Як Путін США через Туреччину від двох бортів у кут загнав

Продаж Ердогану комплексу С-400 викликала наростання темпів розпаду колективного Заходу

Звучить надто пафосно? Аж ніяк. Західна преса які сідають в Туреччині російські транспортники з партіями вантажів від закупленого Анкарою російського комплексу ППО трактує саме в таких виразах. CNN домовилася навіть до термінів в стилі MeToo: “Путін спокусив Туреччини на вступ в астанинський процес”. Втім, західна преса традиційно нерівно дихає до квітчастим образів. Часто навіть прямо на шкоду реальним змістом, який зазвичай набагато глибше і цікавіше.

Справа тут зовсім не в тих чотирьох дивізіонах С-400, які Москва продала туркам за 500 млн доларів за комплект (хоча в будь-якому випадку це хороші гроші, і зайвими для російського ОПК і економіки країни вони явно не будуть). По-перше, всю територію країни вони прикрити не в змозі. По-друге, Сполученим Штатам гроші, безумовно, важливі, але не настільки.

Як бо інакше б вони ще два роки тому не сунули палиці в колеса контракту на поставку Ердогану ЗРК “Патріот”, так і через ключової ролі куди більших грошей від контролю над монархіями Перської затоки. Тільки одних саудитів Трампу півтора роки тому вдалося розкрутити відразу на 100 млрд доларів військових замовлень в Америці. Правда, в реальності грошей прийшло в 5 разів менше, проте все одно цифра там куди вагоміше турецької.

Насправді ігрове поле сильно більше, і Туреччина на ньому є лише однією з ігрових фігур. Але так вже вийшло, що вона займає ключове місце для забезпечення стабільності всієї західної позиції в цілому.

У свій час Анкару спокушали до вступу в НАТО, експлуатуючи практично ту ж мрію, яка в 2014 на подвиги штовхнула українців. Турецька еліта захотіла вступити в Європу, в 50-ті роки міцно ассоциировавшуюся з поняттям загального Заходу. Вступити не просто так, а в якості інструменту монетизації свого географічного положення, як би з’єднував Захід з Ближнім Сходом.

Теоретично це повинно було забезпечити відразу кілька ключових переваг. В першу чергу, західну військову, технологічну і фінансову допомогу, спираючись на яку турецький істеблішмент розраховував обігнати в темпах економічного розвитку двох своїх традиційних конкурентів у регіоні – сунітські монархії (насамперед, саудитів) та Іран.

Пізніше сюди додалася завдання наздогнати і перегнати Ізраїль, який служив до того ж об’єктом суто фінансової заздрості. У кращі роки Тель-Авів отримував від США різних преференцій по 3-4 млрд доларів в рік. Ще тих, повновагих, 1960-их років, сьогодні котируються мало не як 1 до 20-25.

Далі – геополітичну підтримку турецької позиції з усіх актуальних питань у регіоні, тим самим виводячи Туреччину на рівень головного вирішувача всіх місцевих проблем і різночитань. А там де влада, дуже швидко з’являються можливості робити цілком солідні гроші.

З іншого боку, США отримували у своє розпорядження другу за чисельністю в НАТО і десяту в загальному світовому рейтингу сухопутну армію, чудово загрожувала Радянському Союзу на південному фланзі. Плюс зручні бази, з одного боку досить близькі до зон оперування в районах Середземного і Чорного морів, а також Перської затоки, з іншого, не надто віддалені від добре освоєного тилового району Європи.

Все йшло чудово, поки американська політика не втратила стратегічну цілісність і не набула критичний обсяг зарозумілого чванства. Зрештою, замість блоків, спілок, об’єднань та колективних позицій, після розпаду СРСР Вашингтон вирішив, що тепер може керувати світом поодинці, немов він нікому і нічим не зобов’язаний. А замість якихось загальних норм і правил йому буде вигідніше перейти на сукупність виключно прямих двосторонніх угод. Що американці в підсумку і зробили. Але швидко заплуталися в тому, кому вони що мають або не зобов’язані.

