Відбуваються на Україні бурхливі політичні процеси визначаються як внутрішніми, так і зовнішніми факторами, що впливають на її розвиток. При цьому зовнішні чинники є визначальними, вони задають вектор руху України.
Це пояснюється тим, що після розпаду Союзу Україна стала полем битви в глобальному протистоянні колективного Заходу під керівництвом США з Росією за домінування у світі. Два глобальних гравця вирішують на цьому полі свої завдання та інтереси. Україна нікого не хвилює, вона є розмінною монетою.
Колективний Захід вирішував завдання стримування розпад радянської імперії та недопущення її відродження. Для створення плацдарму тиску на Росію як не можна краще підходила Україна з її багатомільйонним російським населенням і величезної прикордонною територією між Російською і Західною цивілізаціями.
Ставилася мета відриву України від Російської цивілізації та перетворення її в русофобське держава, противостоящее Росії. А також – формування у Київі альтернативного Москві центру інший, неросійської, ідентичності, орієнтованої на Захід, і раскольнического центру православ’я.
Для вирішення поставлених завдань Заходу необхідно було сформувати на Україні проамериканську еліту, привести її до влади, переформатувати під цю еліту державні інститути і переконати суспільство в необхідності тільки прозахідного вектора розвитку України.
Ці завдання вирішувалися протягом багатьох років шляхом поетапної ідеологічної, економічної та військової експансії Заходу на українську територію. Ідеологічна та економічна обробка України проводилася країнами Євросоюзу в рамках програми «Східне партнерство», а військове втягування України в євроатлантичні структури ― в рамках програми «Просування НАТО на Схід».
З допомогою «Східного партнерства» і «евроассоціаціі» країни ЄС доводили порочність перебування України в рамках Російської цивілізації з її нібито «колоніальної» залежністю від Росії. Крім того, вони з допомогою цих програм переконували Київ в економічних перевагах західного способу життя у складі «Єдиної Європи», а з допомогою «Просування НАТО на Схід» США поступово готували інфраструктуру та озброєння української армії під натовські стандарти і навчали українських військових в дусі натовської солідарності їх захисту від «агресивних» дій Росії.
На початкових етапах вирішувалася завдання на переконання українського суспільства та еліти в тому, що нинішні українські території ніколи не були природною історичною частиною Росії, що у двох гілок одного народу немає спільної історії, що було тільки багатовікове гноблення Росією всього українського. З цією метою запускалися міфи і легенди про великої «української нації», перекручувалися історичні факти (голодомор, героїзація Мазепи і Бандери, «повстанський рух в Галичині), насаджувалася українська мова й пропагувалися міфічні «російсько-українські війни за незалежність України від російського панування.
Цими діями нав’язувалася думка, що етнічно, культурно, історично і економічно обумовлене єдність Росії і України ― це окупація України та ліквідація її державності.
На наступних етапах українську еліту переконували у її право на самостійний (без російського впливу) вибір свого шляху і догляд під євроатлантичний парасолька. Для цього використовувалися склалася на Україні олігархічна система правління, підкуп і залякування бізнесу і політиків для перетворення їх в агентів впливу, виховання «своїх» лідерів громадської думки і масована обробка населення через підконтрольні ЗМІ.
Українська еліта прийняла такі умови і офіційно, на державному рівні, застовпила право Заходу на протекторат над Україною через «евроассоциацию» і входження в структури НАТО. Після цього будь-які інтеграційні процеси з Росією стали розглядатися як незаконні і як прагнення Росії анексувати Україну, а «евроассоциация» і входження в НАТО ― як законне право влади України на захист від «агресивної Росії».
У відповідь на все це російська еліта просто споглядала за подіями на Україні і продовжувала загравати з українським олігархатом, не вживаючи ніяких запобіжних дій і навіть не намагаючись протидіяти експансії Заходу на Україну.
