Мало хто задається питанням, чому Зеленський все ж погодився зіграти роль президента в реальному житті, прекрасно усвідомлюючи всю свою політичну та управлінську слабкість в цій іпостасі. Мається на увазі, мабуть, що на його місці так вчинив би будь-який українець, «на халяву» отримав перспективу піднятися на вершину влади. Хоча, справедливості заради, варто згадати того ж «співець свободи» Вакарчука, який не зважився навіть брати участь у президентській кампанії. Зеленський ж, мабуть, чи недооцінив ризики президентського проекту, або порахував їх несуттєвими у світлі унікальної можливості прославити своє ім’я на весь світ і прямо зі сцени ступнути в інкрустовану діамантами VIP-ложу.
Так чи інакше, в ролі діючого президента, для того щоб якомога довше зберегти позитивний імідж, Зеленський змушений тепер імітувати цілий ряд позитивних якостей. Одним з таких незаперечних переваг є нібито притаманне виключно йому в українській політиці непорочне вміння «не плутати власну шерсть з державною». На чому, крім ірраціональних емоцій любителів невибагливого гумору, грунтується така впевненість, сказати складно. Хоча останні українські події дають підстави припустити, що Зе вистояти у боротьбі зі всіма спокусами незаконного збагачення через скасування «державної вовни» як такої.
Чутки про те, що Україну готують до тотальної розпродаж, виникли не на порожньому місці. Ще на руїнах майдану його вожді стали активно закликати на допомогу змученим «тисячолітньої російської тиранією» українцям невидимі руки ринку та інші містичні сили. І завдяки їх потойбічного сприяння «революціонерам» дійсно дуже швидко вдалося не тільки втратити частину території країни, але і обвалити її економіку більш ніж в два рази. Таким чином, українська держава зуміло нарешті на практиці довести свою політичну та економічну неспроможність і сформувати сприятливий клімат для самоліквідації на користь більш ефективних власників.
Однак успішність деяких процесів в чому залежить від їхньої форми. Як відомо ще з біблійних часів, нове вино не вливають у старі міхи. Тому вразливим українцям, щоб уникнути екзистенціального шоку, деякі одкровення просто неможливо було озвучити голосом Яценюка і висловити гримасами Порошенко. А ось з уст «свого в дошку нелоха» Володі Зеленського будь-яка соціально небезпечна ахінея прозвучить, аки веселий скетч. І поки ця схема працює успішно.
У президентському офісі масштабну приватизацію анонсували ще в липні. Серед її пріоритетів називалися банки, приватизація яких нібито потрібна для залучення великих іноземних фінансово-банківських груп в країну. Згідно з анонсованим певним планом приватизації (який в очі ще ніхто не бачив), до 2022 року повинні будуть продати чотири державні банки: «Ощадбанк», «Укрексімбанк», «ПриватБанк» і «Укргазбанк». Плановане роздержавлення охопить також «Укрпошту» і «Укрзалізницю».
«Нова» влада також поставила за мету залучити в країну за п’ять років 50 млрд доларів прямих іноземних інвестицій. І забезпечити це має саме велика приватизація, яка запланована на 2020 рік. «Щодо швидких інвестицій, то вони підуть в Україну лише за умови великої приватизації, про яку раніше багато говорили, але далі слів справа не рухалася. Хоча зарубіжні партнери неодноразово підкреслювали, що без приватизації великих, часто збиткових державних підприємств, які перетворилися в годівниці для їх менеджменту і корумпованих представників влади, вийти з порочного кола стагнації не вдасться», — говориться в «рекламному матеріалі Наталії Семенко для «Урядового кур’єра».
«Київ сьогодні є епіцентром самої значимої економічної революції в регіоні. В рамках лібертаріанської перебудови пострадянської системи новий уряд України планує запустити найбільший у Європі ринок сільськогосподарських земель, провести найбільшу пострадянську приватизацію, будувати автомобільні дороги, залізниці, порти й аеропорти, відкрити ринок нафти і газу для приватних інвестицій. Легалізувати азартні ігри в казино і видобуток бурштину. Скасувати валютні обмеження. Лібералізувати трудове законодавство», — бравурно рапортував ще у вересні американський журналіст, головний редактор українського англомовного видання UBN Джеймс Брук.
Щодо найбільшої пострадянської приватизації пан Брук трохи загинає. Великою здобиччю після добрих трьох десятків років тотального розграбування країни на Україні вже не пахне. Приватизацією Україну не налякаєш, так і лякати вже особливо нікого. Тому анонсований київською владою процес розпродажу державного майна точніше буде назвати не масштабним, а фінальним, або заключним. Підвідним, так би мовити, підсумки економічного будівництва незалежної України.
Як зазначає в цьому контексті експерт Павло Фролов, «українська приватизація була непрозорою, неконкурентною і хаотичною. Її результати стали одними з найгірших у світі. З 1992 р. в Україні було роздержавлено 133 тис. об’єктів. Державний сектор за цей час скоротився до 16%. І хоча приватизація великих стратегічних об’єктів проходила в Україні виключно за грошові кошти, а закон передбачав обов’язкову конкуренцію покупців, 5/6 економічного потенціалу великої європейської країни приватизували менш ніж за 11 млрд дол. США. Це всього лише 13% номінального ВВП України в 1990 р.».
