Коломойський відкрив «вікно Овертон»?

Ігор Валерійович Коломойський, як кажуть у народі, «почудив», його заяви в інтерв’ю «Новому Часу», що різко виходять за звичний для переважної більшості українських ЗМІ та лідерів громадської думки (ЛОМов) дискурс, що називається, підірвали інформпростір. Таких думок, і тим більше висловлювань, ніхто собі на Україні вже давно не дозволяв. Всі ті, хто подібне заявляв, або сидять по тюрмах, або живуть в еміграції.

З точки зору Коломойського, війна в Донбасі ― це «внутрішній громадянський конфлікт». Причому виник природним шляхом, а не внаслідок «гібридної агресії Путіна».

Щоб було зрозуміліше, дозволю собі довгу цитату…

«— Це внутрішній громадянський конфлікт.

— Інспірована Росією.

— Ніким не інспірований, ніякої Росією.

— Ви кажете, що там не було російської техніки? Ви ж були губернатором Дніпропетровської області, ви ж всі прекрасно знаєте.

— Вона і зараз там є, російська техніка, і буде. Поки буде конфлікт, буде там російська техніка. Це реалії з життя. Так, вона там є. А у нас американська техніка з цього боку є. І що з цього? «Джавелины» є у нас? Це чия техніка?

— Американська.

— А звідки вона тут взялася? А з якого дива нам її дали? Для того, щоб підтримувати конфлікт на Донбасі. Для того, щоб він ніколи не вмирав.

— Тобто ви думаєте, що Америці вигідна війна на Донбасі?

— Америці вигідно тримати санкції проти Росії. У всякому разі, при попередньому президенті так було. А нинішній президент [Дональд Трамп], по-моєму, у нього інша точка зору, але як з неї вийти — він не знає. А напередодні чергових президентських виборів, може, він не поспішає з цим. Але про те, що є явне прагнення поліпшити відносини між США і Росією, — це видно неозброєним поглядом.

— Але заперечувати факти присутності російських військових на Донбасі…

— Ми не заперечуємо жодних фактів. Ми говоримо, що російські військові присутні на Донбасі. Це факт. Вони, правда, переодягнені в відпускників або когось. У «ДНР-ЛНР» 1-2-й корпус (у всякому разі, те, що стосується офіцерського складу), то 100% там багато російських військовослужбовців, які поїхали в «відпустку» або в «відрядження» — виконувати інтернаціональний обов’язок. У Афганістан як їхали? Виконувати інтернаціональний обов’язок. Так само на Донбас поїхали. І не робіть з цього катастрофу — це нормальне явище. Точно так само, як до нас приїхали з іншої сторони, з Західної Європи і США, теж виконувати інтернаціональний обов’язок.

Але в нас основа, шампур цього конфлікту, — це внутрішньоукраїнський конфлікт, який, до речі, готувався 20 років. Мінімум з 2004 року, з виборів Ющенко ― Янукович. Тоді перший раз ясно було, що ми до цього готові. Нікого не цікавить взагалі конфлікт на Донбасі. Є останні зрушення. Але те, що було при Порошенко, — це взагалі смішно. 5 років або 4 роки ми нікуди не просунулися. Коли там були ці угоди? Лютий 2015-го? А до цього були у вересні 2014-го. Маневрена війна закінчилася, слава Богу, окопалися, і всі сидять і один на одного дивляться. Куди ми зрушили? Нікуди.

— Тому що це не тільки від нас залежить.

— Росія винна?

— Так, Росія винна.

— А чому ми Мінські угоди не виконуємо? Чому ми вибори там не проводимо. Там же написано чорним по білому…

— Як провести вибори там?

— Хочете покажу, що написано в Мінських угодах у 3-му або 2-му пункті?.. Проведення виборів. А що Петька [Порошенко] кричав?

— Треба, щоб війська пішли, а тільки після цього щось проводити.

— Хвилиночку. Він підписував Мінські угоди. Це міжнародний документ. Він там що підписав? Що він проводить вибори, а після цього, на наступний день, починається виведення військ, передача контролю кордону. Передача контролю кордону — це і є виведення російських військ. Не може український кордон контролювати Україна, а всередині будуть російські війська стояти. Отже, те, що він підписав, — він підписав, що будуть проведені вибори, а передача контролю над кордоном ніколи не закінчиться. Хоча там терміни стоять. Тому у мене є питання: а ми хочемо, щоб здійснилися Мінські угоди? Чи ми хочемо на цьому піаритися, і заробляти гроші, і займатися бізнесом».