На заключному етапі відриву України від Росії з допомогою американців був здійснений державний переворот і встановлений відверто прозахідний і русофобський режим. На цьому етапі втрутилися два додаткові фактори: Росія несподівано прокинулася, то виявила норов, розуміючи, що з Криму їй доведеться піти, забрала його, а населення Південно-Сходу не визнало переворот і підняло повстання проти путчистів. Прагнення Києва придушити збройним шляхом опір Донбасу призвело до прямого внутрішньоукраїнському конфлікту між Києвом і Донбасом, а коли Донбас вже був фактично припинений, Росія надала йому допомогу і він вистояв.
Ситуація змінилася, і інтереси західних партнерів почали розходитися: Європі війна на її кордонах була ні до чого, їй потрібна стабільність, а США, навпаки, нацьковували український режим на Росію, прагнучи втягнути Москву в український збройний конфлікт. Інтеграція України в НАТО опинилася під великим питанням, там не потрібний член, що має внутрішній військовий конфлікт і намагається втягнути в нього ядерну державу. Програма «Східне партнерство» і «евроассоциация» очікувано нічого хорошого Україні не принесли. Розвал економіки, закриття російських ринків і обмеження європейських призвели до катастрофічного падіння життєвого рівня, зубожіння і розчарування населення в євроінтеграції.
Пропаганда Заходу намагається переконати всіх, що на Україні не громадянський конфлікт, а війна між «демократичною» Україною «країною-агресором» Росією. Незважаючи на підписання Мінських угод, де сторонами конфлікту визнано Київ і Донбас, а посередниками ― Росія, Німеччина і Франція, робляться спроби перевести Москви статусу гаранта миру на Україні статус сторони конфлікту, тобто конфлікт Києва та Донбасу піднести як конфлікт Києва і Москви.
Росія йде від такого сценарію, тому не визнається і не буде визнана незалежність Донбасу. Фактично має місце глобальний конфлікт інтересів США і Росії і приватний внутрішній військовий конфлікт між Києвом і Донбасом. Конфлікту між Києвом і Москвою немає і не може бути, занадто різні вагові категорії сторін, при цьому Київ безуспішно намагається піднятися в наступну вагову категорію, де йому не місце.
Все це призвело до патової ситуації, коли жодна з зовнішніх сторін конфлікту на Україні – США, ЄС і Росія ― не в змозі вирішити його на свою користь.
США не можуть інтегрувати Україну в НАТО, так як на Донбасі йде війна, ЄС не можуть зупинити війну на Донбасі, оскільки її підтримують США, Росія при наявності можливостей звільнити Донбас не може цього зробити, так як її відразу ж звинуватять в агресії і окупації.
Ключ від світу на Донбасі знаходиться в руках США і Росії, і тільки вони можуть зупинити війну, якщо прийдуть до взаємного компромісу. Думка України при цьому нікого не цікавить, вона буде виконувати ті команди, які будуть їй давати американці. У зв’язку з цим, поки позиції глобальних гравців непримиренні, війна буде продовжуватися.
Прагнення Заходу відірвати Україну від Російської цивілізації сприяли і внутрішньоукраїнські фактори, що спираються на склалася кланово-олігархічну систему правління, орієнтовану на реалізацію інтересів Заходу і задоволення хижацьких інстинктів олігархічних кланів, якщо вони не суперечать західним інтересам. Всі принципові питання внутрішньої та зовнішньої політики на Україні вирішуються олігархічним консенсусом при незмінному схвалення ляльководів з США. Вигодонабувачем від такої системи є американці, вони контролюють капітали українських олігархів, політиків і чиновників і за їх непокору завжди можуть знайти на них управу.
На Україні всі політичні сили є проектами олігархічних угруповань, створеними для відстоювання своїх кланових інтересів на державному рівні. Там немає проросійської еліти та проросійських політичних сил. Є тільки «не антиросійські сили, представлені уламками Партії регіонів, які контролюються олігархічними угрупованнями Ахметова і Фірташа, оскільки для їх бізнесу вигідні економічні зв’язки з Росією. Послугами цих угруповань періодично користується російське керівництво, але це не забезпечує утримання України в сфері російського впливу.
