24 червня пленарна сесія ПАРЄ більшістю голосів ухвалила проект резолюції, яка зробила можливими повернення російської делегації і її участь у роботі ПАРЄ в якості повноправного члена. Як і слід було очікувати, реакція української сторони була не просто вкрай негативною, а відверто істеричною з загрозою виходу з ПАРЄ.
Резолюція прийнята, тепер залишається подивитися, чи стримає Україна свою обіцянку.
На боці України традиційно виступили Польща, скандинавські та прибалтійські країни, а також Грузія.
Навряд чи можна вважати випадковим збігом факт, що в Грузії напередодні пленарній сесії ПАРЄ були проведені потужні антиросійські виступи, де було піднято питання і про повернення російської делегації в ПАРЄ. У заворушеннях були задіяні в основному політичні сили, пов’язані з Михайлом Саакашвілі, який явно неспроста знову міцно влаштувався на Україні.
Це однозначно свідчить: за антиросійським шабашем стояли американські спецслужби, на утриманні яких знаходиться Михайло Саакашвілі – «наш золотий хлопчик», як називає його Хіларі Клінтон.
Думається, що новий президент України Володимир Зеленський дуже необачно вчинив, дозволивши цього «золотого хлопчика» не просто повернутися на Україну, але і прийняти участь в майбутніх парламентських виборах.
Безсумнівно, це загрожує новим ускладненням внутрішньополітичної ситуації на Україні.
Тільки такий політично наївний чоловік, як Зеленський, може сподіватися, що американський агент буде діяти на Україні в його інтересах.
Так само в свій час думав і попередник Зеленського Порошенко, якому американці нав’язали Саакашвілі в якості губернатора Одеської області.
Чим все це обернулося особисто для Петра Порошенка (а вже його зв’язку з американцями ні у кого не викликають сумніву), всі чудово пам’ятають.
Для США важлива не стабілізація ситуації на Україні, навіть і на антиросійській основі, а максимальна її дестабілізація з метою створити постійний осередок напруженості на південних кордонах Росії і в її відносинах з ЄС.
Доля України при цьому абсолютно не хвилює янкі. Чим гірше буде ситуація, тим більше стурбованості з’явиться і в Росії, і у європейських країн, що перетворилися нині з недавнього союзника США відкритого політичного конкурента і майже противника.
Зростання протиріч не заважає навіть їх спільне членство в НАТО. І приклад відносин між такими великими натовськими країнами, як США і Туреччина, наочно показує, до якої міри можуть загостритися стосунки між окремими країнами альянсу.
Зеленський навряд чи здатний подужати своїм розумом азбучну зовнішньополітичну істину про провокаційною суті політики США відносно його країни. Зрозуміти це йому, може бути, хтось і спробує допомогти, от тільки навряд чи він поки готовий в це повірити.
Дуже складно розлучатися з ілюзіями і зізнатися самому собі, що в тебе над головою в реальності немає жодного американського, ні натовського парасольки, і в разі реальної грози ніхто не захистить тебе від несприятливих політичних опадів.
Зовсім невипадково найближчі радники (акуратно підібрані для нього американцями) категорично не радять Зеленському проводити особисту зустріч з В. о. Путіним. Адже президент Росії володіє безумовним талантом переконувати не тільки своїх співрозмовників з числа політиків, але навіть західних журналістів, що твердо стоять на антиросійських позиціях, але товаришують з елементарною логікою хоча б в якійсь мірі.
При цьому сам Зеленський чомусь впевнений, що зможе зустрітися з Путіним, коли забажає. А тим часом постійно ображає його і Росію, не соромлячись у виразах.
І ось Клімкін з упевненістю, незрозуміло на чому ґрунтується, заявляє, що зустріч Зеленського з лідером «країни-агресора» нарешті відбудеться на саміті G-20 в Осаці 28-29 червня.
