Китайська помста

Був такий нехитрий наївний анекдотец у часи мого давнього дитинства: англієць образив китайця. Безкарно. Поїхав кудись. Ось спить в розкішному готелі і прокидається вночі від шуму. Під вікном лютує той ображений – стрибає і вигукує: «Китайська помста! Китайська помста!» Англієць оглядається, бачить на підвіконні важкий цегла. Кидає його в крикуна. А цеглина прив’язаний волосінню до його причиндалам… Така ось сумна історія…

Але що характерно? В ній, при всій дитячої грайливості, закладені цілком серйозні базові стратегії китайської помсти.

По-перше, ця помста завжди «холодна». Вона не здійснюється зопалу, з поспіхом, без підготовки і витримки. Так, вона витримана, як вишукане вино, і так само багата на смак і навіть післясмак. По-друге, китайська помста завжди реалізується чужими руками. Бажано самого кривдника. («Сама, сама…») Ну а в третіх, в ній зазвичай прихована глибинна знущання переваги. Пам’ятайте пісеньку китайського десанту: «Особи жовті над містом кружляють…»?

Все це приходить на розум, коли чую нескінченні переспіви «експертів» про те, як київський майдан обрушила всю архітектуру українсько-російських відносин. А українсько-китайських немає?

Останній значущий госвизит президента Януковича був як раз в Піднебесну. Домовилися про що. Величезний порт під Євпаторією самий глибоководний і технологічний в Європі. Ремонт та прокладання нових магістралей: і ЗАЛІЗНИЧНИХ і шосейних, – доступне масове житло, реновація сільського господарства з акцентом на елітні зернові культури. А головне, перенавчання українських фахівців, які відстали на покоління від сучасних технологій, китайськими професорами…

Це був тільки перший «кейс» партнерства, притому що такі китайські гіганти, як «Хуавей», вже майже зачистили місцевий цифровий ринок від європейців і американців. Збиралися робити з Києва «розумне місто», де незафіксовані на цифру злочину апріорі неможливі…

Китайці явно розглядали Україну як вістря свого транзитного списи в Європу. Більш південний коридор загруз в сирійському хаосі. А північний – через Льодовитий океан – вимагав часу і величезних вкладень…

Мені довелося допомагати двом українським президентам в організації їх візитів до Китаю. Китайська сторона прямо говорила, що Україна, за умови її добрих відносин з РФ, стає їх «вікном в Європу». На кону стояли ресурси, просто не порівнянні з нинішнім крихтами МВФ на підтримку злодійкуватої української еліти. Не кажучи вже про умови їх виділення. Але тут якраз майдан…

Мені доводиться багато мандрувати і спостерігати китайських туристів у різних країнах світу. А сьогодні немає країни, де б вони не спостерігалися. М-да… сумно.

Доплати профспілок, нова політика відкритості держави, лавиноподібний економічне зростання виплеснули десант глибинного сільського Китаю прямо на лаковану європейську міську вітрину. Гомінкі, неохайні, беспардонны…

Прикро, що аборигени саме з ним створюють свої уявлення про нинішній першій державі світу. А я особисто більше згадую мера Шанхая, з яким ми всю ніч проговорили про спрощення китайської філософії Го Можо. (Знайти б ще мера в іншій країні, який філософію своєї країни знає не гірше комуналки свого міста. Згадую їх інститут стратегічних досліджень, з якого на ніч керівництво виганяє співробітників, щоб хоч трохи поспали. Згадую школи кунг-фу, де на першому місці не технологія руху, а спосіб мислення. Згадую медичні центри, де по пульсу ставлять більш точні діагнози, ніж у нас на УЗД. А їх аеропорти, в порівнянні з якими всі європейські виглядають сараями? А феєричні опери? А розкішні чайні церемонії? А технологічні міста майбутнього типу того ж «Хуавей-сіті»? Ресторанчик «Висоцький» в Пекіні згадую з доброї ностальгією. Там Семеныча шанують більше, ніж на Великому Каретному, і не менше, ніж Павку Корчагіна…

Все це не видно з далекого Заходу. Ну а китайські туристи…

А пам’ятаєте, як виглядали «туристи» з неосяжними картатими сумками-кравчучками з пострадянських країн на початку «святих дев’яностих»? Погано знаємо ми сучасну Піднебесну. Так, Голлівуд вони вже практично купили, але скромничає поки клепати блокбастери про себе.

Але зараз не про те. Завмерли вони на Україні. Ні, не образилися – у них традиції ображатися. Образа завжди відноситься до тактики, а вони наскрізь стратегичны. Але ось втрачені можливості вони не прощають. Почекали, поки західні «партнери» зняли з країни поверхневі пінки, і знову проявилися на базовому рівні. Хочуть купити, мабуть останнє, щодо сучасне українське підприємство «Мотор Січ». Сподіваюся, що це бізнес, а не помста. Не знаю, не знаю. Але здогадуюся, що залізо їм на фіг не треба. Свого випускають більше всіх в світі. Куплять, напевно, документацію, історію підприємства, залишки колишніх виробничих зв’язків. О, головне, куплять мізки!

А те, що відбувається, не помста крихітній, за їхніми мірками, країні. Скоріше це елемент загальної стратегії. Китайська помста не локальна, не дробна, не дріб’язкова. Це скоріше цивілізаційний рівень, ніж країни. Ставши на якийсь час дешевими «руками світу», Китай створив дефіцит рук у конкуруючої цивілізації. Сьогодні ця цивілізація добирає ці відсутні руки в тому числі у України. А китайці? Вони вже скуповують мізки. Ось це – холодна помста! Дати Заходу самому знищити своє головне достоїнство (надбання) – інтелектуальний пласт, фонд – основу, на якій базувалося його світове домінування. Захід – руки, Китаю – мізки! Ось вона – формула помсти постмодерну.

А Україна на майдані лише зробила рішучий вибір – легше і зручніше продавати трудодні, ніж ідеї та відкриття. Тим більше не можна реалізувати останні на своїй власній території, якщо проти цього самі Штати. А вони категорично проти – швидше Болтана покладуть…

Росія? Вона поки не визначилася. Захід скуповує працю, Китай скуповує ідеї. Росія поки скуповує навички. Так, водії тролейбусів і навіть інженери – атомники – це більше, ніж наймити на польській полуниці, але явно менше, ніж імениті професори і брендові винахідники. І рано чи пізно (краще б рано) їй доведеться визначитися…

Коротше, якщо б мене запитали українські друзі, що страшніше: західні санкції або китайська помста, – я б відповів: «Згадайте-но дитячі анекдоти. Там про санкції нічого не говорилося!»

Р. Дервіш