Тим часом процес розпродажу державної власності вже потихеньку стартує. «Підписаний указ президента, який передає перші комерційні підприємства, які перебували під управлінням Державного управління справами, Фонду держмайна на приватизацію. Ми з командою провели інвентаризацію підприємств Державного управління справами, вибрали перші п’ять, які вже повністю готові, за якими у нас немає заборон судів та інших юридичних обмежень на приватизацію. Ці перші п’ять підприємств, включаючи горезвісний готель «Дніпро» в Києві на Європейській площі, включаючи аграрне підприємство, яке було в управлінні ДУС, ми передаємо Фонду держмайна», — заявила 28 жовтня заступник голови президентського офісу Юлія Ковалів.
Згідно з програмою дій уряду, Кабінет міністрів України протягом наступних п’яти років планує ліквідувати більше тисячі державних підприємств, які зараз є збитковими. Метою тотального розпродажу активів є зменшення частки державної власності в економіці до 5%. А стратегічні державні підприємства передадуть в управління спеціального Фонду національного добробуту, їх також корпоратизують, перетворивши в акціонерні товариства. Таким чином мудрі реформатори «підвищать дохід, який отримує українець з державної власності».
Передбачається, що виручені від приватизації кошти поповнять державний бюджет та будуть використані для фінансування держборгу і проектів соціального розвитку. Але питання, чому не можна налагодити ефективну та прибуткову роботу підприємств (наприклад, того ж готелю «Дніпро» в центрі столиці або природного монополіста — концерну «Укрспирт») силами державного менеджменту, залишається відкритим. Універсальний рецепт української влади: якнайшвидше сплавити все майно у приватні, причому бажано іноземні руки, а там хоч трава не рости. Всі подальші питання — до смартфону.
Світова економіка, правда, сповідує дещо іншу моду. У відкритих ах легко можна знайти інформацію про те, що частка державних компаній у рейтингу Fortune Global 500 збільшилася в 2006-2014 роках з 8 до 23%. Україна тим часом наполегливо демонструє протилежну тенденцію. Хоча багатьом експертам зрозуміло, що в умовах економіки периферійного капіталізму потужний держсектор міг би теоретично стати ом інвестицій в реальний сектор виробництва, науку і технології, важливим стабілізатором соціального розвитку. Але, мабуть, не в українських реаліях.
Показово також, що одночасно із звільненням від державної власності уряд в особі міністра кабінету міністрів Дмитра Дубілета озвучує плани щодо скорочення майже в шість разів складу Державної аудиторської служби — єдиного органу, уповноваженої законом здійснювати перевірку правильності проведення державних закупівель. Правда, є надія, що до добровільного знищення механізмів державного контролю господарської діяльності пана Дубілета спонукає не потужне злодійське лобі в держапараті, а банальна перевірка «Приватбанку», яку якраз у цей час проводить аудиторська служба. Але всі ці деталі загальної картини не міняють: настрій на максимальне позбавлення від держвласності домінує в лібертаріанської команді, въехавшей під владу в форматі гумористичного шоу.
Розмови про те, що президент Зеленський за визначенням виступає за все хороше проти всього поганого і просто не розуміє або не вникає в те, що відбувається, безглузді. Спочатку було зрозуміло, що некомпетентний і залежний президент буде заручником і виразником інтересів свого оточення. У проблемі приватизації і в багатьох інших важливих питаннях президент виявляє разючу гнучкість і тільки підтверджує думку про відсутність у нього принципових заперечень проти формується його командою економічного і політичного курсу на ліквідацію української державності в класичному розумінні цих слів.
Сам процес розпродажу залишків української власності обіцяє бути показовим у плані проходить експерименту по встановленню тотального контролю транснаціонального капіталу над усією поки ще підконтрольної Києву територією. Успішні і не дуже представники місцевої «еліти» сподіваються вписатися в цей проект хоча б у якості різних наглядачів і «смотрящих» (в залежності від ступеня легальності власного бізнесу). Але вони досить смутно поки бачать перспективи цієї гри, яка може виявитися безпрецедентно конкурентній. Подальше скорочення українського населення до 10, а то і 5 мільйонів осіб (а є і такі «веселі» прогнози) навряд чи буде відбуватися в умовах ери благоденства і за рахунок загального зростання добробуту як «маленьких», так і «непересичных» аборигенів.
Навесні цього року, ще при Порошенко, президент Української асоціації Римського клубу Віктор Галасюк застерігав, що «Україна може на власному досвіді показати світові, як нав’язана нам неоліберальна ідеологія, яка проросла в економічну політику, що призвела до масштабних руйнівних наслідків: деіндустріалізації, нерівності, бідності та еміграції населення, а також надмірної боргової залежності держави і звикання до паліативної макрофінансової допомоги».
Однак прийшли на зміну «суворого Пороху» досвідчені клоуни показали себе справжніми лібертаріанцями, що в українських реаліях означає — людьми, абсолютно вільними від усяких зобов’язань перед власною країною і народом. Тому їм дійсно хочеться звільнитися від тягаря з управління загальнонаціональною власністю, по можливості поліпшивши особистий фінансовий баланс за рахунок окремих вдячних покупців. А наслідки такої «політики», як, втім, і всю країну, можна буде потім звести до жарту.
Войцех Михальски
Thanks!
Our editors are notified.