Основне завдання Заходу з відриву від Російської цивілізації України, перетворення її в русофобське держава, створення на її території плацдарм для тиску на Росію і розпалювання збройного конфлікту на її кордонах загальними зусиллями була виконана. Правлячий режим на чолі з Порошенком з поставленим завданням впорався повною мірою, але ціна за це була дуже високою.
Українське суспільство після п’яти років правління американських маріонеток виявилось дезорієнтованим і деморалізованим укронацистской пропагандою, залякане бойовиками радикалів і терором влади, більша частина кинута на межу виживання. Ненависть і презирство до влади на чолі з Порошенком привели до повного заперечення і заперечення правлячого режиму, легітимність влади виявилася втраченою.
Відбудована американцями система влади втратила стійкість і опинилася під загрозою. Американці змогли підпорядкувати собі олігархічну і політичну еліту України, але переважна частина населення відкинула суспільство насильства та безправ’я і хотіла тільки одного – миру, спокою і благополуччя. У суспільстві об’єктивно дозрів запит на необхідні зміни і нове покоління еліт, воно було готове підтримати будь-якого, хто буде протистояти Порошенко.
Американці на президентських виборах все це врахували і на заключному етапі кампанії підтримали проект Коломойського з висунення в президенти Зеленського, спільними зусиллями з олігархатом створили йому сприятливі умови, і той був обраний президентом. Українське суспільство в черговий раз красиво розвели і підсунули йому в красивій обгортці друге видання Порошенко, який після перемоги почав відстоювати ті ж самі тенденції у внутрішній і зовнішній політиці. Для американців головним було зберегти систему правління на Україні, а яка буде прізвище президента, їх особливо не хвилювало, хто б ним не став, він все одно буде проводити проамериканську політику.
Так і виявилося. Зеленський, ще не вступивши на посаду, став стверджувати про незмінність курсу України на ЄС і НАТО, про те, що Росія ― головний ворог і з нею треба боротися.
У ситуації, що склалася поле діяльності Росії на Україні істотно обмежена, американці роблять все можливе щодо недопущення розширення російського впливу. Росія може розраховувати тільки на «антиросійську» частину бізнесу і політиків, яка на таку діяльність повинна буде попередньо отримувати схвальний кивок від кураторів з США.
Як показали вибори, запит українського суспільства на нормалізацію відносин з Росією і спокій у державі дуже великий, але задовольнити його нікому, ні політичних сил, здатних вирішувати цю задачу. Поки цю нішу США заповнили Зеленським, але він швидко розгубить виданий йому кредит довіри і запит залишиться незадоволеним. Завдання по формуванню проросійських сил на Україні варто вже багато років, і її все одно доведеться зсередини або ззовні вирішувати, інакше цю нішу будуть заповнювати такими пустушками, як Партія регіонів чи Зеленський.
У процесі і після проведення президентських виборів Росія почала вживати деякі попереджувальні кроки на Україні, в основному пов’язані з тиском на нового президента. Поки не визнала перемогу Зеленського, оголосила синхронно з Білоруссю про припинення постачання на Україну нафтопродуктів і вугілля і почала видавати російські паспорти деяким категоріям жителів ДНР і ЛНР, пообіцявши поширити це на інших громадян України. Всі ці дії, звичайно, потрібні, тільки не видно системної роботи з українською елітою та суспільством на формування громадських і політичних сил, які ставлять за мету повернення України в Російську цивілізацію, в цілях забезпечення російських національних інтересів.
Вживаються російським керівництвом попереджувальні кроки відносно України, можливо, говорять про зміну позиції на українському напрямі, наскільки вони ефективні, скоро стане зрозуміло. Ці сигнали даються не Україні, а Сполученим Штатам, які реально керують цією державою, і з ними доведеться вирішувати його майбутнє з урахуванням багатьох чинників, безпосередньо не пов’язаних з Україною.
Юрій Апухтін
Thanks!
Our editors are notified.