Кошеня на сцені

Хтось із корифеїв сцени колись прорік: «Переграти вибіг на сцену кошеня не під силу самому великому акторові». У тому сенсі, що втік, скажімо від суфлера, котик приверне більшу увагу залу, ніж навіть Отелло, душить в цей час Дездемону. Так вже влаштована театральна сцена і її глядач.

Але багато хто думали, що політична сцена влаштована інакше. Тому, коли молдавський сумарний котик (президент Додон, прем’єр Санду, спікер Гречана) раптом заявив претензію на головну роль у державній постановці (розстановки), багато хто, навіть досвідчені, глядачі з задоволенням на них відволіклися. Але не сподівалися на хепі-енд.

Молдова не Голлівуд. Тому в їхніх головах відчутно пронеслося: п..дець кошеняті! Та й сам головний політичний актор країни – Плахотнюк – явно ліниво відірвався від свого багаторічного заняття. Він перестав, як йому здавалося ненадовго, душити країну і переключився на «котика». А він вміє їх готувати».

І тут, як грім, «Deus ex machina»! Точніше, відразу три божества, сенсаційно (і прямо скажемо, ситуативно) об’єдналися для повалення олігарха.

Завіса? Це навряд чи. Будуть напевно спроби реваншу старих сил, проблеми всередині нової молдавської влади. Ще більш гострі суперечності є і залишаються між самими богами». Але це все можна відкласти на потім. А зараз самий пекучий, без пафосу доленосне питання: що ж змусило Росію, США і ЄС вперше в новітній історії з’явитися на сцені в одному вбранні, дружно і консолідовано. Хоча це питання поки що потонув у природному ейфорії, объяснимом злорадстве, другорядних яскравих деталях.

А для мене він головний! Адже дуже може статися, що ця драма зовсім скоро повториться поруч з сонячної Молдовою. І аж ніяк не у вигляді фарсу. Адже від затишній винної країни до сусідньої великої самогонної держави один крок. Ні, не тільки в географічному вимірі. Швидше, в політичних, економічних, психологічних, кармічних і навіть естетичних нюанси. Про них і поговоримо, не повторюючи ті очевидності, які вже обсосаны до кісточок.

Отже, головною причиною «світового Антиолігархічного альянсу» я б назвав, як не дивно, естетичну. Був такий коротенький анекдот часів Брежнєва. Йде генсек по Георгіївському залі. Ззаду беззвучно підбігає пес охорони і лиже її звисаючу руку в здобну долоню. Леонід Ілліч, не обертаючись і трохи збентежено, каже: «Товариші, це вже занадто».

Так ось, у Молдові вперше на пострадянському неозорому просторі олігарх перетнув незриму межу, за якою підтримувати його стало «занадто» будь світового гравця. Бо просто негарно! Естетика, розумієш. Поясню. Молдова, в силу невеликої інерційної маси, мимоволі стала полігоном, симулякром, де історією наперед програються процеси, які потім прийдуть на інші схожі території. Це і мовні конфлікти, і ментальні протиріччя, та внутрішні війни. А ще міжкланові розборки, західні спокуси, блиск і злидні безвиза, прихід миротворців і результат смыслотворцев…

І становий житловий всього цього різнорідного фаршу була і є тема взаємовідносин держави і олігархії…

У багатьох країнах ця темка сором’язливо ховається, як погана хвороба. Або купірується хоча б на рівні помітних симптомів. У Молдові ж вона розквітла у всій «красі», як передсмертний рум’янець у сухотного хворого…

Виноградний рай для свого нищівного щастя першим з колишніх союзних сестер обрав модель повної та необмеженої свободи. Зараз це називається «лібертаріанство», а тоді називали просто «свавіллям». У тому сенсі, що не було меж виконання бажань, пристрастей і задоволень, якщо, звичайно, були готівку.

Один мій західний знайомий, у якого вони були, і влаштувався в Кишиневі на початку дев’яностих. Купив в самому центрі міста колишню готель республіканського ЦК. Вміло перебудував. Наприклад, унітази в номерах замастырил з червоного дерева. Як знав, що пізніше ця деталь стане сакральної в молодих демократіях і всі будуть шукати «золоті унітази». (Взагалі, олігархат, на відміну від театру, починається не з вішалки, а з туалету.) У підвалі він обладнав величезний басейн. І понеслося.

Людина він був тертий і розумів заскорузлое нутро чиновника не гірше, ніж педофіл чує наївну душу дитини. Він і створив там свого роду ВКШ – «вищу корупційну школу». Сильну школу створив Борис Йосипович! Бувало, в підвальному басейні двійка-трійка українських гостей-міністрів стрибали, як мавпи, з рибальськими сачками навколо купелі, де бовталися дебелые дівчини-русалки: регіт, бризки, порвані стрінги, тремтячі неосяжні животи, горілка рікою, мільярдні контракти на вивезення карбаміду, або, просто кажучи, сечовини.

