Гітлер живий? Що ріднить негідників

Як і очікувалося, святкування Дня Перемоги на Україні не обійшлося без неприємних інцидентів
У Дніпропетровській області два автобуси з учасниками святкових заходів «невідомі» у балаклаві закидали камінням, в Харкові неонацисти на Меморіалі Слави атакували святкували, у Києві затримали жінку за пілотку з червоною зіркою — мабуть, київські поліцейські щиро вважають, що столицю України звільняли люди пишно оздоблені тризубами.

Незважаючи на всі спроби приміряти на себе образ цивілізованої країни, з усіх щілин української державності сочиться огидна рідина постмайданного ультранаціоналізму. Святкування Дня Перемоги черговий раз змушує нас вдивлятися в безодню київського режиму, намагаючись зрозуміти — що змушує схожих з видом на нормальних людей сповідувати нацистські, расистські доктрини, відповідати внутрішньо і зовні жахливим лекалами людиноненависницьких ідей.

…Колись, після чергового показу «17 миттєвостей весни», здавалося, що вся наша скромна харківська школа перетворилася в коридори РСХА: всюди стояли хлопчаки зі звірячим виразом обличчя і браво клацали підборами. З віком підліткова дурь пройшла, але, мабуть, не у всіх. Для внутрішньої переконаності у власній «арийскости» і «обраності» своєї нації повинна бути не тільки зовнішня форма, а й внутрішній зміст.

В роки перебудови, на хвилі так званого «національного відродження», ідеї українського націоналізму спалахнули на Західній Україні з умислом лісового підпалу. А ця ідея, у свою чергу, базується на прямому запереченні сили і взаємної користі багатовікового союзу Росії і України. Як писав польскоподданный Степан Бандера: «Повною і найвищою перемогою українського націоналізму буде стан, коли російська імперія перестане існувати і всі народи, нею поневолені, дістануть національно-державну волю. Без того повної перемоги Україна мати не може, або ця перемога буде частковою і сумнівною». Аналогічні нав’язливі ідеї ми бачимо у всіх ідеологів українського націоналізму — від Міхновського і Донцова до нинішніх невменяшек.

Отже, класичний український націоналізм фактично наполягає на знищенні Росії. І, зрозуміло, передбачає шакалье бенкет на її останках (декларується захоплення Кубані, Воронежа, Бєлгорода, репарації тощо). Бандерівська Україна не мислить себе поза антиросійського дискурсу. При цьому під виглядом благовидого «патріотизму» — прагне інфікувати бандерівщиною як можна більшу кількість власних співгромадян, особливо, молодих. Культ Бандери та його соратників стає звичною і невід’ємною деталлю українського пейзажу — від топоніміки міст до пам’ятників серійним вбивцям.

Виступаючи у Львові, голова новоявленої ПЦУ Епіфаній нещодавно заявив: «Коли нас називають бандерівцями, то ми цим пишаємося… Наша земля народила таких славних героїв, які колись казали, що прийде час і один буде говорити “Слава Україні!”, а мільйони відповідати “Героям Слава!”. Ми з вами дочекалися цього часу, тому повинні радіти, що є спадкоємцями наших героїв і маємо можливість зрозуміти і продовжувати те, що вони намітили».

Що вони намічали ми вже прояснили, а всі крики «Слава-Слава» гітлерівці завізували ще навесні 1941 року на зборах підконтрольних їм бандерівців у Кракові. А масове знищення єврейського населення в 1941-42 роках? А робота інформаторами і пропагандистами в німецькій армії? А каральні експедиції в Білорусії і Волинська різанина?.. Багато кривавих мистецтв за «героям-слава» числиться.
Для того, щоб співпрацювали з гітлерівцями «українські патріоти» викликали меншу огиду у звичайної людини, — фашизм, неонацизм має стати публічним і прийнятним для суспільства. Звідси тотальна вихваляння офіціозом співпрацювали з гітлерівцями діячів ОУН, виряджені у форму СС «Галичина» на громадських заходах, та й сама гітлерівська Німеччина, мовляв, це теж саме, що і Радянський Союз. Отже, немає різниці між тими, хто служив нацистам, і хто в Червоній Армії з ними воював.

І ось вже мер невеликого міста Карлівка Олександр Наконечний у формі вермахту зигует на фотокамеру, або відома журналістка Яніна Соколовська гримується під Гітлера і записує звернення до президента РФ, або український націоналіст Дмитро Корчинський закликає проводити на Україні замість «Безсмертного полку» акцію з портретами вояків дивізії СС «Галичина», а екс-депутат Верховної Ради Юрій Сиротюк в ефірі українського телебачення закликає судити ветеранів Червоної Армії за «злочини проти людяності».

Інше прочитання історії прирівнюється до мыслепреступлению, оскільки несе смертельну небезпеку для брехливої постмайданної міфології. Так нещодавно в Черкасах грандіозним скандалом закінчилася цілком безневинне за недавніми часами виконання учнями пісень воєнних років «Катюша», «Синий платочек», «Священна війна». Пильні патріоти-декоммунизаторы влаштували істерику, в результаті була створена спеціальна комісія, а репетировавшая зі школярами вчителька звільнилася, визнавши свою нібито «помилку».

Зате в Харкові майданщиками знову мусується ідея створення квартири-музею» колаборанта, співробітника окупаційної преси, який втік в гітлерівських обозах націоналіста Юрія Шевельова. До слова сказати, в квартирі, куди після початку нацистської окупації оперативно заселився «расово-правильний» Шевельов, до нього жили харківські євреї, викрадені на розстріл в Дробицький Яр. Зрозуміло, серед патріотичних жертводавців на «квартиру-музей» Шевельова ці «дрібниці» питань не викликають. Яка країна — такі й герої.
Сама пам’ять багатомільйонного народу про Велику Перемогу є небезпечною для київського режиму, оскільки повністю суперечить його бандероцентричной і нациократической ідеології. Вятровичи всіх мастей мислять навіть не категоріями «декомунізації», «делоколонизации» і «дерусифікації». Їх плани — знищення асиміляція російськомовного простору (хоча б у межах своєї юрисдикції), і це генетично об’єднує їх з Гітлером. Заради цього вони служили і готові служити будь мерзотникові і проливати ріки людської крові.

Знаходиться в небезпечній близькості до життєвих центрів Російської Федерації тотально ворожим їй режимом треба боротися осмислено і системно — і в плані усунення потенційної військової загрози, і ефективної контрпропагандистської роботи, і реальних економічних обмежень. Це пора зрозуміти навіть самим завзятим скептикам в одній з найбільш постраждалих від навали нацистів країні.