У 2007 році британський історик і письменник Гай Уолтерс подзвонив в одну з звичайних віденських квартир на березі Дунаю. Нічого особливого в цьому візиті начебто не було. Двері з табличкою, ім’я мешканця – Ерна Валлиш. Двері відчинила звичайна німецька старенька… Проте вона відмовилася розмовляти з відвідувачем і не пустила його в будинок. Так відбулася зустріч відомого «Мисливця за нацистами» і жінки, яку в’язні двох концтаборів запам’ятали, як витончену садистку, і яка значилася під номером сім у Списку найбільш розшукуваних військових злочинців Центру Візенталя.
Народилася Ерна в 1922 році у звичайній німецькій родині. Її батько був поштовим службовцем, і дівчинка нічим не відрізнялася від своїх ровесниць. Зірок з неба не хапала і після школи влаштувалася домробітницею. Однак у 19 років її життя кардинально змінилося. Захоплена ідеями нацизму, Ерна в 1941 році вступила в НСДАП і пройшла навчання для служби в Жіночих допоміжних підрозділах СС, куди брали лише чистокровних ариек.
Жінки допоміжного підрозділу СС
Дані підрозділи навчали жінок за двома напрямками SS-Helferinnen – зв’язківці і SS-Kriegshelferinnen. Саме це, другий напрямок, яке готувало кадри для нагляду за ув’язненими в жіночих концтаборах, і привернуло Эрну. Туди приймали юних дам в хорошій фізичній формі і при відсутності судимості. Під час співбесіди вони повинні були проявити свої знання ідеології нацизму. Курси навчання в цій «школі» тривали від місяця до півроку. Серед «предметів» були такі необхідні дисципліни, як спеціальні методи упокорення ув’язнених, вміння розпізнати саботаж, володіння зброєю, хлистом, батогом та палицею, службове собаківництво. У дівчат спеціально відбивали жалість і вчили поводженню з «людським матеріалом». Можна, звичайно, виправдовуватися тим, що тебе Так навчили», але завжди залишається питання: «А чому саме ти став кращим учнем?».
Після тримісячного випробувального терміну на місці майбутньої роботи випускниці офіційно ставали надзирательницами. По службі просувалися тільки ті з них, хто зумів проявити особливу жорстокість. До речі, в жіночих таборах чоловічий особовий склад СС міг служити тільки зовнішньої охорони. Основною робочою силою в них були саме жінки-наглядачки. Навіть лікарі, офіцери охорони і робочої служби могли входити в табір, як правило, лише в супроводі жіночого персоналу.
Елегантні жінки-наглядачки — Ірма Гріс і Марія Мандель. Кожна винна у смерті кількох десятків тисяч ув’язнених. Обидві були після війни повішені як військові злочинці.
Першим місцем служби Эрны став Равенсбрюк – найбільший жіночий концентраційний табір у Німеччині. Тут на початку війни містили німкень, «ганьблять націю»: злочинниць та жінок «асоціальної поведінки». Сюди ж звозили циганок з дітьми, а далі табір став наповнюватися жінками з усіх країн Європи. Пропрацювавши тут рік і чудово зарекомендував себе, Ерна у 1942 р. року отримала нове відповідальне призначення в гігантський табір смерті Майданек, розташований на околиці польського міста Любліна.
За свідченнями людей, які пережили жах висновку, Ерна була одним з найжорстокіших охоронців. Вона особисто відбирала жінок і дітей для страти і, проводжаючи їх до газової камери, жорстоко била. Дивно, що ця садистка на новому місці роботи знайшла свою любов. Судячи з документів, в грудні 1943 року вона вийшла заміж за охоронця цього ж табору Георга Валлиша. До моменту весілля наглядачка була вже на великому терміні вагітності.
«Ту вагітну жінку-монстра, яка втрачала самовладання і нападала на нас, схоже, так і не притягнули до відповідальності. Вагітна вдарила лежав на підлозі хлопчика чимось на кшталт батога. У дитини з голови потекла кров, він не подавав ознак життя. Я ніколи не забуду спітніле обличчя цього захеканого монстра.» (Зі свідчень колишньої ув’язненої концтабору Майденек Ядвіги Ландовської)
Майданек – табір смерті Третього рейху сьогодні став меморіалом жертв фашизму
Буквально за місяць до цього весілля, 3 і 4 листопада 1943 року, тут фашистами була проведена операція під кодовою назвою «Эрнтефест» (Erntefest – німецький свято збору врожаю). В ці дні у трьох польських таборах були знищені всі євреї з Люблінського району. У загальній складності при цьому було вбито близько 40 тисяч чоловік, і приблизно половина з них – у Майданеку.
