Останнім часом почастішали крадіжки з музеїв та приватних колекцій, які ріднить дві прикмети: по-перше, вкрадене потім ніде не спливає, по-друге… це завжди твори мистецтва з Китаю. Багато хто вже припускають, що Китай розгорнув масштабну операцію по поверненню на батьківщину всього того, що білі колоністи награбували в країні в дев’ятнадцятому столітті.
Справа про нефритових чашах
У британському місті Дарем в 2012 році був пограбований музей Сходу. Пограбування увійшло в лідери по швидкості: щоб схопити два експонати і втекти, двом невідомим знадобилося лише дві хвилини. Правда, перед цим вони сорок хвилин робили отвір у стіні музею, а сам план, який дозволив так швидко провернути і руйнування стіни, і крадіжку, продумували багато довше.
Музею було завдано збитків на три мільйони доларів: у стільки оцінили експерти одну порцелянову статуетку і одну нефритову чашу, прикрашену віршем на китайському, причому основна частина суми припала саме на чашу. Через тиждень вісімнадцять схожих чаш були вкрадені з Музею Фіцуільяма. На цей раз робота була не така чиста, і поліції вдалося вийти на злочинців. Винною виявилася банда ірландців. Чотирнадцять її членів засудили і засудили до ув’язнення.
Чаші з Даремського музею більше двохсот років.
Хоча винесене з цих двох музеїв знайшли по гарячих слідах закопаними на пустирі на околиці Дарема, перед тим журналісти вже встигли запевнити читачів, що вкраденого не знайдуть. Справа в тому, що найбільш допитливі помітили: крадіжки китайських творів мистецтва в Європі носять систематичний характер. І, якщо вкрадені полотна європейців, наприклад, раз у раз спливають на чорному ринку, то експонати і шедеври родом з Китаю пропадають з кінцями.
Таке зазвичай означає, що на крадіжку був конкретний замовник — тому потім ніхто і ніде не намагається продати викрадене. Але що може бути за замовник, одержимий величезною кількістю китайських речей, і наскільки він багатий — адже якщо викрадачеві запропонувати занадто мало, той просто буде вкрадене сам? Яке приватна особа могла б собі це дозволити? Висновок журналістів ошелешує: ніяке, оскільки таку масштабну операцію могло розгорнути тільки держава.
Надбання республіки
Один з самих гірких епізодів китайської історії, відомий кожному школяреві республіки — розграбування імператорського палацу європейцями. Накопичені за віки дорогоцінні твори мистецтва назавжди покинули країну; деякі з них мали ще й сакральне значення, але в сучасному Китаї саме цей аспект вже неважливе. Як єгипетський копт оглядає набережні Санкт-Петербурга з почуттям, що бачить награбоване у нього вдома, так і китайські туристи в музеях Європи навіть не задають питання, звідки взялися за склом шедеври китайської роботи: очевидно, Китай їх музеєві не дарував.
Уряд Китаю вже заявляло, що з 1840 року з країни вивезено за кордон не менше десяти мільйонів предметів мистецтва та антикваріату; потік серйозно зменшився лише у другій половині двадцятого століття, коли в країну перестали без кінця вторгатися армії інших держав. У деяких чиновних промовах звучала і фраза, що все вкрадене у Китаю має повернутися на батьківщину. Правда, без коментарів, яким чином, так що це могло б бути просто тиском на совість.
У музеях Європи повно предметів, вивезених з Китаю під час воєн.
Ось тільки починаючи з 2010 року по європейських музеях прокотилися крадіжки, відмінні від того, як вони проходили раніше: кожен раз грабіжники хапали тільки і виключно експонати з Китаю, і кожен з цих експонатів пропадав назавжди. Не спливав у приватних колекціонерів, не залишав слід у анонімних аукціонах чорного ринку, не був пов’язаний з якими-небудь вимогами викупу.
Сценарій, придатний для кіно
У 2010 році банда грабіжників підпалила кілька машин біля музею королівського палацу в Швеції і, скориставшись метушнею, обгородила китайський павільйон. Ірландська банда, ограбившая музей Сходу в Дареме, грабувала його перед тим двічі і, хоча не зізналася в замовному характері пограбувань, виносила предмети саме і тільки з Китаю. Перші два пограбування обійшлися без великого галасу, і викрадене ніби в повітрі розчинився. Багато висловлюють впевненість, що нефритові чаші теж ніколи б не спливли у британських або будь-яких інших європейських антикварів — їх передачу потенційному замовнику вдалося запобігти дивом (і наполегливою роботою поліції).
До речі, кілька разів грабувати один і той же музей, зменшуючи колекцію саме експонатів з Китаю — теж норма останнього десятиліття. Не менше двох разів, наприклад, обнесли любителі китайських штучок музей КОДІ в Норвегії, щоразу виносячи звідти десятки експонатів. Рівно один предмет з цього музею вдалося простежити до Шанхаю, після чого норвезька поліція здалася, зрозумівши, що від китайської поліції співпраці не дочекається. Не в цьому випадку.
Руїни зруйнованого європейцями палацу в Китаї зберігають з принципу.
Дивно, але після того, як спливло, що один із творів мистецтва з норвезького музею тепер в Китаї, китайський мільярдер Хуан Нубо раптом зробив музею щедре пожертвування з поясненням: “На сигналізацію”. Музей натяк, очевидно, зрозумів і у відповідь так само щедро передав всі наявні у нього колони розграбованого імператорського палацу Китаю, точніше — Пекінського університету. Відомо, що Нубо висловлювався про те, як ранить країну виставлення вкрадених колон розореного і знищеного європейцями палацу. Тим не менш, він заперечує будь-який зв’язок між подіями навколо музею, даром університету і своєю пожертвою.
Іноді все за законом
Китайські твори мистецтва, тим часом, йдуть в республіку і цілком легальним потоком: серед китайських бізнесменів раптом з’явилася мода викуповувати на аукціонах лоти, що мають для Китаю особливе історичне значення. В своєму пориві вони на диво одностайні. Багато хто підозрює, що за цим вибухом патріотизму в середовищі бізнесменів варто китайський уряд. Зрештою, у другій половині двадцятого століття воно вписывало викуп викраденого з Китаю офіційний бюджет. З якоїсь причини тепер замість бюджету вона могла задіяти особисті капітали підприємців.
Відомо, що деякі з них діють спрямовано і зосереджено, не хапаючись за будь лот. Так, є компанія, яка присвячує всі свої сили і гроші розшуку та викупу дванадцяти бронзових звіриних голів з фонтану в імператорському палаці. Але більша частина вивезених з Китаю предметів мистецтва та антикваріату на аукціони не виставляється; вони входять в постійні експозиції музеїв, на зразок французького Монтенбло. До речі, китайську колекцію Монтенбло грабіжники обчистили всього за сім хвилин, не так вже далеко відставши від рекордсменів пограбування з Дарема.
Китайська експозиція Фонтенбло повністю або майже повністю складається з награбованого французькими військами.
Притому ті китайські твори мистецтва, які були колись продані на захід китайськими художниками, скульпторами та перекупниками, у всіх музеях світу відчувають себе абсолютно спокійно — що цілком виразно говорить проти версії моди на антикваріат і статуетки з Китаю взагалі і на користь версії про те, що одна з найбільших країн світу вирішила відновити справедливість, вкравши у злодія кийок.
Пограбування музеїв — один з найгучніших видів злочинів. Як крадіжка Мони Лізи розкрила темні таємниці Пікассо, або Дивні музейні крадіжки з непередбачуваними наслідками.
Текст: Ліліт Мазикина.
Thanks!
Our editors are notified.