Хороводи з Києвом пора припиняти

Москва повинна позбутися «стокгольмського синдрому» у відносинах з Україною

Росія втратила Україну назавжди, але продовжує відчувати до цієї країні якийсь «стокгольмський синдром». Таку думку в ході недавньої прес-конференції в Москві висловив соціолог і політичний аналітик Євген Копатько.

Проблема в тому, вважає експерт, що Росія абсолютно не розуміє ті процеси, які відбуваються сьогодні в сусідній країні. Між тим, на Україні вже не залишилося нічого російського. Російських шкіл немає. І «щодо російської мови, більшість вже не вірять у те, що буде».

«Все втрачено», — зізнається Він.

Причому, деструктивний процес, за його словами, був запущений ще при Леоніді Кучмі, якому Росія продавала нафту за п’ятдесят доларів, але який, прийнявши Конституцію, статтю про другу державну мову в неї так і не вніс. Москва ж, за словами Копатька, «хороводи водила з товаришами з опозиції». І займається цим же самим зараз.

Тим часом «закріплюється те, що зламав Порошенко — найуспішніший президент України, тому що все, що він робив у геополітиці, він вирішив». Тенденцію до дрейфу від Росії соціолог вважає стійкою, і далі процес буде тільки посилюватися. Його дивує, що в нашій країні багато хто продовжує думати, що позитивна риторика з боку українського президента Володимира Зеленського та інші символічні кроки обов’язково будуть свідчити про поліпшення відносин між країнами.

Навряд чи можна сказати, що Євген Копатько зробив тут якесь відкриття. Не так давно директор Інституту країн СНД, депутат Держдуми Костянтин Затулін в ефірі телеканалу «Росія 1» дав вельми песимістичний прогноз щодо майбутнього російсько-українських відносин. Він закликав не чекати ніяких чудес. Так як «ворожі відносини з Україною — це довгограюча історія, незважаючи на зміну осіб у президентському офісі, будь це Порошенко, Зеленський або хтось ще».

Але справа в тому, що навіть як ворожу державу, Україна в будь-якому разі залишиться нашим найближчим сусідом — у нас спільний кордон на тисячі кілометрів. А значить, нам доведеться будувати з нею стосунки. Питання — як?

— Повністю поділяю думку Євгена Копатька, його оцінку нинішньої ситуації, але не можу погодитися з його категоричним твердженням, що ми втратили Україну «назавжди», — коментує ситуацію директор Центру громадського та інформаційного співробітництва «Європа», політолог Едуард Попов. — Це питання спірне.

Але Євген Едуардович, безумовно, має рацію, коли згадує другого президента України Леоніда Кучму.

Саме Кучма, на мій погляд, — найуспішніший президент України, а не Порошенка. Саме Кучма тихою сапою почав проводити дуже грамотну, дуже тонку політику українізації. Прийшов йому на зміну, затятий націоналіст Ющенко відразу ж наламав дров, і викликав відповідну російську реакцію. Тому при ньому процес українізації сповільнилося.

При цьому російська еліта — що за часів Бориса Єльцина, що в часи Володимира Путіна — була (і залишається досі) в полоні небезпечних ілюзій, коли приймала за чисту монету, заяви українських керівників про якийсь союз з Росією, про якісь братні зв’язки російського і українського народів.

На жаль, нашу владу вміють обманювати.

І Путін сам зізнавався, що був обманутий західними партнерами, які просили його вплинути на Віктора Януковича не застосовувати проти учасників Евромайдана армію.

Виявилося, що президента обдурили. Але ж обдурили не в перший раз. Думаю, що наш президент припускався все-таки стратегічні помилки. І продовжує допускати.

Зараз йде друга хвиля самообману. Що нібито Україна після виборів поступово повертається у своє природне стан — нормального, не ворожої Росії держави. Відомий аналітик Олексій Чеснаков, близький до помічника президента Владиславу Суркову, нещодавно озвучив програму дій, цілу стратегію, засновану на тому, що Зеленський — це людина, з якою можна і потрібно домовлятися. Що він піде на виконання «Мінська-2».

Інший представник цієї команди, український політик Олег Царьов взагалі заявив, що Зеленський піде на федералізацію України. Однак Царьов свого часу передбачав і розгін Евромайдана — сталося все з точністю до навпаки.

Зеленський, це людина, яка, судячи з усього, вміє грати на ілюзіях, на сподіваннях наших еліт, якщо такого недурну людину, як Чеснаков зумів переграти.

