У своїй попередній статті про ситуацію на Україні, в якій пропонував «декоммунизировать» територію України, я згадав фрагмент з книги братів Стругацьких «Понеділок починається в суботу». Після невдалого експерименту професора Выбегалло за створення «ідеального споживача» цей самий «ідеальний споживач» луснув від обжерливості, а головному героєві дісталася неприємна робота по очищенню постраждалої лабораторії. «Всі співчутливо дивилися на мене. Стелла тихо плакала і тримала мене за куртку. Хто-то кому-то пояснював пошепки: «Він черговий сьогодні, зрозумів?.. Треба ж комусь йти вигрібати…» на Жаль, але експеримент американо-європейських Выбегалл по створенню кадавра з ім’ям «нацистська Україна» наближається до кінця, по його закінченні комусь доведеться «йти вигрібати».
Ніщо не ново під Місяцем
Ще на початку 2013 року, аналізуючи Додатки до Угоди про асоціацію і Зону вільної торгівлі між Україною і ЄС, я звернув увагу на нерівноправний, колоніальний, грабіжницький характер цього документа. «Добрі» європейці і особливо американці категорично наполягали на якнайшвидшому підписанні Януковичем цього документа. І якщо для ЄС, вигоди від укладення Угоди були безперечні, то завзяття співробітників Держдепартаменту і Білого Дому, пущі інших наполягали на цьому, складно було пояснити. Як і позицію посольства Великобританії в Україні, розробив план щодо «сприяння» підписання зазначеної Угоди: на початок 2013 року, коли воно з’явилося на сайті посольства, було ясно, що «Брексит» неминучий і ніяких особливих вигод від Угоди про асоціацію з Україною англійці не отримають.
Пояснення цієї активності лежить поза площиною комерційної вигоди. Америку і її «приставний мозок», яким є Сполучене Королівство, налякало посилення Росії. І Великобританія спільно з США вже тоді шукали шляхи послаблення Російської Федерації, створення перешкод для її економічного розвитку. А Угоду про асоціацію передбачало невступ України до Митного союзу, розрив коопераційних зв’язків з Росією, скорочення товарообігу між двома країнами з-за відмови України від спільних з Росією стандартів. Саме тому, пропонуючи дії, що йдуть врозріз з українським законодавством, британці наполягали на тому, щоб українська влада не могла прийняти неконтрольовані рішення».
Не було секретом ні для українських політиків і бізнесменів, ні тим більше для європейців, що підписання Угоди про асоціацію дасть країнам ЄС мізерну комерційну вигоду. Ще в 2007 році живе на гранти Сороса Міжнародний центр стратегічних досліджень при підтримці європейських аналітичних центрів проаналізував економічні наслідки підписання зазначеної Угоди. Причому взявши типові умови таких договорів, а не максимально жорсткі, як у документі, підготовленому персонально для України. Відповідно до цього аналізу, країну чекав крах практично всіх галузей економіки, за винятком виробництва мінеральних добрив, збирання брухту і торгівлі секонд-хендом. А зубожіле, безробітне населення не зможе навіть в достатній мірі купувати європейські товари. Що, загалом-то, ми і спостерігаємо сьогодні, через п’ять років після підписання Угоди Турчиновим і Порошенка.
Єдине, чого у своїх аналітичних матеріалах не врахували ані МЦПД, ані я, це можливість війни на території України і збагачення тих, хто працює на цю війну.
Знищення країни власними руками
З перших же днів війни в Донбасі послані Турчиновим війська і нацистські батальйони почали знищувати не лише житлові будинки, але і підприємства, школи, об’єкти інфраструктури. Руйнувалися дороги, вибухали мости, а нещодавно відбудована будівля Донецького аеропорту перетворилося в руїни, які стали символом цієї війни. Обстрілом з гори Карачун карателі фактично зрівняли з землею село Семенівку в передмістях Слов’янська. Цілеспрямовано знищувалися і досі знищуються житлові будинки в Широкіно, розташованому на «нейтральній» території біля Маріуполя.