Зеленський вже й першу фразу відрепетирував, як у часи КВК. Всі на Україні її знають, хоча існує кілька варіантів, але суть при цьому не змінюється: «Крим і Донбас – це Україна!»
Ну і що Путін повинен був би в цьому випадку обговорювати з Зеленським? Належність Криму ми ні з ким не обговорюємо. Ну, а Донбас, зрозуміло, формально є українським, поки діють Мінські угоди. Не Росія збирається з них виходити…
В цілому ж, українському керівництву варто було б перш за все узгодити це питання з лідерами ЛДНР.
Тобто, обговорювати Путіну з Зеленським нічого. Виходить, що метою зустрічі для КВНщика є лише істерично, по-театральному вимовлена завчена фраза. Ну, а далі – її багаторазове тиражування перед парламентськими виборами на Україні.
Сумніваюся, що Путін захотів би брати участь у цьому фарсі.
Прес-секретар Ст. Ст. Путіна на питання про можливу зустріч із Зеленським дуже дипломатично відповів, що в програмі зустрічей на G20 вона не значиться.
Є ще один маленький нюанс: а з яких це пір Україна стала входити до складу G20 і хто туди запрошував Зеленського? Японці-організатори саміту заявляють, що не направляли йому запрошення.
В українських політиків традиційно багато гонору, але не вистачає політичного бачення і елементарної логіки.
В іншому випадку навряд чи на політичному рівні, включаючи керівництво міністерства закордонних справ, була б настільки істеричною реакція на рішення ПАРЄ з приводу повернення російської парламентської делегації.
Можна зрозуміти, коли впадають в істерику окопалися у Верховній Раді націоналісти типу Ірини Геращенко, обурених рішенням ПАРЄ «у той час як Росія вбиває українців у Донбасі».
З логікою там зовсім погано, оскільки українців у Донбасі вбиває не Росія, а збройні сили України.
Або її заяву, що Україна буде жорстко захищати принципи Ради Європи, що базуються на повазі прав людини. І це на тлі вбивств та арештів опозиційних журналістів на Україні і прийняття дискримінаційного русофобского закону про мову.
Та бог з нею, з Геращенко!
Але чого варто загроза Європі з боку міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, поки ще виконуючого обов’язки, зроблена напередодні пленарній сесії ПАРЄ. Він заявив, що Україна в разі повернення Росії в ПАРЄ перестане виконувати Мінські угоди!
Невідомо також, чи давав Зеленський українському представнику в ПАРЄ Д. Кулебе вказівку заявляти про те, що «Україна істотно перегляне обсяг співробітництва з Радою Європи як інститутом, що втратив довіру до себе».
Що називається, налякав їжака…
Цілком допускаю, що прямої вказівки від Зеленського зовсім і не було. Оточення нового президента (як і його дружина) аж ніяк не вважають необхідним з ним узгоджувати свої гучні і часто суперечливі заяви. А роблять вони це ні багато, ні мало від імені всієї України.
Це зазначає навіть перший президент України Л. Кравчук.
Але таке положення, думається, цілком влаштовує самого Зеленського, у якого досі відсутня чітка політична програма, або вона така, що він змушений її ретельно приховувати напередодні майбутніх парламентських виборів.
Ця тактика принесла йому успіх на президентських виборах, але, як відомо, в одну і ту ж воду не можна увійти двічі… Правда, це в житті не можна, а в Квні, в якій Зеленський перетворює політичне життя на Україні, виявляється, цілком можливо.
Поки ж він воліє виступати перед майбутніми виборцями в якості якогось загадкового «сфінкса», у якого, швидше за все, зовсім немає ніякого секрету.
Працюй у Зеленського трохи краще політична «соображалка», він зрозумів би, що повернення Росії в ПАРЄ несе в собі певні політичні вигоди для України. І основна з них полягає в тому, що в української делегації збереглася б можливість координувати свої зусилля з європейськими депутатами не тільки з числа носіїв крайніх русофобських настроїв.
