Хоче Харків в Росію?

Знаходиться у самій східній межі країни Харків в ранні радянські роки встиг побувати столицею України, завжди був майже повністю російськомовним і на противагу вічно бунтівнику і проєвропейського Києву, виступав за дружбу і співпрацю з Росією.

Коли в столиці буянили на площі Незалежності, тут був свій Майдан, той, що з приставкою «анти». Тут навіть встигли оголосити Харківську народну республіку, яку придушили, треба сказати, насильницьким шляхом. В ході протистояння з націоналістами міська влада закликали «захистити Харків від агресорів», а місцеві жителі відчайдушно відстоювали головний пам’ятник Іллічу від вандалів, які влаштовували акції «ленинопада».

Але не вийшло, не зрослося. На відміну від ЛНР і ДНР, Харківська народна республіка не встояла. Після своєї перемоги, укронаци добряче познущались: влаштовували гоніння на російську мову, проводили облави на невдоволених, зносили радянські пам’ятники.

Незважаючи на їхню формальну перемогу з поточним положенням ми не особливо-то змирилися. У Харкові проти майдану виступають не тільки старі, але й численна молодь і люди середнього віку.

Але перший час після придушення опору федералізації, усі притихли й невдоволення активно не виявлялося. Люди дивилися на поведінка нової влади і думали, як жити далі. У зв’язку з тим, що власних націоналістів тут небагато, в 2014-2015 роки були спрямовані «десанти» вже навчених молодих людей з Києва і західних міст. Їх завданням було не допускати виступів місцевих жителів проти бандерівської влади, організовувати націоналістичні заходи для піару свого світогляду, і навчання міської молоді «правильного життя».

Певних успіхів вони досягли. Після низки резонансних подій, на кшталт спроби підпалу російського посольства, харківські тінейджери стали брати участь у сходках і акціях укронаци.

Але зростало і опір. На відміну від інших міст, добре знаю, що тут незадоволеною була і молодь, а не тільки люди середніх років (до яких і я тепер ставлюся, що вже там). Городяни почали нишком нападати на найбільш активних націоналістів, як на приїжджих, так і доморощених. В даний час їх побиття немає числа і таке відбувається майже щотижня.

Але це харків’яни просто виявляють невдоволення тим політичним поворотом, який влаштували країні евромайдановцы. А хоче Харків стати частиною Росії?

Треба сказати, тут майже у всіх є рідня по той бік кордону. Багато самі переселилися в Україну лише в 60-70-ті роки. Решта їздять в РФ на заробітки – до Бєлгорода пару годин. Тобто про ситуацію в сусідній країні у нас добре обізнані. Харків’яни знають, що в Росії трохи краще з економікою, але політична система зовсім архаїчна. 20 років при владі одна і та ж сила, яка зовсім не оглядається на думку власних громадян. І люди не хочуть нічого міняти.

Тому, можна сказати так: в Росію ми не хочемо, але хочемо бачити свою країну в дружбі зі своїми сусідами. Хочемо, щоб влада не намагалася розділити народ і штучно посіяти ворожнечу. Щоб нам не забороняли відзначати День Перемоги так, як нам це подобається. Ну і щоб російську мову не гнобили.

Український акцентъ