Ще гірше справа йде з тим, що було зруйновано не зброєю, а блокадою, влаштованої неонацистами, яку потім очолило керівництво України. Через неї багато підприємств на території, контрольованій не тільки невизнаними республіками, але і Києвом, припинили роботу, оскільки були порушені коопераційні зв’язки. Але і це дрібниці в порівнянні з тим, що власними руками накоїли ті, хто «бореться за Україну». Заборона на співпрацю з Росією у сфері оборони, переслідування російських автоперевізників, приєднання до санкцій проти Росії «упустили» не тільки товарообіг між двома країнами, але й саму українську економіку. Часом створюється враження, що українська влада робить все для руйнування промисловості держави, яким управляють.
Разом з російсько-українським товарообігом звалилися і поставки товарів з України в інші пострадянські країни, що входять у СНД. Навіть горді рапорти про те, що Євросоюз тепер посідає перше місце серед зовнішньоторговельних партнерів України, є всього лише надуванням щік: обсяг поставок в країни ЄС, ледь досягли «передреволюційного рівня, не компенсували втрат від скорочення торгівлі з РФ.
Ще гірша ситуація виглядає, якщо розібратися зі структурою зовнішньої торгівлі України. Різко впала частка поставляється за кордон високотехнологічної продукції, і зросла частка сировини або продукції низького ступеня переробки. Продовжує зростати негативне сальдо зовнішньоторговельного балансу. Тобто Україна заробляє менше, ніж купує, і ця різниця продовжує збільшуватися. Єдине, на чому сьогодні тримаються національна валюта і купівельна спроможність населення, це перекази і привезені «в кишенях» гроші «заробітчан». Але вичерпується і цей струмочок: все більше і більше жителів країни виїжджають за кордон назавжди, оскільки в Україні немає для них роботи.
Відновлювати Україну? А навіщо?
Все колись закінчується. Закінчиться коли-небудь і нинішня Руїна, як і минулі, траплялися саме тоді, коли на Україні дорывались до влади «самостійники». Варіантів того, як саме вона закінчиться, небагато. Про збереження країни в межах 2013 року мови вже не йде. Крим «поплив» від українських берегів назавжди. Незважаючи на всі спроби «пришити» відколовся Донбас, його населення категорично не бажає повертатися в нацистське держава, яка вбиває його шостий рік. Вже кружляють над напівживим тілом України падальщики-сусіди: Угорщина придивляється до Закарпаттю, жителі якого зовсім не проти розлучитися з «братами», всіляко притесняющими угорців та русинів. Румунія відверто претендує на Буковину і Бессарабію, що колись входили в її склад. Поляки сперечаються, чи слід обмежуватися поверненням Східних Кресів чи все-таки повернутися до «історичної» кордоні з Росією, коли проходила по Дніпру. Причому в Галичині дуже багато абсолютно не проти «увійти в Євросоюз у складі Польщі».
На жаль, невірні й міркування про те, що Україна не потрібна навіть тим, хто вкинув її в нинішню Руїну. Потрібна. Потрібна саме в тому вигляді, в якому вона існує останні п’ять років, – як анти-Росія. Або, що ще більш ефективно для них, але більш болісно для жителів України, – як елемент «дуги нестабільності» біля кордонів Росії, за допомогою якої американські геополітики «школи Бжезінського» планують відрізати Росію від решти світу. А Руїна і нестабільність у випадку з Україною – слова-синоніми.
Втім, є й зворотна сторона задумки американських геополітиків. І з цим зіткнулися самі європейці, спочатку із захопленням сприйняли низку «революцій» так званої «Арабської весни», що призвели до розгулу тероризму і воєн на Близькому Сході. В тому числі в країнах, що входять до складу горезвісної «дуги нестабільності». Нестабільність на Близькому Сході вдарила зростанням тероризму та соціальної напруженості в самій Європі. Після того як в ЄС накопичиться критична маса переселилися в Євросоюз українських неонацистів, «поїхали дахом» «хероев АТО» і «професійних активістів» з України, а на самій «Неньці» після розпродажу земель сільгосппризначення почнуться погроми латифундій європейських колонізаторів, вся любов до «волелюбному українському народові» теж пройде. Європа і сьогодні вже не знає, як впоратися з ганьбою підтримки неонацистської України.
