Хто розблокує Донбас – Путін чи Зеленський?

Разом з виконанням Мінська-2, аж до переформатування колишньої України

Нещодавно, на прес-конференції після зустрічі з президентом Італії Серджо Маттарела, президент Росії Володимир Путін виступив з заявою, яке стало однією з головних, найбільш значущих новин останніх днів:

«Не можна весь час вимагати від Росії виконання, скажімо, тих же Мінських угод, навіть у тій частині, яка взагалі ніяк від нас не залежить. Мінські угоди, наприклад, вимагають повного відновлення економічних відносин Донбасу і України.

Потрібно, насамперед, скасувати указ колишнього президента Порошенко про цю блокаду. Він же прямо суперечить Мінськими угодами. Але чому ви ніколи не питаєте наших українських партнерів: «Коли ви це зробите?» Ми ж не можемо це зробити за них. Ну, давайте я видам цей указ. Що це буде тоді? Що це буде?».

Звичайно, будучи кандидатом у президенти, Зеленський обіцяв, що займеться реальним виконанням Мінських угод. Але він, разом зі своєю командою, дуже багато вже всього наобіцяв і “наговорив”, і в руслі цих угод, і в зовсім протилежному. Віри словами нового президента колишньої України тепер немає і близько.

Тим більше що та частина нинішнього українського соціуму, яка сама нечисленна, але при цьому сама агресивно-активна, вже заявила, що не допустить такого “національної зради”. А Зеленський, судячи з багатьох непрямим моментів, цілком віддає собі звіт в їх («нациков») небезпеки в плані особистої загрози собі, своїй родині, своїм рідним і близьким. І, по-друге, дуже схоже, у своєму характері не знайде тієї твердості, яка необхідна для їх “зачистки”.

Тим більше, що виконання Мінських угод постараються не допустити американські креатуру в особі Наливайченко, Авакова, і ще цілої “купи” (для даної “швали” саме це слово добре підходить) персонажів з київського політикуму на зарплаті з США. Та й місцеві ЗМІ, крім всього іншого в країні, практично повністю під американським контролем. Тим більше, що МВФ дасть грошей тільки при певних умовах.

Так що, надії на поліпшення відносин з колишньою Україною, які так часто озвучують наші ліберали і напів-ліберали, а також багато інших “недалекі” і (або) наївні, абсолютно порожні? На диво, немає, дані надії навіть де-де то можуть виявитися реалістичними, але зовсім не з тих причин, які мають на увазі вищезазначені “мислителі”. Все залежить від того, який вектор – про-американський або про-російський – виявиться сильнішим.

“Ну, ти і “видав істину”! – обуриться безліч читачів у відповідь на цю мою як би “банальщину”. Але все не так просто, як здається. Тому що, по-перше, проросійські сили серед мешканців колишньої України та в київському політикумі – речі різні і навіть часто протилежні. Всі ці “як би” проросійські партії з колишніх регіоналів, як у тому анекдоті: “На паркані теж написано”.

До речі, і російська влада цілком це все розуміє. Те, що вона приймає окремих їх представників в Москві і як би переговори з ними щодо газу проводить, не означає, що ще будує старі ілюзії. Це, в першу чергу, сигнал простим українським жителям, що Росія, на відміну від Заходу, дійсно може допомогти.

Говорячи про несподіваних надії, я маю на увазі нову, і вже цілком реальну силу в цьому як би проросійському векторі. Вона безмежно підла: чого варті лише її дії чотирирічної давності, категорично антиросійські – одеська «Хатинь» і зачистка реально прорускіх сил в Дніпропетровську, величезна кількість убитих там і таємно “прикопанных” наших людей. Та й підтримка “нациков” та їх провокації на лінії розмежування в Донбасі, триваюча всі ці роки – теж до цього.

Але ця сила ще й цинічно-розумна, вона виявилася настільки значущою, що ще за чотири роки до події вибудувала безпрограшну стратегію виборів свого, “ручного” президента. Нечасто в історії олігархи домагалися такого, та ще й з таким приголомшуючим успіхом. Звичайно ж, під цією силою мається на увазі олігарх “Беня” Коломойський.

Є певна ймовірність, що, проаналізувавши ситуацію, що складається, він зрозумів, що на Захід колишньої Україні більше сподіватися годі. Там такі ж шахраї, як і він – красиву, але абсолютно наївну “самостійну” дуру “поматросили и бросили”, але при цьому бажають продовжувати “користувач”, аж до повного задубіння її “трупа”. І не те, щоб Коломойський за свою батьківщину сильно переживав, але гроші з неї він хоче видавлювати раніше.