А через місяць після щасливого одруження «монстр у спідниці» покинув Майданек. Ерна Валлиш поїхала до Відня, щоб, як хороша дружина і мати, народити третього рейху нового здорового солдата. Так дитина врятував її від справедливої відплати. Буквально через півроку, 22 липня 1944-го табір було ліквідовано Червоною армією. Вже в кінці цього ж року перші злочинці, які працювали тут, були засуджені до смерті. Серед них, до речі, виявився і сумно відомий роттенфюрер СС Теодор Шеллен – той самий «выдиратель зубів», про який писав Костянтин Симонов. Судові процеси над фашистами, зверствовавшими у Майданеку, розтягнулися аж до 1981 року. Всього перед суддями постали більше ста чоловік. Їх чекали смертна кара та ув’язнення у тюрмах. Так, наприклад, недавня начальниця Эрны, заступник коменданта жіночої секції табору Герміна Браунштайнер була засуджена до довічного ув’язнення. Ця патологічна садистка забивала жінок ногами, за що її прозвали «Топчущая кобила».
У 1944-1945 роках почалися суди над військовими злочинцями-фашистами
Поки колишні товариші по службі сідали на лави підсудних, Ерна Валлиш цілком благополучно жила у Відні. Після війни район, де вона оселилася, опинився в Американській зоні окупації. В 1946 році з американського табору інтернованих у Вену повернувся і її чоловік. Вижив її дитина, і чи були в родині Валлиш ще спадкоємці – невідомо, але, судячи з усього, життя у них склалася цілком вдало. Дивно, але ця пара свого минулого ніколи не приховувала і, схоже, не соромилася. Трохи пізніше Ерна стала членом Товариства взаємодопомоги колишніх членів військ СС такого союзу ветеранів. Ця організація довго боролася за те, щоб колишні службовці СС були в суспільстві і юридично визнані звичайними солдатами. Дане Товариство закінчило своє існування в 1992 році, проте деякі її регіональні підрозділи існують і в наші дні.
Треба сказати, що ця історія – не унікальна. Величезна кількість воєнних злочинців, що уникли покарання, зуміли після війни влаштуватися і продовжили життя як прості чесні громадяни. Розшук таких людей став найважливішим завданням неурядової організації, яка виникла в 1977 році в Америці. Центр отримав ім’я Симона Візенталя – відомого на весь світ громадського діяча і «мисливця за нацистами». У списках цього Центру ім’я Эрны Валлиш значилося під номером сім. У 1980-х роках було розпочато розслідування її діяльності і всі дані передали до Австрії. Однак прокуратура цієї країни відмовилася починати справу, оскільки, за законодавством, термін давності для пособництво у вбивстві вже минув.
Ефраїм Цурофф, голова Центру Симона Візенталя, розмовляє з журналістами, стоячи перед плакатом з написом «Операція Останній шанс-пізно, але не занадто пізно», Берлін, 2013 року (AP Photo/Gero Breloer)
Протягом наступних років нацистську злочинницю не один раз намагалися притягнути до відповідальності – в Польщі знайшлися п’ятеро колишніх ув’язнених, готових дати свідчення проти неї. Однак у Польщу, де її чекало довічне ув’язнення, літня Ерна приїжджати не збиралася, а видавати її Австрійська республіка відмовлялася. У 2007 році англійський журналіст Гай Уолтерс, збираючи матеріал для книги про військових злочинців, що уникли покарання, без зусиль знайшов її за адресою у Відні, але старенька розповідати про своє минуле не стала і просто не пустила візитера на поріг. 16 лютого 2008 року у віці 86 років Ерна Валлиш померла, так і не відповівши за свої звірства.
Дивлячись на фотографії колишніх надсмотрщиц з таборів смерті, розумієш, що, ймовірно, деяких осіб краще іменувати «представниками жіночої статі», так як називати їх «жінками» язик не повертається: Відьми Бухенвальда, що служили надсмотрщицами в концтаборах нацистської Німеччини
Thanks!
Our editors are notified.