Не варто сподіватися і на те, що європейці і американці відновлять зруйновану Руїною Україну. Американці не вміють нічого відновлювати, вони вміють лише грабувати природні ресурси колонізованих країн. Європейці теж розучилися щось відновлювати, вважаючи за краще руйнувати створене до них. Прикладів – безліч! Сербія, зруйнована натовським вторгненням, Ірак, Афганістан. Навіть ті країни, що добровільно увійшли до складу ЄС. Польща втратила свого суднобудування. Як і Греція, колись будувала величезна кількість судів. Грецькі оливи, масло яких оспівували древні поети, скоро залишаться лише архаїчним поетичним образом. Знаменитої болгарським перцем Болгарії заборонено виробляти ці перці. Колись угорські «Ікаруси» купували навіть для нью-йоркських вулиць, а сьогодні Угорщини заборонено виробляти автобуси. Дотепер на території колишньої НДР відстає в економічному розвитку та рівні життя від решти Німеччини. Чеські зброярі, продукцією яких не цуралася озброюватися навіть гітлерівська Німеччина, нині ледь животіють. Від найпотужнішої радіоелектронної, машинобудівної, електротехнічної та рибної промисловості Прибалтики залишилося лише виробництво шпрот. Все це – не з-за конкурентної боротьби, а за прямими директивами Єврокомісії, яка визначає, що гідно присутнім на європейському ринку, а що повинно бути знищено. Та й до чого європейцям витрачати гроші на відновлення економіки країни дикунів-нацистів, яка ніколи не стане частиною Євросоюзу?
А куди ми подінемося?
Як би цинічно це не звучало для вуха проросійськи налаштованих громадян України, але українські території Росії не потрібні. Руїна зробила свою справу в економіці, а пропаганда – в умах жителів країни. Половина політично активних жителів України ненавидить Росію за те, що вона «агресор», друга – за те, що її «не врятували». При глухий неприязні пасивного більшості, вихованого на «зупинили мільйонну москальскую Червону Армію героїв Крут», «героїчній боротьбі УПА», «самому древньому у світі мовою, занесеному на Землю з Венери» і інших фантастичних байках свідомих «істориків».
Що стосується української економіки, то для її відновлення потрібні десятки і сотні мільярдів доларів, які потрібно буде витрачати в збиток розвитку самої Росії. Адже це «цивілізовані європейці», завойовуючи території, вирізали місцеве населення і руйнували створене до їх приходу, а «російські дикуни» будували школи, університети, будинки культури, заводи, електростанції…
Будували. І будуть будувати, коли Штати і Європа награються у «українську незалежність» і погодяться з її розділу між зацікавленими в цьому країнами. Питання лише в тому, за якою річці пройде нова межа між Росією і Європою: по Дніпру або Збручу? І чи не для того сьогодні українська економіка знищується настільки ударними темпами, щоб Росії довелося витратити більше, на її відновлення? Як би те ні було, а знову віддати Україну (чи її значну частину) Росії це означає послабити Росію фінансово. Не києм (провокуванням на пряме військове зіткнення з Україною, чого Америка домагається з 2014 року), так катанням (згодою на приєднання знекровленою Руїною території), але Росії доведеться відновлювати Україну, зруйновану скакуасами-майдаунами за вказівкою Вашингтона і Брюсселя. Просто тому, що більше нікому: Америці це не потрібно, Європі теж, а самостійники не вміють цього робити за визначенням, оскільки їх «національною ідеєю» є не «розбудова держави», а «нацарювати та тікати».
Олександр Горохов
Thanks!
Our editors are notified.