Він би зрозумів, що, влаштовуючи істерики в ПАРЄ, Україна неминуче входить у конфронтацію з двома провідними європейськими країнами – Францією та Німеччиною.
Така ситуація, коли український представник зривається, сипле погрозами в обличчя європейцям, об’єктивно посилює позиції російської делегації, якої навіть немає необхідності говорити колегам: «Подивіться, з ким доводиться мати справу!»
Особливо принизливі для європейців звинувачення в тому, що вони діють виключно з меркантильних міркувань, тобто заради солідних російських внесків в організацію.
Безумовно, цей мотив присутній, але він якось особливо близький українським політикам і зрозумілий тільки так.
А у європейців є і більш вагомі і глибокі причини повернути російську делегацію: не дати Росії відірватися від Європи і остаточно змістити свій політичний вектор у бік Азії і особливо Китаю.
У той же час, якщо б рішення ПАРЄ хоч найменшою мірою зачепить російську делегацію в правах, то Москва, за словами голови Державної Думи Ст. Володіна, прийняла рішення про вихід з ПАРЄ, Ради Європи і, як наслідок, з юрисдикції Європейського суду з прав людини.
Такий розвиток ситуації консолідувала б російські політичні сили, давно виступають за вихід Росії з ПАРЄ і наполягають на посиленні позицій щодо України.
Якби подібна лінія панувала в зовнішній політиці Російської Федерації, Україна по повній відчула б на собі її наслідки.
У першу чергу це позначилося не тільки на ситуації в Донбасі, але і на всій території південно-сходу країни. Тим більше, що українське керівництво останнім часом регулярно загрожує розірвати Мінські угоди.
Ряд більш рішучих «зустрічних» економічних кроків з боку Росії у сфері енергетики (у відповідь на українські економічні санкції) міг би мати катастрофічні наслідки для української економіки.
Російське керівництво як у відносинах з Грузією, так і з Україною нарешті усвідомило, що напади русофобії і політичної істерії досить успішно лікуються рублем.
Заходи економічного впливу на Грузію після недавнього антиросійського шабашу благотворно вплинули на грузинське керівництво, яке чомусь вважала, що Росія «проковтне» останню витівку грузинських націоналістів.
Не проковтнула і істотно покарала рублем, позбавивши Грузію півтора мільйонів туристів, в результаті чого країна недорахується значної частини валютних надходжень, які складають вагому частину річного бюджету.
Що ж стосується істеричних загроз України розірвати Мінські угоди, то без них у Росії не залишиться підстав зберігати дипломатичні відносини з нинішньою Україною.
Росією у відповідь можуть бути визнані Донецька, Луганська та інші самостійні області або республіки південно-сходу країни, які зважаться піти по шляху ЛДНР, позбавлений з’єднання з космічною від націоналістичної України, якою стала ця країна в результаті державного перевороту 2014 року.
Це призведе до корінної зміни ситуації в регіоні. А головне – дозволить вирішити створену американцями проблему на південній підчеревині Росії без того, щоб бути втягнутою в безпосередній і неминучий збройний конфлікт на території сучасної України.
Неважко передбачити, як поведе себе в такій ситуації західний регіон України: Закарпаття і львівщина.
Сценарій їх захоплення вже давно готується західними сусідами України, які чекають тільки її економічного і політичного послаблення.
За результатами Другої світової війни ці території перейшли до Радянського Союзу і були включені Сталіним до складу України. Тепер вона ризикує втратити їх.
Що в цьому випадку стане робити Зеленський (якщо це станеться в період його правління) або хтось інший, хто очолить залишився Гуляй-полі? Поки і уявляти собі не будемо…
Але те, що щось подібне відбудеться на території сучасної України, якщо її керівництво продовжить займатися політичною істерикою замість проведення реальної політики, ніяких сумнівів не викликає.
Сергій Кузнєцов
Thanks!
Our editors are notified.