Інтим у воді. Як відпочивали на початку XX ст.

Кабінки для купання, смугасті купальники і концерти куплетистів – літній відпочинок в поч. XX ст. сильно відрізнявся від сучасного.

Правда, було і одна схожість: вже тоді курортні ділки вважали своїм обов’язком «розвести» клієнта на гроші, пише Дмитро Слинько в №21 журналу Корреспондент від 29 травня 2015 року.

Рекламна брошура закликає туристів у «край сонця і виноробства». Барвиста карта місцевості рясно прикрашена піктограмами: дівчина в національному костюмі з гроном винограду, спортсменка в купальнику з м’ячем. На цій же карті потенційного відпочиваючому докладно перераховують, що його чекає: сонце, каньйони, лазні, виноробні, пейзажі, пам’ятники, печери, туризм, спорт.

Мова йде не про Крим і не про Одесі – реклама зазивала туристів в Заліщики. Тепер цей сонний містечко в Тернопільській області відвідують хіба що байдарочники і автотуристи по дорозі на захід. Але в 1930-е місто на Дністрі процвітав як центр Теплого Поділля – важливого туристичного та виноробного регіону тодішньої Польщі.

Курорт розвивався з кожним роком, радуючи туристів все новими «фішками». Чого вартий один тільки фестиваль збору врожаю винограду восени 1937 року з помпезним парадом виноробів або курс лікування з допомогою виноградних ванн. Курортно-винна історія містечка закінчилася з початком Другої світової війни і з тих пір так і не відновилася.

Заліщики не єдиний приклад туристичного зльоту і падіння. Активне курортне рух на землях нинішньої України зародилося в кінці xix сторіччя, і доля популярних у ті часи центрів виявилася абсолютно різною. Касперівці, Лопушную або сад Ермітаж не знайти в каталогах сучасних турфірм. Але більшість курортів все ж пережили світові війни і революції, зберігши привабливість до наших днів.

Чорноморський рай

На відміну від Заліщиків, назва Аркадія говорить сучасному відпочиваючому про що. Один з найпопулярніших пляжів сучасної України був відомий далеко за межами Одеси і 100 з гаком років тому.

Своєю появою Аркадія зобов’язана Емілю Камбье, тодішньому начальнику Одеського товариства бельгійських кінно-залізних доріг. Підприємець роздумував про нові маршрути міської конки з потенційно високим пасажиропотоком. Звичайно ж, вигоду обіцяли рейки, що ведуть до моря.

Але проблемою курортної Одеси були надто круті спуски до пляжів майже уздовж всієї берегової лінії та скелі на узбережжі. Приємним винятком виявилася балку зі струмком, куди можливо було прокласти рейки.

До початку XX століття тут була не тільки конка, але і все те, заради чого їдуть в Аркадію сьогодні, – пляжі, купальні, ресторани та концертні майданчики. Грецька назва пляжу, означає райський куточок, не дивно: в Одесі була численна грецька громада, а до пляжників балку «населяли» рибалки-греки.

Грязелікувальний центр під Одесою (зараз курорт Куяльник) відкрили в 1892 році

Контраст між пляжем Аркадія і його і обривистими скелястими сусідами відображено на сторінках роману Валентина Катаєва Біліє парус одинокий, дія якого відбувається в 1905 році.

«Великий Фонтан, Середній Фонтан, Малий Фонтан, високі обривисті береги, порослі дерезою, шипшиною, бузком, глодом. У воді під берегом — скелі, до половини зелені від твані, і на цих скелях — рибалки з бамбуковими вудками і купальники. А ось і Аркадія, ресторан на палях, раковина для оркестру — здалеку маленька, не більше суфлерській будки, — різнокольорові парасольки, скатертини, за яким біжить свіжий вітер».

Гуляли в Аркадії з не меншим розмахом, ніж в наші дні. Газета Одеський листок за червень 1907 року анонсувала Чарівну венеціанську ніч «фантастичне цікаве гуляння, яке перевершить всі колишні досі гуляння». Гостей райського куточка чекали три оркестру в парку і виконавці серенад на гондолах в море, конкурс красунь і грандіозний феєрверк, а також «феєрична обстановка, вогняні фонтани і світлові ефекти».

