До двадцятиріччя епохи Володимира Путіна

Епоха Путіна – це історія льотчика, який зумів вивести літак зі штопора біля самої землі

Ворога охоче зустрів би в раю, ніж знову пережити ці событья

Вільям Шекспір, «Гамлет»

Початок політичної кар’єри Володимира Путіна протікало за лекалами спецоперації по впровадженню агента під прикриттям в банду або резидента в штаб-квартиру ворожої спецслужби. Повернення в Росію стало холодним душем – все, що було звичною опорою держави, виявилося розгромлено.

Відверті бандити, відкриті агенти іноземних розвідок і прекраснодушні інтелігентські дилетанти натовпами заполонили коридори влади, і не було ніяких слідів хоч якогось протистояння спецслужб всієї цієї вакханалії розгрому.

Не вистачало лише білих прапорів капітуляції у вікнах установ. КДБ лежав у нокауті, терплячи кадрові перетрушування одна за одною, і стрімко наводнялся поколінням комерсантів в погонах, відразу вступавшим в конфлікт із тягнуть лямку служби спецами. Першим рефлексом Путіна в цій ситуації було звичне зливання з оперативної середовищем, поки не вдалося розібратися, що до чого. І Путін стрімко став гримуватися під свого серед чужих.

Для початку він визначив ключових осіб, на яких можна було спертися. Тільки безконечно наївні дурні вважають Путіна «відданим учнем Собчака» просто тому, що він подає знаки поваги до цього персонажа, допоміг йому працевлаштуватися після повернення «з холоду». В оперативній психології немає місця почуттю вдячності. Там є оперативна комбінація і різні схеми прикриття. Сюди входить все – від малинових піджаків до вміння стати необхідним сірим кардиналом, без якого у боса все валиться з рук.

Беручи участь у залагодженні конфліктів місцевої петербурзької еліти того часу, Путін показав себе людиною непідкупним і з принципами. Він не зраджував і не обманював, зберігав компромат і не допускав його витоку, не перебігав з табору в табір, але з усіма зберігав дистанцію, не дозволяючи ставити себе в залежне положення.

Це стало причиною того, що особи з такою неоднозначною репутацією, як мер тоді ще «бандитського Петербурга» Анатолій Собчак і фігурант справи «Мабетекс» Павло Бородін ввели Путіна в коло політиків важкій ваговій категорії, просуваючи крок за кроком по службово-кар’єрних сходах і не побоюючись довіряти йому все більш і більш широкі повноваження. І жодного разу Путін їх не обдурив, чого б йому це не коштувало.

20 років тому, 10 серпня 1999 року Володимир Путін був призначений главою уряду з перспективою незабаром стати президентом Росії.

Ніхто тоді не міг припустити, що цей небагатослівний чиновник другого ешелону російської влади, ніколи до неї не прагнув, як і до публічності, і не переходив межі своїх службових повноважень, стане найбільшим світовим політиком кінця ХХ – початку XXI століття.

Тим, хто прийнявши димить від громадянської війни на Кавказі, цю, голодну і злиденне Росію, через 20 років перетворить її в монолітну геополітичну наддержаву, вернувшую в свій склад Крим, почала інтеграцію з Білорусією, що зруйнувала в Сирії все близькосхідне панування США і стала головною силою, яка протистоїть фінансового глобалізму.

Так почалася епоха Путіна, стала подією, порівнянними тільки з переломом у Великій Вітчизняній війні після Сталінградської битви. Однак цей перелом ще тільки належить перетворити на Перемогу.

Першим, що зробив Путін для порятунку країни – це консолідація еліти. На його жартівливе зауваження на зустрічі з вищим командним складом ФСБ про те, що «впровадження пройшло успішно», тоді багато хто звернув увагу. У жарті була лише частка жарту. Путін почав вибудовувати новий баланс системи стримувань і противаг, активно впроваджуючи в пул єльцинських олігархів тих, кого по недоумству стали називати «друзями Путіна» і «путінськими олігархами».