Дійсно, що за «осяяння» знайшло на Ігоря Коломойського (хоча не настільки «опуклі», але близькі за змістом висловлювання звучали від нього й раніше, починаючи з травня місяця, тобто обрання Володимира Зеленського президентом України), якого є всі підстави вважати самим антиросійським з «топових» українських олігархів, чи не головним «рятівником» Дніпропетровської області, так і всього Південно-сходу від «російської весни», головного спонсора більшості добробатов?

Щоб зрозуміти це, перш за все, потрібно визначитися з тим, що Коломойський, звичайно ж, ніякий не «щирий патріот і навіть значною мірою не «барига» у загальноприйнятому сенсі цього слова. Його знаменитий нині «соратник» Геннадій Корбан ще в 2007 році так охарактеризував свого шефа: «Коломойський – хамовитий, імпульсивний, ексцентричний, моторошний цинік». «Сьогодні для нього драйв – це аж ніяк не заробляння грошей, – зазначав тоді ж давній приятель і співробітник Коломойського Кирило Данилов, – Йому цікаві красиві комбінації, вирішення якихось проблем».

«Він людина неконфліктна, просто дуже азартний», – вважає Олексій Мартинов (нині відійшов компаньйон Коломойського і Боголюбова), коментуючи давню славу Коломойського як головного рейдера України, і на підтвердження своїх слів розповідає таку історію.

В кінці 1990-х він відпочивав разом з Коломойським. У холі готелю стояв автомат для гри у футбол. Друзі зіграли кілька матчів. Мартинов переміг і зібрався вже йти. Не тут-то було. Коломойський купив на $100 мішок жетонів і зажадав продовжувати. «Наступні дві або три доби я нікуди не ходив, не був на пляжі. Ми сиділи і грали годинами», – згадує Мартинов. Він знову і знову вигравав, а Коломойський бігав по холу і кричав: «Цього не може бути!» Він ніяк не міг прийняти поразку і раз у раз запитував: «Ну чому ти знову виграв?!»

Дійсно, засилля ігрових автоматів зробило «ігроманію» серйозною проблемою для суспільства. Але є гравці, які мають куди більшими можливостями (і талантами!) для реалізації своєї пристрасті, ніж тупе стояння в «однорукого бандита». І напевно, можна сказати, що Ігорю Коломойському як герою відомого анекдоту найбільше цікавий «сам процес».

Самоироничность, що межує з цинізмом, – дуже характерна риса Ігоря Коломойського. Той же Корбан розповідав, звідки з’явилося знамените прізвисько Коломойського «Беня»: «Коломойський за складом характеру дуже схожий на героїв оповідання Бабеля Бенціона Крику. На Беню Крика…». Образ веселого і життєрадісного афериста, багаторазово «оспіваний» в літературі (крім Бені Крика можна згадати Остапа Бендера, Енді Такера та ін), йому явно до душі. Та й ті, здавалося б, неприємні речі, які говорять про нього найближчі соратники («хамовитий… моторошний цинік»), вони напевно б не дозволили собі без його згоди.

Причому і в цьому його певна унікальність серед українських олігархів – він і не намагається виряджається в «овечу шкуру». У його інтерв’ю ви не знайдете пишномовних слів про «соціальної відповідальності бізнесу» і т. п. Більше того, він демонстративно ухилявся від усіх спроб українських президентів залучити його, поряд з іншими олігархами, до всякого роду соціальним проектам. Останнім у цьому ряді став Володимир Зеленський, на заклик якого взяти участь у відбудові Донбасу він відреагував так: «На залишок від 20 тис. фунтів в тиждень можу пофарбувати ларьок або два».

Тому в шокуюче-епатажному (для тих, кому вони адресовані, зовні, у всякому разі) зміст висловлювань Коломойського нічого несподіваного немає. Але, звичайно, «розрив мозку» націонал-патріотичної публіки не був метою Ігоря Валерійовича. Звичний для нього епатаж є обгорткою, за якою стоїть серйозний політичний (а значить, і бізнесовий: у Коломойського це сильно переплетено) розрахунок.

