Грузинська мрія

У мене прямо через дорогу ― кафе-тезка. «Дервіш» називається. Я вранці п’ю там вогненний кави з турки з крижаними скибочками кавуна. Дивлюся по ТБ новини. Обговорюю їх з барменом.

Останнім часом досить часто про сонячну Грузію показують. Бармен, протираючи келихи, упівока, але заздрісно дивиться на натовп на проспекті Руставелі. Зітхає, типу нам би так: бійки з поліцією, кийки, кров, сльози, соплі, демократія…

Запитує, чи бував я Джорджії. У мене майнула в свідомості фантасмагорична картинка, де величезний океанаріум і Центр Мартіна Лютера Кінга сусідить з православними церквами. Я кажу, що бував і в тій Джорджії, що штат в Америці, і в тій, що типу сама по собі.

«А у нас так буде?» ― з захопленням і надією показує він на екран. «У вас було!» ― розчаровував я його. Потім все ж втішаю: «Раз є такі просунуті хлопці, як ти, може, ще повториться». Описую йому райдужні перспективи такого сценарію. Зараз, наприклад, його співвітчизники масово їдуть у вічно дощовий Батумі за коротким і недорогий місцевої дівочої ласкою. А якщо замутити хорошу бучу у себе: повалити парламент, звільнити силовиків, зруйнувати економіку, ― вже генацвале поїдуть натовпами сюди за ще більш дешевими ласками. Ну і ти, хлопчик начебто гарний, не тільки барменом будеш…

Розповідаю йому анималистскую притчу про те, що самець ласки, перш ніж поиметь свою самку, має її подруг. Це називається «попередні ласки». «Ось тоді ви і будете проходити з цієї категорії». Він не розуміє. Я не пояснюю. Спека. Млість. Чарівний кави. На вулиці не кричать, не верещать, не скачуть і не палять шини. Але все так «тонко»…

В Іверії я перший раз виявився ще як гість президента Шеварнадзе. Все було добре, хоча і біднувато. Поки я не порушив закони гостинності. Його прес-секретар запропонував нам випити стоячи за росіян. Всі здивувалися, але він лукаво додав: «За російських лохів, у яких ми задешево беремо нафту і газ. У яких забрали їх душу – романси (він показав на келихом Нані Брегвадзе, яка як раз чарівно виконала старовинний романс). У яких, вах, ми навіть забрали їх дешевих телиць…».

Я відмовився пити. Шева образився: так не поводяться гості. Мені надали колишню держдачу Берії, і я поїхав скаржитися в подушку атомному Лаврентію Павловичу. Диктатори і сатрапи розбираються, вах, в тонких матеріях. Але вночі він мені не приснився і не повідав, чому великі народи так терплячі до хамства і принижень…

Потім була Сакартвело президента Саакашвілі. Я допоміг з ним зустрітися одному моєму європейського одному – академіку-енциклопедисту. Той повернувся збентежений. Дружба з Михайлом не заладилася. Почалося ніби добре. Говорили про книгу академіка про лорда Байрона. У ній розповідалося про те, як «похмурий егоїст» врятував цілу Англію. Сумна країна позаминулого століття: сіра Темза, нескінченні дощі, тумани… Повіситися від туги. І кульгавий віршотворець придумав для співвітчизників солодкий сон: там, мовляв, за морями-туманами, є солодка Греція – вічна млість, пряні маслини, запашні реціна й коккинели, повногруді смуглянки у тісних туніках. Бенкет для душі і тіла! Англійці і коротали прохолодні зими в вискарной напівдрімоті, полумечтаних про чудовий край…

«Ну і, не витримав я, що ж тут могло Міхо не сподобатися?» «Я сказав потім, що Грузія – це солодкий сон Росії. І не треба було її будити, щоб мрії мрійливих слов’ян не перетворилися в сувору реальність строгих яничарів або лукавих персів».

Я згадав «Зимовий вечір у Гаграх» і погодився. Потім сам зустрічався з Михайлом. Якраз за три дні до війни. Він був дуже напружений і пристойно п’яний. Я сказав йому: «Не знаю, до чого ви готуєтеся, але не будіть лихо».

Розбудили! Натворили! Нагадили! Але так хочеться марити про приємне. Південні млосні звуки, чарівні аромати, застільні промови, чудові заходи сонця, пристойні відкати – все це так заколисує. Попустило…

Але Грузія раптом знову розбудила Росію. Тільки-тільки та задрімала, прикрила повіки на якийсь короткий десяток років: «Кіндзмараулі», хачапурі, сходки, нерухомість біля моря, РАО ЄС…

Іноді, правда, сон впліталися жахливі сюжети: грузинські снайпери на майдані; контрабанда української зброї і афганського кокаїну… Але в цілому мандариново-лимонні сюжети: «Хванчкара», «Боржомі», Ніко Піросмані, чача, чифір. І колыбельный лейтмотив – наа, ніна, ніна…

А тут грубий тичок: прокидайтеся і звалюйте! Росія бурмоче ще крізь дрімоту: а нічого, що ви геополітичний биткоин. А нічого, батоно, що ви фантом, для якого чужі зовнішні домовленості означають набагато більше власного внутрішнього змісту?

А у відповідь тільки реальний мат, хоч і по-англійськи. Можна, можна зрозуміти гордих грузинів. Адже вони знають не з чуток, що за геополітичним шаховим столом, як за катранным картярським: якщо ти не знаєш, хто лох в компанії, значить лох – це ти! А адже звикли бути в законі. Принаймні у снах одного наївного велетня. І по барабану те, що відразу мінус вісім відсотків у бюджет від втрати туризму. І мінус тридцять п’ять в перспективі від згортання бізнесу. Не біда. Міміно вчить, що краще на своєму («своєму», ха-ха) латаному вертольоті, ніж на москальською суперлайнере. Біда в тому, що миготіли у сні велетня жахлики можуть стати юридичною дійсністю нашого малюка…

Каюсь, коли я підказав назвати їх правлячу партію «Грузинська мрія». Думав, що в феєричної країні фасадної демократії, де пофарбовані будинки і зассанные під’їзди, де вимиті вулиці і засранные підземні переходи, робити апгрейд олігархічної влади світлою мрією в самий раз. Правда, сам до останнього часу не знав, у чому ж її суть? Тепер, після мату їх депутатів, після хамства їх футболістів, після жлобства їх рестораторів, після знущання їх журналістів, після марення їх представників ПАРЄ, знаю! Грузинська мрія – щоб росіяни були лохами! Завжди!

Р. Дервіш