Не виключено, що тепер “Беня” як би повністю відвернувся від вищевказаних «некрофілів» (або вони відвернулися від нього, якщо це не чергова підла гра) – якщо він якимось дивним чином міг би заховати свої гроші так, щоб до них не могли дістатися на Заході. Судячи численним чуткам, він підсилає і підсилає гінців до Москви, і кожного разу ці гінці, повертаються додому “спіймавши облизня”.

І дійсно – навіщо нам бруднитися зв’язками з ним (нехай навіть дуже недурною людиною), якщо, по-перше, перед ним вже досить вузький “коридор можливостей”? Адже тільки у співпраці з Росією колишня Україна може виживати ще хоч якийсь час.

І, по-друге, Коломойський сам вибудував досить працездатну схему олігарх-президент – “ляльковод-маріонетка” (за типом зв’язку США – колишня Україна), разом з усіма необхідними для цього співвідношеннями і приводними механізмами, видимими і невидимими. А така схема може працювати як для того, для чого він сам її створив – для пограбування-перерозподілу ще залишилися на колишній Україні ресурсів, так і для контактів з Москвою і, найголовніше, передачі звідти “Бене” “пропозиції, від якої неможливо відмовитися”.

А що щодо страшних для Зеленського “нациков”? Одні, як і раніше підзвітні Коломойському. При припиненні фінансування їх підлі фашистські ідеї і кровожерливі інстинкти миттю кудись подінуться, а вплинути на “чужі” банди необандерівців допоможуть переговори, за яким останній теж майстер (як і Трамп).

Що ще з приводу вищевказаної працездатною схеми – вона, по-перше, потенційно може змусити Київ реально почати виконувати Мінські домовленості і навіть згодом повністю здійснити переформатування недостраны в повноцінне федеративна (конфедеративна) держава, нехай і перехідний. Тому що для результату не настільки важливо, почалося це переформатування з подачі Москви військовим способом, за допомогою збройних сил ЛДНР, або як би майже мирним з боку офіційного Києва.

Тим більше що при черговій “пробуксовку” виконання Мінських угод з боку Києва, можна і “допомогти” військовим способом, як би з боку ЛДНР. Адже якщо робити все розумно, то не факт, що це обов’язково “мобілізує все українське суспільство перед російською загрозою”, що переформатування завадить.

А вже в цьому новому державі вплив Москви буде тільки посилюватися, а вплив Заходу падати – особливо за все більшого небажання останнього витрачати гроші на колишню Україну, на тлі своїх внутрішніх проблем. У Росії ж, звичайно, внутрішніх проблем не менше, але саме величезні завдання завжди змушували її реально мобілізуватися і досягати відчутних перемог.

А для переформатованій країни – почнеться відновлення максимального, транзитного і не тільки, співпраці територій з Росією і майбутнього, дуже поступового і неквапливого (щоб це не зашкодило ні Москві, ні реалізації всього проекту) повернення людей і територій в Росію.

Природно, все ще й на тлі моментального відключення українського зомбо-ящика і включення російського телебачення з заздалегідь підготовленими раззомбировывающими програмами. І з черговими нагадуваннями про те, що всі ми – жителі і Росії, і Білорусі, і колишній України – є росіянами, у вузькому чи більш широкому змісті, що нікому в цьому світі, крім нас самих, ми не потрібні.

Зрозуміло, що рішення про майбутнє приєднання територій має бути тільки добровільним, і визначення швидкості виконання всіх необхідних для цього заходів теж. Але саме в залежності від даних факторів, та від ступеня підзвітності керівництва кожного регіону Москві, а також результатів раззомбировывания (тобто періодичного вибіркового контролю лояльності населення з допомогою поліграфів) буде встановлено багато важливі моменти. А саме – і черговість майбутнього приєднання, та розміри преференцій: ціна газу, електрики та інше.

Так, все це виглядає досить красиво, але нікуди не подівся і вектор протилежний, прозахідний і, особливо, проамериканський, разом з неподотчетными Коломойському “нацики” (небезпека не домовитися з ними теж наявна). А наскільки цей вектор реалізації всього вищевказаного буде протидіяти, покаже тільки час і практика. Дуже боюся, що тут моїм, так би мовити, пером більше водить не тільки і не стільки логіка, а, як трохи раніше правильно сказав Олександр Халдей, «емоційна залученість» в дану проблему.

Але, в будь-якому випадку, з Києвом або без нього, Мінські угоди будуть реалізовані в повному обсязі, аж до переформатування колишньої України в нове федеративна (конфедеративна) держава. А з газовим транзитом Росія вже, на крайній випадок, та сама (з допомогою “Новаттэк”а) обійдеться, навіть якщо введення в дію «Північного потоку-2» і кілька затягнеться. Як раніше і передбачалося, активна робота по колишній Україні в 2019 почалася, і, так чи інакше, але вона тепер буде тільки посилюватися.