За феєрію слід розщедритися: один тільки вхідний квиток в «рай», який продавали в канцелярії одеського градоначальника, коштував 55 коп. Столик на чотири персони обійшовся б охочим від 4 до 15 руб. Дрібний чиновник у ті часи отримував платню близько 20 руб. на місяць, вчитель чоловічої гімназії – 80-100 руб.

В купальнику і без

Купання 100 з гаком років тому сильно відрізнялося від нинішнього. Плавати у відкритому морі було не прийнято, та й взагалі сам процес прийняття морських ванн на пляжі був інтимним справою, як зараз – переодягання купальника в роздягальні.

Уздовж узбережжя будувалися спеціальні дощаті кабінки – так звані купальні. Існували купальні Іі ІІклассов. У більш дорогих кабінках крім купання пропонувалися і додаткові послуги – від чаю з сніданком до рушники.

Купальні костюми тих часів – окрема тема. Нещодавно в Youtube з’явився ролик, який швидко набрав 1,5 млн переглядів. Популярний блогер Аманда Керні показала еволюцію жіночих купальників з кінця XIX століття до наших днів.

Відео починається з дівчини, що танцює в комічній вбранні: короткий сарафан в чорно-білу смужку, з-під якого визирають смугасті панталони, а на голові – шапочка, знову ж таки в смужку. У 1890 році саме так виглядав жіночий купальний костюм. Чоловічий одяг для плавання схожа на гімнастичну трико – майка і обтягуючі шорти майже до колін, часто все в ту ж смужку.

Дочки імператора Миколи II до Криму в модних тоді жіночих купальниках

Купальні поділялися на жіночі і чоловічі. На невеликих пляжах відпочиваючих брали вахтовим методом: призначалися жіночі і чоловічі годинники. Втім, не така сегрегація за ознакою статі, ні кімнати, ні цнотливі одягу не умеряли запал любителів підглядати за купаються дівчатами.

Поряд з пуританськими звичаями розвивалося на рубежі століть і альтернативне протягом – нудизм і натуризм. Родоначальником «голого» руху на чорноморському узбережжі вважається письменник і художник Максиміліан Волошин, подсмотревший ідею в Західній Європі.

Незважаючи на періодичні розборки з місцевою поліцією, Волошин організував вільний купання в містечку Коктебель, де володів дачею. Його однодумцями з «голому» руху стали відомі богемні персони того часу. А ідеологія натуризма навіть тоді була ненова і мала іменитих покровителів: французький філософ-енциклопедист Дені Дідро ще в XVIII столітті закликав людство повернутися «назад до природи».

В 1920-е роки соціальний статус коктебельського відпочиваючого можна було визначити в прямому сенсі слова по одягу. Михайло Булгаков у повісті Подорож по Криму (1925), описав це так: «Непман ні за що не буде. Хоч його озолоти, він не расстанетсяс брюками і піджаком. В брюках годинник і гаманець, а в піджаку гаманець. Ходятраздетыми в трусиках комсомольці, члени профспілок з тих, що потрапили навідпочинок в Крим, і найбільш тямущі дачники».

Мало не здасться

Історія «розводу на гроші» багатих клієнтів так само стара, як і історія самих курортів. Причому це стосувалося не тільки Росії, а й Австро-Угорщини – приміром, бальнеологічного Трускавця. Цілющі властивості тутешніх мінеральних вод були відомі місцевим жителям ще в давнину, але широке розвиток курорт отримав в 1860-е роки.

Минуло півстоліття – і ось листівка 1910 року Привіт з Трускавця іронізує над жадібністю місцевих ділків від курортного бізнесу. Міні-комікс показує, як персонал санаторію зустрічає грошового клієнта розпростертими обіймами, але в кінці відпочинку бідолаха з порожнім гаманцем ледве переносить ноги від людей, які розмахують рахунками та квитанціями.

З приходом радянської влади положення тільки погіршилося. Під час кримського вояжу Булгакова в 1925 році його обманювали все – від мала до велика. Хлопчик – чистильник взуття в Джанкої назвав грабунком запропоновані йому за послуги 30 коп. Письменника виручили місцеві тітоньки, оцінили послуги в гривеник і посоветовавшие обдуреному клієнту дати хлопчику по морді.