Насамперед це пов’язано з Володимиром Зеленським. Безумовно, їх можна зводити до схемою «ляльковод – маріонетка». Коли олігарх запускав цей проект, він і уявити не міг, до чого це призведе – максимум мова йшла про парламентської фракції. Тепер же у нього виникла проблема, з якою стикаються практично всі, чиї протеже досягають вершин влади, – останні хочуть бути незалежними від колишніх покровителів і «обтяжуються» зв’язком з ними. Кому цікаво, коли тебе сприймають не як національного лідера, а як чиюсь маріонетку? І тому починають шукати (і майже завжди знаходять) можливості позбутися цієї залежності, благо бажаючих стати новим «Коломойським», причому на більш прийнятних умовах.

Для Ігоря Валерійовича ситуація ускладнюється тим, що на необхідність розриву з ним нового президента вже публічно вказують з-за океану, а для президента Зеленського відносини з заокеанської державою, зрозуміло, вкрай важливі. Загалом, сьогодні вже, при всіх складнощах, Зеленський Коломойському потрібніше (в тому числі і в плані захисту від американських посягань), ніж Коломойський Зеленському. А значить, потрібно намагатися бути корисним президенту, сильно старатися.

У цьому плані «скандальні» висловлювання Коломойського дуже вигідні Зеленському. Адже в цілому можна констатувати, що новий президент дійсно хоче припинити війну, укладати світ, зрозуміло, на максимально вигідних для Києва умовах, але зрозуміло і те, що укладати його доведеться на основі Мінських угод. Ще більш очевидно і не потребує «розшифровки», що і хто заважає Зеленському.

І ось тут з’являється» Коломойський і своїми висловлюваннями практично ламає усталені в українському політикумі і медіа-просторі табу, які не вирішувались і не вирішуються порушувати навіть «штатні» опозиціонери з усіх крил розколовся «Оппоблока». Так, Росія підтримує, в тому числі військовим чином, самопроголошені республіки, але це «справа житейська», «всі леді роблять це», Америка – тим більше, причому їй конфлікт потрібен в контексті протистояння з Росією. Мінські ж угоди не виконує саме Україна, і ще раз зауважу, що на таку конкретизацію українські опозиціонери не вирішувалися.

Потрібно розуміти, що будь-яких неприємностей будь-якого роду після одкровень Коломойський не боїться, і не тільки в силу своїх відносин із Зеленським (у всякому разі, вважає себе в силі від них захиститися). А значить, він виступив у ролі такого собі «криголама», тепер про це можуть говорити і інші, а значить, відповідні месиджі будуть подаватися і проникати в суспільну свідомість.

Загалом, класичне «вікно Овертон» для українського патріотичного спільноти, а може, ще більшою мірою – для обивателя, що знаходиться під сильним впливом націоналістичної пропаганди. Адже громадську думку до «складних рішень» потрібно готувати завчасно.

Ну і, звичайно, це сигнал Москві. Тут знову потрібно повернутися до тих характеристик, які давалися Коломойському домайданные часи. Зазначалося, що жорсткі корпоративні битви Коломойський намагається не переводити в особисту площину, більш того, дуже часто самі «війни» призводять до укладення миру, за яким колишні супротивники стають партнерами, інакше кажучи, пускають Коломойського в свій бізнес на тих чи інших умовах.

«І люди, з якими він конфліктував, за підсумком стають партнерами Коломойського…. Їх маса. На Південному Гзк був конфлікт з Вадимом Новинським або на Нікопольському феросплавному – з Віктором Пінчуком. Тепер вони – партнери Коломойського Олександр Ярославський на початку нульових воював з Коломойським за Північний ГЗК і ДМК імені Дзержинського. Це не завадило йому разом з Коломойським в атаці на “Укртатнафту””, ― зазначив Геннадій Корбан.

Ось і у великій політиці, в яку він виявився втягнутий після 2014 року, Коломойський, природно, вважає цілком вживаною принцип «нічого особистого…», навіть якщо в «історії відносин» не тільки «конфлікт інтересів», але і кров. Сьогодні у нього є інтерес у робочих стосунках з Москвою (нехай і не афішуються), оскільки для Заходу він став «нерукопожатним» і це, судячи з усього, назавжди.

Там для нього вже готуються дуже серйозні неприємності, а Україна, хоча поки це проглядається досить смутно, може стати таким собі спільним протекторатом Заходу і Росії. І прихильність Москви в такій ситуації може бути зовсім не зайвим. Та і як бізнесмен, більша частина активів якого на Україні, він розуміє, що тільки відновлення економічних відносин з Росією може зупинити сповзання української економіки у прірву.

Ось тільки чи захочуть у Москві «переступити» через минуле – величезне питання.

Дмитро Славський