13 березня 1961 року в 6:45 почалося руйнування дамби в Бабиному Яру, в яку ще з 1952-го зливалися стічні води (пульпа) з місцевих цегельних заводів. Через короткий час спорудження прорвало, а ринула у бік Куренівки вода на великій швидкості почала зносити все, що траплялося на шляху. Многометровое грязьове цунамі змивало будинку, выкорчевывало дерева, змітала транспорт. У людей, що зіткнулися з безжальною стихією, шансів вижити не залишалося. За офіційною статистикою в той день в Києві загинули майже півтори сотні людей. Але історики припускають, що число жертв могло перевищити тисячу.
Прискорене містобудування і провісники аварії
Хвиля зносила навіть багатотонні трамваї./Фото: ubr.ua
У грудні 1952 року голова Міськвиконкому Олексій Давидов підписав документ про влаштування сміттєзвалища стройотходов в районі нового житлового масиву Сирець в місцевості, відомої як Бабин Яр. Після прийняття цього рішення в яр, що нависав над Куренівкою, дев’ять років надходили відходи цегляних заводів, що обрушилися на людські голови в 1961-м. Давидов піднімав післявоєнний Київ з руїн. У чому місто, відомий сьогодні, – його заслуга. Керівником він був по-сталінськи жорстким, директивним і владним. Завдання їм вирішувалися неможливі: у самі стислі терміни відродити Київ, перетворивши його у вітрину комуністичного благополуччя і зразок інноваційного містобудування. Потоком йшли сотні об’єктів цивільного, адміністративного та відомчого призначення. Зрив своєчасного здавання — аж до в’язниці. Міське будівництво вимагало величезних обсягів будматеріалів, і їх виробляли цілодобово. Зрозуміло, потрібно було кудись дівати відходи.
Несправність дамби і недбалість міськвиконкому
Зруйнованими виявилися сотні будівель. /Фото: img-fotki.yandex.ru
У березні 1950-го «Стройгидромеханизация» запитала у київських властей дозвіл на складування в Бабиному Яру пульпи. Заодно вирішили частково замит яр відходами, щоб побудувати пізніше вулицю. В результаті над Куренівкою нависла величезна чаша небезпечної рідини. Як з’ясувалося пізніше, інженери не прорахували силу тиску на греблю, а проектувальники навіть не подумали зробити її краю бетонними. Зеки з військовополоненими, які були зайняті на тих роботах, зовсім не замислювалися про якість. А гідротехніки помилилися в оцінках впливу на спорудження стихій. Глиниста київська грунт слабо вбирала воду, а звичні зимові зледеніння витісняли рідину і підтоплювало Куренівку.
Партійним міськкому і товариша Давидову не вистачало часу стежити за якийсь допоміжної майданчиком під зберігання відходів. Пробують скаржитися на підтоплення відправляли додому, погрожуючи розправою за антирадянські чутки. Точно невідомо, коли в дамбі утворилися перші руйнування і з якого моменту Давидов міг про це знати. Якщо взагалі така інформація до нього доходила. Теорія тотальної недбалості підтверджується лише усними свідченнями киян, які спостерігали за протікає резервуаром. Можливо, крім пересічних громадян справи до об’єкта більше нікому і не було. Але в ніч з 12 на 13 березня 1961 року проблема голосно дала про себе знати.
Міське цунамі та одиниці уцілілих
Роботи з усунення наслідків аварії. /Фото: img-fotki.yandex.ru
У той злощасний понеділок глинистий пульпа хлинула поверх земляного насипу. Незважаючи на те, що потоп тривав трохи більше години, його наслідки стали катастрофічними. Цей інцидент вважається найбільшою трагедією століття до Чорнобиля. Грязьовий вал, за різними оцінками очевидців від 3 до понад десятка метрів, понісся по широкій вулиці, обрушившись на трамвайне депо. Паралельно хвиля відходів вирувала біля Кирилівського монастиря, затопивши стадіон «Спартак» і прилеглу вулицю Фрунзе. Під руйнівною силою не могли встояти навіть багатотонні трамваї. Стадіон «Спартак» накрило повністю, не виднілися навіть верхівки огорожі.
Ситуація із трамвайним парком ускладнювалася тим, що не надійшла своєчасна команда про відключення електропостачання. У результаті безліч людей загинули від ударів електричним струмом. Якби не пожертвували своїми життями працівники трамвайного депо, самовільно отключившие силову підстанцію, число жертв могло б бути набагато більшим. Порятунок опинилися під в’язкою хвилею людей ускладнювало те, що піщано-глиняна пульпа розтікалася і тут же застигала, стаючи твердою, як камінь. Встояти вдалося будівлі Подільської лікарні, на даху якої рятувалися забралися туди люди. Тіла загиблих під застиглою пульпою людей витягали ще не один тиждень. За твердженнями деяких сучасників трагедії, літаки Аерофлоту змусили змінювати традиційний маршрут, щоб пасажири облітали місце події і не знали про істинні масштаби інциденту.
Боротьба за нерозголошення інформації та загадкова смерть голови міськвиконкому
Після катастрофи в околицях працювали співробітники КДБ, за словами очевидців изымавшие приватні фотоапарати і засвечивавшие плівки. Але все ж деякі кадри вдалося зберегти./Фото: focus.ua
Як це нерідко бувало в радянські часи, трагедію вирішили замовчувати. Щоб уникнути розголошення інформації була оперативно відключена міжміський і міжнародний зв’язок в Києві. Скупе співчуття рідним загиблих надрукували у газеті «Вечірній Київ» лише через дні. Навіть кримінальну справу за фактом такої масштабної трагедії було відкрито в порядку виняткової секретності. Винними в недбалому ставленні до господарських справах були названі шість осіб, покарані тюремним ув’язненням. При цьому голова Олексій Давидов не поніс відповідальності, опинившись поза підозрою. Багато бачать причину в тому, що Давидов був людиною Хрущова, а ставленик першого в СРСР керівника не мав права так низько впасти. Справа швидко закрили, про нього довгі роки не прийнято було згадувати.
Незабаром не стало голови Київського міськвиконкому Олексія Давидова, ім’ям якого був названий бульвар на Русанівці. Ходили наполегливі чутки, що він застрелився. Окремі люди стверджували, що навіть була передсмертна записка, в якій він сповідався в муках совісті через Куренівської трагедії. Але на офіційному рівні ця інформація не підтвердилася. Забобонні люди і сьогодні звинувачують у трагедії не технічні прорахунки градоначальників, а вибір місця для накопичення відходів. Адже на той момент не минуло і двох десятиліть з того періоду, коли в Бабиному Яру були насильно упокоєні тіла десятків тисяч вбитих фашистами городян.
В 1946 була інша трагедія – велика пожежа в Мінську, що забрав життя 200 людей.
Thanks!
Our editors are notified.