Ще «веселіше» пройшло автомобільну подорож автора Майстра і Маргарити з Ялти до Севастополя. В «артілі шоферів» Булгакову пообіцяли місце в машині на п’ять чоловік, але в підсумку в автомобіль набилося 11 пасажирів. Сам драндулет теж залишав бажати кращого.

«Праве колесо було Мерседеса (переднє),два задніх були Пеуса, мотор фордовський, кузов чорт знає який! Ймовірно,просто росіянин. Замість гумових камер – якесь дрантя.Все гриміло, свистіло, і передні колеса їхали не просто вперед, а «роз’їжджалися», як п’яні… Шофер нахабно, вперто і похмуро посміхається і запевняє, що це краща машина в Криму за своєю швидкохідності», – писав Булгаков.

Подорож письменник запам’ятав надовго: у Місхорі лопнула одна шина, в Алупці – друга, а в Гаспрі машина і зовсім зламалася.

Літо у великому місті

Щоб відпочити, жителям великих міст необов’язково було куди-небудь їхати. Приміром, у Києві кінця XIX століття можна було отримати практично всі послуги, які надавали популярні курорти.

Купальні Михайлової і Медецкого розташовувалися на Набережному шосе поблизу Крещатикський пам’ятника – зараз цю колону називають пам’ятником магдебурзькому праву. Поринути в загальній купальні коштувало 5 коп., в «номерах» (читай – кабінках) – від 15 коп.

В місті постійно діяли три літніх розважальних саду»: Шато-де-Флер, Сад мінеральних вод і Ермітаж.

«Крім того, щорічно виникають нові сади, рідко котрі доживають до кінця сезону», – зазначається у Путівнику по Києву і його околицях під редакцією Бублика за 1890 рік.

Розкішний Шато-де-Флер розташовувався в районі нинішнього стадіону Динамо. Одних тільки музичних розваг тут був десяток видів – від постійного оркестру до куплетистів і комічних співаків.

В Саду мінеральних вод давав подання літній театр. Родзинкою парку був «прекрасний вокзал, оброблений в російській смаку». Жодних поїздів у центрі Києва не було: слово «вокзал» вживали в його первісному значенні – розважальний заклад за зразком лондонського парку Vauxhall.

Про Ермітажі на Трухановому острові Бублик пише, що цей заклад відвідують менш вимогливою публікою. Хоч і віддає належне його керуючому, завдяки якому парк «прийняв дуже пристойний вигляд». Тут теж не обходилося без музикантів і акторів.

«Трупа, яка грає на відкритій сцені, складена досить різноманітно і з порядних сил, в саду непоганий оркестр», – значиться в путівнику.

Дістатися на острів з «великої землі» можна було тільки по воді – спеціально для цього по Дніпру курсували два маленьких пароплава. В дусі дореволюційної Росії, навіть на 400 м водного шляху підкреслювалося класова нерівність: проїзд туди-назад в Іклассе коштував 15 коп., у II – 10 коп.

Вхід у кожний з парків був платним, причому ціни різнилися в залежності від категорії закладу. Так, увійти в розкішний Шато-де-Флер у вихідні та свята можна було за 40 коп., тоді як візит в демократичний Ермітаж обходився в 20 коп.

В кінці XIX століття, серед киян почало набирати популярність дачне рух. Найвідомішими дачними напрямками Бублик у своєму путівнику називає Бровари, Мотовилівку і Боярку. Причому остання вже тоді пропонувала не тільки дачний, але і комплексний відпочинок.

«Завдяки здоровому лісового повітрю, кумысо-лікувального закладу і можливості користуватися завжди медичною допомогою Боярка придбала навіть почасти значення кліматичної станції для київських жителів, і тільки відсутність проточної води для купання становить досить відчутно її недолік», – пише Бублик.

В Боярку влітку кілька разів в день курсували спеціальні дачні поїзди, на які можна було купувати сезонні квитки за зниженою таксою. Виїхати до Одеси з Києва в 1890 році можна було трьома поїздами – поштовим в 9:30, кур’єрським в 19:45 і пасажирським в 21:30. Щоб зануритися в заповітне море, киянам доводилося запасатися терпінням: потяг до Південної Пальміри йшов більше доби.

***

Цей матеріал опублікований в №21 журналу Корреспондент від 29 травня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися .