30 жовтня прийшла довгоочікувана для одних і вкрай сумна для інших новину: Данія нарешті видала дозвіл на прокладку в своїх водах газопроводу. Це була остання перешкода на шляху будівництва «Північного потоку – 2».
Зрозуміло, що в Києві ця новина викликала глибоке розчарування. Навіть українські експерти визнали, що позиції України на газових переговорах кардинально ослабли (втім, більшість з них, особливо «патріотичної» спрямованості, і зовсім мовчать), а Володимир Зеленський лише видавив з себе, що «це посилює Росію і послаблює Європу». А адже за день до події, після чергового раунду тристоронніх консультацій у Брюсселі, здавалося б, у Києва з’явився привід для оптимізму.
«Щодо майбутніх стосунків у нас спільна позиція з Єврокомісією: новий контракт повинен бути довгостроковим і на значний обсяг. Він повинен бути укладений з новим оператором української ГТС, який з 1 січня 2020 року буде виведений з групи “Нафтогаз””, — заявляли за їх підсумками в “Нафтогазі”.
А віце-президент Єврокомісії Марош Шефчович і зовсім повідомив про їх чи не провалі: «Мій посил на сьогоднішніх переговорах — час спливає. Настає критичний час. Коли потрібно визначитися. Це те, до чого я апелював під час сьогоднішніх переговорів обох сторін. Змушений заявити, що я розчарований підсумками сьогоднішньої зустрічі. Наша мета напередодні переговорів була, незважаючи на політичну волю (мабуть, маються на увазі політичні розбіжності. — Авт.), — знайти позитивні сторони у взаємодії».
Мабуть, розчарувала єврочиновника саме тверда позиція Росії, оскільки, як зазначив російський лідер, «ми знаємо оцінки деяких чиновників Євросоюзу, Єврокомісії з приводу того, як пройшли ці переговори. Наші оцінки розходяться. Ми вважаємо, що вони були конструктивними, причому з усіх сторін, включаючи і наших українських партнерів».
Дійсно, російський і український профільні міністри у своїх коментарях кулуарах зустрічі були більш оптимістичні, хоча публічно заявлені розбіжності були очевидні. Росія готова розглядати два варіанти: робота «по-європейськи», з розподілом на аукціонах «вільних» потужностей, або укладення короткострокового контракту терміном приблизно на рік, поки запрацюють на повну потужність «потоки».
Окремим пунктом йшло те, що Росія наполягає на «пакетному» характер нових угод, а саме, щоб вони передбачали відмову «Нафтогазу» від претензій до «Газпрому», які задовольнив Стокгольмський арбітраж.
Це підтвердив і Володимир Путін: “Питання виключно у сфері спорів арбітражного характеру, на наш погляд, абсолютно абсурдних, коли, наприклад, там сім мільярдів доларів намагаються пред’явити через українські суди “Газпрому” до виплати за те, що він займає монопольне місце на транзитному ринку України. Хоча “Газпром” нічого не транзитує, транзитують українські компанії. Це просто абсурд.
Те ж саме і в Стокгольмі відбувається. Треба від цього абсурду позбутися, обнулити всі вимоги з обох сторін. Ми готові до конструктивної роботи і з прокачування газу через Україну, і по постачаннях газу на Україну, причому зі значним зниженням ціни на відміну від тієї, за якою споживачі російського газу отримують на Україні цей газ сьогодні».
В цьому контексті слова українського міністра енергетики Олексія Ожеля, що «російська сторона ставила питання юрисдикції арбітражів», треба розуміти так, що Москва не хотіла б, щоб можливі спори за новим контрактом знаходилися в компетенції Стокгольма, який вже продемонстрував свою «об’єктивність».
На тлі цього Данія, чий саботаж, як усім зрозуміло, був зумовлений «солідарністю» з Україною, здавалося б, мала б, навпаки, зволікати з видачею дозволу і далі і вже точно не «приурочувати» його видачу до моменту відразу після переговорів, що продемонстрували непоступливість Росії.
Прийнято вважати, що «непослух» Данії була обумовлена «побажаннями» Вашингтона, відкрито намагається торпедувати цей проект. Але потрібно відзначити, що невелике королівство великі геополітичні ігри намагається не грати, до того ж у політичному та економічному сенсі інтегрована в європейський простір. Критично важливі для нього стосунки з Німеччиною, великою державою і єдиною державою, у якого з Данією сухопутний кордон.