В цей час на нульовому рівні готелі красуні-секретарки водили молдавських силовиків з італійським бутіках: регіт, м’ятий силікон, пластикові пакети з модними шмотками, коньяк річкою, закриті кримінальні справи своїм і відкриті чужим. Рівнем вище вже сідав сам господар з керівництвом республіки: регіт, ордени, віскарь річкою, якісь паперові пакети, авизовки, свіфт-коди, держгарантії…

Ось це був повітря свободи! Атмосфера, як би м’якше сказати, економічного, політичного і просто блядства! Потім, багато пізніше, з цієї угноєної грунту зійшов і сам «хазяїн республіки» Влад Плахотнюк: борделі, таємні зйомки, шантаж, кредити, парламент, уряд. Коротше, демократія!..

Напевно, ця розкіш буття могла б тривати вічно. Тим більше, що давній друг і подільник Плахотнюка – сам президент Порошенко – взяв його в Штати, представив потрібним людям, запевнив в його стійкою русофобії. Типу наша людина. Там повірили. Але ось засідка – невгамовні американці влада поміняли. А їх нової влади все це відверте, викликає і низькосортне розпуста на обмеженій і добре проглядається території здалося надлишковим. Негарним! Про росіян і європейців і говорити нічого. У перших якимось дивом відроджується тяга до соціальної гармонії. У других якимось дивом ніяк не вмирає протестантська етика. Так, у всіх повно своїх проблем, скелетів у шафах, виродків в льохах… Але всі ці сторони відчувають, коли «занадто». Коли надбагаті господарі життя нахабно і зухвало подламывают під себе владу, медіа, суспільство, народ. Коли їх головною життєвою функцією стає «несамовите споживання» (як казала одна шалена імператриця). Самі молдавани назвали цей феномен різкіше мене – «окупацією олігархією держави». Тому всі три сторони в унісон закивали головами: «Так, негарно»…

Мабуть, вперше естетика перемогла політику. Виявилося, що олігархія, коли мутує у відверту мафію, може стати настільки огидною, що її вже неможливо виправдати найдосконалішою політичної русофобією…

Ми часто демонизируем якесь «Світовий уряд». Наділяємо глобальну еліту надлюдськими властивостями. Не знаю, не знаю… Доводилося зустрічатися і спілкуватися з деякими не останніми пасажирами з більдербергського ковчега типу вічного «Киці» Генрі Кіссінджера. Начебто вони і рулять по популярної версії. А за життя зовсім як звичайні і ніщо людське їм не чуже: заздрість, жадібність, гидливість, пристрасті, симпатії і антипатії. У Молдові у них перемогла елементарна людська гидливість до режиму, а не масштабні геополітичні стратагеми.

Тим самим виникає на очах нова, більш масштабна інтрига: почався вже перегляд їх «людських» стосунків до режиму українському? Чому проводжу такі паралелі? Аж надто схожий нинішній поки ще непохитний профеодальный режим «неньки» на рушащиеся молдавський.

Українські олігархи не просто партнери Плахотнюка, вони дзеркально схожі. І, як і той, щиро переконані, що за ненависть до Росії Заходом виписується довічна індульгенція для всіх гріхів. Так було до Молдови. Але щось зламалося. Не врахували, що в західній еліті теж люди. І їх «дістали»! Дістало те, що у одного олігарха в туалеті висять оригінали Айвазовського (знову, блін, туалети). Дістало, що в іншого Роден на кухні (зручно про монумент колоти горіхи). Дістало, що у всіх квартири в Лондоні розміром з середній стадіон. Дістали яхти в Монако, завдовжки з круїзний лайнер. Дістали вечірки, де «телиць» більше, ніж у «червоних кварталах» цілих країн… Занадто все це, панове і «слуги». Для злиденної країни. Для заздрісних світових модераторів, які щиро вважають недоцільним все, чим самі не можуть володіти.

Українські ж стовпи суспільства все невгамовно «труть» між собою звичні «теми»: списки, мандати, банки, труби, квоти, енерго – і земельний ринок, переділ телеканалів зокрема і влади взагалі. А десь високо вгорі, дивлячись на це блядство (вибачте за повтор, ніяк не знайду більш міцного синоніми), знову безпрецедентно повертаються один до одного Росія, Штати та ЄС: «М-да, теж негарно»…

А все починалося з маленької сонячної Молдови. До речі, зустрічався з «кошеням» – президентом Додоном. Хоча швидко він змужнів – клычки прорізаються, кігті. Питав, чи є у мене коротке визначення корупції. Я відповів: «Є. Корупція – це те, в чому ти не береш участь». Але це інша історія.

Р. Дервіш