— Зеленський — актор, а актори, просто в силу специфіки професії, повинні бути переконливими, оскільки їм доводиться зображати на сцені самих різних персонажів…

— Власне, я про інше… Про те, що підтримка президента Зеленського, це те, що невигідно Росії і невигідно зберігається на Україні російської партії. Підпільної партії.

Ще більше нам невигідна підтримка ось тієї «опозиції», яка асоціюється з іменами Медведчука і Бойко.

На мій погляд, якщо б партія «Опозиційна платформа — за життя» зуміла зайняти лідируюче місце на виборах у парламент, це був би найгірший для Росії варіант. У цьому випадку ми отримали б Кучму № 2.

Під казки про братні народи ми отримали б обов’язок постачати безкоштовно або за безцінь газ Україні, відкривати їй свої ринки і т. д. і т. п. А сама Україна, тим часом, продовжувала б дрейфувати в бік Заходу.

Медведчук, Бойко та інші «опозиціонери» — це українські політики, які вміло грають на бажання російської влади обманюватися, доводячи, що вони — єдина проросійська сила на Україні.

Немає в Україні жодної легальної проросійської сили. А вони вміло експлуатують тільки наші очікування, наші ілюзії. Власне, як і Зеленський.

В цьому відношенні я повністю згоден з Копатько. Ми досі не маємо своєї стратегії на Україні, ми як і раніше перебуваємо в небезпечній омані.

— А хіба проблема розробити таку стратегію?

— Знаєте, у 2008 році я, будучи на той момент співробітником Південного федерального університету, створив Центр україністики ПФУ для комплексного вивчення процесів на території сучасної України. На сьогоднішній день в цьому найбільшому вузі Півдня Росії не проведено жодного захисту з української тематики. Не діє Центр україністики, оскільки я вже не є співробітником університету.

Якщо сусідню країну в сусідньому регіоні не вивчають, то, що говорити про москву? У нас навіть немає бажання працювати над власними помилками. Вивчати свого сусіда, а може, і майбутнього ворога.

— Поясніть, будь ласка.

— Якщо говорити про Україну як єдиній державі, то не мною сказано і не вчора: Україна — це АнтиРоссия.

Україна не може не бути АнтиРоссией — я з цим згоден. Але не можу погодитися з тим, що люди, які населяють нинішню Україну, завжди будуть ворогами Росії.

Люди схильні пропаганді. Зараз українська пропаганда працює дуже активно. Російська — дуже неефективно. У мене є знайомі і родичі на Україні, і в цьому плані я знаю, що кажу.

Український МЗС більш ефективний, ніж відомство Сергія Лаврова, яке не озброєне якоїсь виразної концепції. Їх міністерство працює, може, трішки примітивно, зате активно і концептуально.

Я недавно розмовляв з представниками русинської громади країн Східної та Центральної Європи. Україна дуже активно підживлює русинську діаспору балканських та центральноєвропейських країн. Росії ж, я так розумію, це взагалі не цікаво.

У той же час Україна проводить заходи і на своєму рівні, і на міжнародному рівні по розкрутці проблематики, як вони кажуть, «підкорених і завойованих народів Росії». А нам Україною займатися не потрібно. Ми — сильні, ми — багаті, у нас — нафта і газ.

І ми зазнаємо поразки не тому, що Україна сильна, а тому що ми ліниві, безініціативні і байдужі.

Тому в цьому плані нічого хорошого про нашу зовнішню політику (і в минулому, і в сьогоденні) стосовно України, сказати не можу. Ми продовжуємо робити ті ж помилки і залишаємося в полоні догми, що економіка вирішує все. Даємо братській Україні дешевий газ і нафту — з Україною все чудово.

Досвід показує, що нафтою і газом — і взагалі економікою — такі складні проблеми міждержавних відносин не вирішити. Країни і народи живуть не лише гаманцем, не тільки економічним базисом, але і психологією. Менталітетом.

Але я все-таки не закінчений песиміст. Сьогодні наша влада показує безпорадність, байдужість і лінощі, але завтра може бути все по-іншому.

Досвід відновлення буквально з попелу наших Збройних сил, нашого ВПК показує, що наша держава може приємно дивувати.

Тому я все-таки живу надією на майбутнє. Ми повинні прокинутися. Мають люди в Москві, в регіонах, особливо, прикордонних з Україною, займатися кожен на своєму рівні вивченням сусіда.