І настільки наполегливо противитися такому принципово важливого для головного зовнішньополітичного партнера проекту їй начебто було не з руки (зазначу, що в травні у Данії сталася зміна влади, тобто ми бачимо послідовний курс, незалежно від тих, хто перебуває безпосередньо у влади).
Куди логічніше було чекати проблем від Швеції, водами якої проходить «левова частка» морської ділянки «Північного потоку». Батьківщина Карла XII досі зберігає великі амбіції щодо своєї ролі в Східній Європі, де робить ставку на найбільш русофобські режими типу українського, активно підтримуючи їх і навіть виступаючи в ролі такого собі адвоката (рішення Стокгольмського арбітражу щодо газової суперечки Росії та України — наочний тому приклад). Але зі Швецією особливих проблем не виникло, всі необхідні дозволи вона дала вчасно.
Тому виникає відчуття, що ключовими структурами і «гравцями» у ЄС, включаючи Німеччину, Данії спочатку була відведена роль «поганого хлопця», який буде гальмувати проект до тих пір, поки Росія не прийме певні умови. Підходила для неї Данія саме тим, що через її води проходить невелику ділянку газопроводу, який газоукладчики без проблем пройдуть за кілька тижнів, коли ці умови будуть прийняті. А ось затримка з видачею дозволу Швецією могла дійсно відчутно загальмувати реалізацію проекту.
Умова ж зрозуміло — збереження транзиту російського газу через Україну і газопостачання самої України. Його, зокрема, публічно неодноразово озвучувала Ангела Меркель. Сенс гри Німеччини і ЄС полягав у тому, що, з одного боку, з допомогою споруджуваного «Газпромом» (за участю західних інвесторів) газопроводу надійно захистити себе від будь-яких «транзитних ризиків», пов’язаних з Україною, з іншого — «зобов’язати» Росію і далі постачати газ на Україну, а також підтримувати її слабку економіку «транзитними» грошима.
Та й ні для кого не секрет російське походження «угорського» і «словацького» газу, яким зараз підживлюють Україну, те, що західний кордон України цей газ перетинає (в обох напрямках) лише віртуально. А значить, не буде транзиту (в лапках і без) — українська економіка залишиться без газу.
Ця різниця позицій задовго до настання дедлайну (1 січня 2020 року, коли закінчиться термін дії договору про транзит газу через Україну) викликала побоювання, що справа може дойди до повноцінної «газової війни», як в 2006 і 2009 рр .. І можна констатувати, що російське керівництво, дотримуючись принципу «якщо хочеш миру, готуйся до війни», завчасно вжив заходів, щоб мати максимально сильну, без слабких місць, переговорну позицію, коли настане критичний час».
Таке «слабке місце» було в Росії в Калінінградській області (якщо Литва з «солідарності» з Україною перекриє транзит газу в Калінінград). Але в січні в Калінінграді був запущений комплекс, що дозволяє поставляти газ в Калінінградську область морським шляхом танкерами-метановозами. На його відкритті Володимир Путін прямо визнав, що будівництво об’єкта вартістю понад 1 млрд дол. викликано не економічною доцільністю (постачати газ по трубах через Литву куди дешевше), а необхідністю усунути транзитні ризики.
І з наближенням 1 січня почалися значні зрушення, причому терміни, коли вони проявлялися, чітко корелювали з тим часом, який потрібно, щоб закінчити всю роботу «під ялинку», до 1 січня, ну може з невеликою, непринциповій затримкою.
18 жовтня до порядку денного Ради несподівано внесли законопроект № 2239-1, який прописує анбандлинг «Нафтогазу» і створення незалежного оператора газотранспортної системи (31 жовтня, на наступний день після рішення датських влади, він був прийнятий Радою в другому, остаточному, читанні). Раніше в цей же день прем’єр-міністр Олексій Гончарук зібрав фракцію «Слуга народу» і «на підвищених тонах» переконував її членів терміново прийняти цей законопроект, який вже погодив профільний комітет. Формальний привід для поспіху є — на наступному тижні відбудеться черговий раунд переговорів з Росією щодо транзиту. І нібито «незалежний оператор ГТС» — це козир в рукаві української делегації.
Для чого знадобилося створення нової структури, яка зосередить у своїх руках управління ГТС, пояснив раніше в європейському енергетичному секторі: «Київ прийняв на себе зобов’язання як член Європейського енергетичного співтовариства імплементувати в своє законодавство до 1 січня 2020 року європейські енергетичні норми, включаючи порядок проведення аукціонів на резервування транзитних потужностей.
