався суворо моноцентричным, з єдиним переможцем у міжнародній конкуренції, а значить, і єдиним визначником правил і засад. Ну і, звичайно ж, єдиним світовим жандармом.

Розширюється коло американських проблем зачіпає все більш розширюється список галузей і областей, в кінцевому підсумку виливаючись у щось на зразок перебоїв подачі електрики на сучасне роботизоване виробництво. Незалежно від причин, для власників заводів це серйозна проблема, яка потребує надійного системного вирішення. Ось його лідери зараз і шукають, дуже стараючись не впасти у війну.