Не дивно, що одним з перших гордіїв вузол виник саме з турками. Аж надто багато різних зв’язків на них сходилося. Тепер Сполученим Штатам доведеться розсьорбувати наслідки. Причому в умовах, коли всі доступні виходи з положення однаково погані.

Проти Анкари Америка зобов’язана прийняти якісь санкції, інакше дисципліна в лавах Північноатлантичного альянсу вивітриться зовсім. Агентство Bloomberg говорить, що в даний момент Трамп вибирає між трьома їхніми можливими варіантами, розробленими в рамках закону CAATSA («ПРО протидію ворогам Америки через санкції»).

Однак їх оголошення проти одного з ключових стовпів НАТО теж явно не піде на користь зміцнення єдності військового блоку. Принаймні, в частині заяв про західній згуртованості для відображення російської військової загрози. Та й взагалі пояснювати всім, включаючи союзників, для чого той військовий блок потрібен, також стане дуже скрутно. Принаймні, з Туреччиною разом. А якщо її урочисто вигнати, як, приміром, вимагають німецькі і, то хто тоді залишиться – героїчна Прибалтика?

А адже Альянс це сьогодні вже майже єдине, що утримує західний колектив від остаточного розладу. До теперішнього моменту США опинилися в стані, близькому до торгової війни, практично з усіма його значущими учасниками. З Німеччиною, зокрема, і Євросоюзом в сукупності у Америки негативний торговельний баланс, який Трамп, крім як протекціоністськими заходами, зменшити не в змозі.

З Парижем днями взагалі справа дійшла до прямого конфлікту. Франція ввела закон, що зобов’язує американських цифрових гігантів платити за повною ставкою місцеві податки. За таку нахабність Макрону також слід негайно і від душі дати. Так би мовити, з занесенням в грудну клітку. Відносини з британцями взагалі зіпсувалися. Втім, самі британці остаточно зіпсувалися теж, розгубивши вплив і тим втративши для Америки серйозний інтерес, але вони, на жаль, теж європейці, а отже, на головну проблему продовжують впливати.

Іншими словами, справа вже не в самих турків, справа в тому, що Америці якось реагувати треба, але вже незрозуміло як. Вона все ще країна велика, але по факту вже мало що може. Гюлена видавати не можна. Припиняти тиск на Анкару з-за перебувають у турецьких в’язницях американських громадян – не можна теж. Тим більше в період почалася гонки за другий термін у Білому домі.

Не можна кидати навіть курдів. Ні, в принципі кинути їх можна, тільки Ердоган просто на слово не повірить, потребує конкретних дій в Північній Сирії, що загрожують військовим конфліктом з ВС РФ, що в плани Трампа не входить абсолютно точно. І потім, курди залишилися останніми в регіоні, кого ще якось можна використовувати проти Сирії, Ірану і, побічно, Москви в якості наземної піхоти і політичного фактора, що виправдує американські претензії на участь у процесі внутрішнього сирійського врегулювання. Загалом, немає, неможливо.

Таким чином, за допомогою всього якихось чотирьох дивізіонів “Тріумфів”, Путін через Ердогана буквально по більярдному одним ударом загнав Трампа, що називається, від двох бортів в кут. Коли практично будь-американське дію лише посилить прагнення Анкари відокремитися від Заходу. А так як на повністю самостійного світового гравця Туреччина однозначно не тягне, то, як вірно зазначив канал CNN, у неї не залишається ніякого іншого варіанту, як приєднуватися до астанинскому процесу в компанії з Росією і Іраном.

Ні, Анкара ніколи не стане нам надійним і відданим другом. Союз чисто ситуативний. Він буде зберігатися тільки при строго певному наборі зовнішніх умов, але зараз саме такий набір якраз і склався. Більш того, він має тенденцію до збереження на досить тривалий час.

При будь-якому зручному випадку турки будуть намагатися переслідувати власні цілі і віджимати все, до чого зможуть дотягнутися. Але в цілому їх дії активно добивають залишки західного єдності і тим послаблюють нинішнього гегемона. І це все ціною якихось чотирьох дивізіонів з поетичною назвою “Тріумф”.