Таким чином, навіть при відсутності контракту оператор української газотранспортної системи буде зобов’язаний виставляти на аукціон свої транзитні потужності, які “Газпром” зможе викуповувати для здійснення короткострокових і середньострокових поставок. І навіть відсутність контракту не призведе до припинення транзиту газу в ЄС».
Очевидно, що це не те, на що розраховували в Києві, де планували «не встигнути» до 1 січня прийняти поправки до законодавства, имплементирующие його ж зобов’язання перед ЄС. Але, судячи з усього, позиція європейських партнерів, які не бажають залишитися без російського газу, змусила українське керівництво поквапитися. Терміни обумовлені тим, що потрібен час, щоб перевірити український закон на відповідність європейському законодавству та взятих на себе Києвом зобов’язаннями (як там вміють ними крутити, добре відомо), провести інші бюрократичні процедури.
Остання спроба пом’якшити позицію Росії була зроблена 28 жовтня в Брюсселі, а коли вона не вдалася, прийшов час запускати прокладання «Північного потоку» через датські води. Момент, коли Данія «дала добро», показовий тим, що це саме дедлайн з точки зору добудови газопроводу в строк. Раніше глава «Газпрому» Олексій Міллер прогнозував, що на будівництво ділянки трубопроводу через датські води буде потрібно близько п’яти тижнів після отримання дозволу влади країни. Оскільки данські влади схвалили найкоротший з двох запропонованих Nord Stream 2 маршрутів — до південно-схід від острова Борнхольм, закінчення будівництва, як і планувалося, очікується до кінця року.
Цей момент показовий тим, що південний маршрут проходить через територіальні води Данії, де вона «своє право» у своїй суверенній акваторії заборонити укладання газопроводу і без пояснення причин. Саме тому оператор проекту подав заявку і на північний маршрут — він проходить тільки через економічну територію Данії, де вона має право лише вимагати дотримання екологічних норм. І як бачимо, данці не стали «вередувати» наостанок.
У той же час оператор встигає виконати завдання в строк, але без запасу часу. Оскільки ж, як пояснив представник данської енергетичного агентства Турі Фалбе-Хансен, позитивне рішення може бути оскаржене протягом наступних чотирьох тижнів, то як раз і виходить «під ялинку» (опротестувати рішення може тільки одна із сторін, тобто Nord Stream 2 AG, чого, зрозуміло, чекати не доводиться). «Я думаю, що з термінами будівництва “Північного потоку – 2” особливо проблем не буде. Ми вже були готові до гіршого варіанту. Побудуємо ми його точно до 31 грудня або до 10 січня, ці терміни вже не принципові», — сказав ТАСС аналітик «Фінам» Олексій Калачов.
Тим не менш очевидно, що до 1 січня запустити «потоки» (включаючи «Турецький») на проектну потужність не вийде, та й розвиток наземної інфраструктури, що дозволяє доставити поставляється ними газу всім споживачам, заплановано на 2020-2021 роки. Але це лише означає, що Києву доведеться транспортувати газ за «європейськими правилами».
Прийняття пропозиції «Газпрому» пролонгувати на рік діючий контракт представляється вкрай малоймовірним, оскільки неодмінно буде інтерпретовано українськими мега-патріотами як «зрада», чого нинішня влада дуже боїться (перехід на «європейські правила» — інша справа, тут причепитися ні до чого).
Залишається питання про українських судових претензіях, але і він уявляється цілком вирішуваних якщо не з початку 2020 року, то через рік-два, коли потоки запрацюють на повну потужність. Адже коли запрацює європейська схема транзиту через аукціон вільних потужностей (а «невільних» в України не буде), то у Росії не буде ніяких юридично зобов’язуючих причин поставляти Угорщини та Словаччини більше газу, ніж потрібно для їх власних потреб (а в України — права ці перекрити поставки).
А значить, не буде ресурсів для «реверсу». Отже, потрібно сідати і домовлятися про «прямий контракт», і тут умова обнулення взаємних претензій буде ключовим. Тому-то російська сторона і пропонує вирішити всі спірні питання зараз, не доводячи справу до війни. Але, треба розуміти, для Києва такий підхід неприйнятний через внутрішньополітичних міркувань, що вимагають демонструвати жорсткість і безкомпромісність, незважаючи на те, що потім така «жорсткість» обертається тяжкими втратами для України.
Дмитро Славський
Thanks!
Our editors are notified.