Насправді це були його особисті агенти, яких він зробив відповідальними за ряд стратегічних галузей, які вдалося вирвати з рук старої єльцинської олігархії, пов’язаної з істеблішментом США. Тим самим ці галузі і їх ключові підприємства, ставши потім держкорпораціями, основою економічної політики Путіна, були збережені для Росії від уплывания в руки західних ТНК і їх фінансових господарів.

І навіть виведені в офшори гроші цих путінських агентів насправді служили прикриттям від Заходу в різних починаннях, які Захід проґавив, насамперед, у галузі ВПК і вуглеводневих інфраструктурних проектів.

А коли після 2014 року тема офшорів виявилася відіграної, першими в Росії повернули гроші саме ті, кого ліберали називали «путінськими олігархами». Замовчуючи про те, що єльцинські олігархи поки нічого повертати не збираються, за винятком трьох знакових персон, яким просто нікуди подітися.

Після нейтралізації головних єльцинських олігархів Путін зміг консолідувати еліту в партії влади, яка всі роки виконувала роль політичного стрижня, каркаса вертикалі влади. При всіх претензіях до партії «Єдина Росія», вона зробила головне: зв’язала різношерсту еліту, вырвавшуюся з-під влади КПРС, єдиної партійної дисципліною, зробивши її заодно громовідводом для всіх ініціатив лібералів в уряді.

Найбільш ризикованим періодом епохи Путіна був період його перебування на посаді прем’єр-міністра, коли президентом був обраний Дмитро Медведєв. Це був час, коли був можливий будь-ліберальний реванш, і, по суті, він почасти відбувся. Путіну після повернення довелося довго вичищати медведєвських фаворитів з ключових галузей і уряду, і до цих пір, як показує справу Абизова, цей процес не завершено.

Медведєв в період свого правління втратив Лівію, бездарно віддавши її американцям, подарував величезну акваторії Баренцевого моря Норвегії. Операція з примусу Грузії до миру в 2008 році і зовсім показала, що в армії при Медведєві цілком назріло такий бардак, що якби війна серйозніше грузинської, країна може і не встояти. Саме тоді у відношенні армії та ВПК були прийняті всі основні рішення, та прийняті вони були не Медведєвим, а Путіним як главою уряду.

Найстрашнішою проблемою, що дісталася Путіну після Єльцина, залишається системна корупція, яку Єльцин використав для консолідації еліти й прагнення перекупити її у США. Довгий час корупція була умовою лояльності еліти вертикалі влади Путіна.

Однак після 2014 року ситуація почала змінюватися, і Путін після численних попереджень еліті поступово розгорнув чистку, яку поки не перетворив в «вогонь по штабах», розуміючи, що відсіканням голови головний біль не лікують. Системна корупція потребує системного лікування, і одними популістськими репресіями ця проблема не вирішується. З кожним роком корупція стає все більш небезпечною справою, і все більше чиновників стає вмістом в’язниць за корупційними статтями обвинувачення.

Апарат управління з брежнєвських часів вражений корупцією, і тому відділення мух від котлет в цьому питанні – дуже довгий і непростий процес. Але при всіх проблемах на цьому напрямку Росія змогла значно розширити сферу свого суверенітету, продовжуючи нарощувати боротьбу на цьому фронті.

В країні вирішена проблема продуктової безпеки, питання, ще кілька років тому здавався нерозв’язних. Дуже важко, але йде технічне переозброєння деяких промислових галузей важкого машинобудування, сільського господарства, будівельної індустрії та сфери високих технологій. Здійснений відрив від США в області високих технологій в стратегічних озброєннях. Обороноздатність країни висока, як ніколи за всі 20 років.

Найголовнішою проблемою була і залишається проблема кадрів. Путіну в ситуації загострення протистояння з Заходом практично не з ким планувати і проводити політику виходу з Вашингтонського консенсусу. Кадри, які вирішують все», – це зміст стратегії Путіна щодо підготовки Росії до наступного історичного періоду повернення до втрачених в 90-е позиціях світової наддержави.