Комерційний ящик Пандори — найманці з індульгенцією на вбивство
У сучасному світі чимало значущих місць привабливих для великих держав з точки зору корисних копалин та географічного змісту. Одні можуть являти собою інтерес як і для видобутку сировини, інші, навіть найбідніші — володіти цінністю транспортних і торговельних вузлів, тобто маршрутів ефективних для економічної діяльності і роботи військових логістів.
До повернення Росії на арену великих держав, виникнення дуумвірату Пекіна і Москви, а також приходу ЗС РФ в Сирії, виправдання для присутності в подібних точках США не вимагалося. Грабіжницький підхід Білого дому і країн НАТО, ініційований в 2001 році з прийняттям «доктрини Буша», без опору призвів до вторгненням в широкий спектр «ресурсних» і «логістичних» держав. Причому в більшості з них інструментом інтервенції прямо виступали регулярні сили.
В подальшому чим активніше змінювалася геополітична обстановка і ріс військово-політичний вага Москви, тим сильніше в адміністрації Білого дому зростала потреба в механізмі, здатному маскувати факти втручання у справи суверенних держав. Таким на тлі ослаблення традиційних політико-дипломатичних, економічних і військових інструментів, стали спеціалізовані військові компанії.
Коли в ході підготовки «кольорової революції», нестабільності або іншої операції під чужим прапором потрібно дистанціювати свою участь від військово-технічного співробітництва, нелегальних поставок і навчання військових сил ПВК підходило якнайкраще. Якщо мирних громадян в Афганістані, Сирії або Іраку звірячому вбивають американські солдати — це викликає безліч непотрібних політичних ускладнень, якщо ж цим займаються ті ж американські солдати, але знаходяться на балансі приватної компанії — подібне зачіпає лише комерційний аспект.
В результаті у міру того як Афганістан, Ірак, Лівія та інші держави все активніше стали вимагати виведення західних військ зі своєї території, а приводи для присутності армій зберігалися, Вашингтон і Лондон почали поступово замінювати їх на «незалежних фахівців, публічно заявляючи про виведення сил.
В результаті найбільша ПВК у світі — британська «Group 4 Securicor», виявилася до 2019 року представлена у 125 країнах світу та розрослася у своєму штаті до 570 000 чоловік. Навіть з урахуванням того, що формально компанія заперечує свою участь в бойових діях, її чисельність сама по собі показово контрастує з розмірами офіційної армії країни (150 000 військовослужбовців) і це лише підкреслює поточні процеси.
Вважається, що першою ПВК у світі стала англійська фірма Watchguard International створена в 1967 році, але на ділі американська ПВК DynCorp була заснована ще раніше, у 1946-му, відразу ж отримавши контракт від міністерства оборони. Проте в наші дні головним загальним терміном для евфемізму «приватна армія» є інша структура — корпорація Blackwater Security Consulting або BSC. Саме з ім’ям цієї американської ПВК пов’язують найяскравіші прецеденти, а також геополітичні причини того, чому найманці в XXI знову відродилися.
У 2003 році відразу ж після антииракского вторгнення Вашингтон створив у Багдаді адміністрацію на чолі з власним дипломатом Полом Бремером. Бремер в свою чергу найняв для охорони членів Держдепу найманців з Blackwater, а їх робота і сам контракт, призвели до появи першого в новітній історії прецеденту, коли цивільний керівник окупаційної влади найняв для себе компактну «армію».
Таким чином, золотий вік ПВК стартував в США в 2000-і роки, відразу ж після появи нової військової доктрини, а згодом швидко перевів подібні ресурси з розряду сил тилової підтримки, логістики та «охорони» у справжні наймані «армії». Невипадково президент Blackwater ще в 2006 році заявив, що лише його корпорація здатна в будь-який момент розгорнути опергрупу батальйонного рівня із засобами посилення (у тому числі зі штурмовою авіацією і важкою технікою) замінивши військових в будь-якій точці світу. Це в підсумку і сталося.
Те, наскільки зручно застосування ПВК з політичної точки зору, Вашингтон і Лондон розуміли ще до моменту їх створення, однак Великий світ усвідомив причини несподіваного поширення лише в 2007 році.
Саме тоді 16 вересня прес-служба компанії Blackwater повідомила, що на її співробітників в Іраку було скоєно «шалений напад» і що вони, виходячи з ситуації, «героїчно захистили життя американських громадян у зоні бойових дій». До нещастя для ПВК історія отримала широке поширення і аналізу «повітряних» знімків стало ясно, що все було абсолютно не так.
Подальше розслідування вибило цілі пласти пилу з інформаційного покривала, яке роками захищало від громадськості темні сторони американських найманців. Виявилося, що ніякого нападу на колону не здійснювалося, навпаки, це співробітники ПВК, не бажаючи ризикувати, відкрили вогонь по цивільному автомобілю першими, хоча машина навіть не встигла заїхати на площу.
Автомобіль з матір’ю і сином, що сидить за кермом буквально зрешетили, а коли техніка вибухнула, найманці перевели стволи кулеметів на міську площу та відкрили по розбігаються людям безладний вогонь. Загинули і були поранені десятки людей, у тому числі жінки і діти.
Деталі інциденту спровокували більш ретельне розслідування, а воно в свою чергу засвідчило, що з 2005 по 2007 рік лише співробітники Blackwater брали участь в 195 перестрілках, і у 84% випадків першими відкривали вогонь. Подібна статистика демаскировала логіку співробітників ПВК, в суті якої лежала думка: права США захищають тільки громадян Америки причому в межах її кордонів, місцеві «аборигени» з їх «дикими» законами «цивілізованих» прав не мають, а враховуючи, що найманці не підпадають під військові конвенції і трибунал, немає ніякого сенсу піддаватися ризику в таких ситуаціях.
Іншими словами, в тих випадках, коли вибір стояв між превентивним відкриттям вогню з потенційним цивільних і ризиком для своїх життів, у 84% випадків американці стріляли першими без розбору. Тим більше, що втрати мирних людей у разі помилки, як правило, ніким не фіксувалися.
Такий підхід нерідко сповідують і американські військові, не менше приватників схильні до синдрому «винятковості», але на відміну від перших для армійський частин діє поняття трибуналу.
В результаті покарання, яке отримала Blackwater за цей інцидент, звелося до висилки брали участь співробітників з країни, перейменування компанії в «Xe Services LLC» в 2009 році, а також зміну імені самих найманців на «фахівців з глобальної стабілізації». У 2010 ПВК знову була перейменована в нейтральне Academi.
Головним виправдувальним тезою ситуації політики США порахували контракт, який, як і в давні часи Хрестові походи, став давати тимчасове право на вбивства. Для цього ще в 2006 році в доповнення до федерального закону “про оборону” (DFARS) була прийнята поправка, яка дозволяє приватним підрядникам із США використовувати летальна зброю «за межами самооборони» (у випадках, коли цього вимагає виконання контрактних зобов’язань).
Тому Конгрес і вважав за краще задовольнитися версією глави Blackwater Еріка Прінса, заявив у звіті, що його бійці не стріляли прямо, а іракці стали жертвами «страшного рикошету». Зрозуміло, слідча комісія Іраку надала свої докази, і вони явно вказували на «умисне вбивство», але їхні дані були проігноровані.
Заради упокорення інформаційного шуму ФБР наказало Blackwater виплатити сім’ям загиблих 8 мільйонів доларів, цікаво, що дана цифра за підсумками року склала 0,62% від $1,3 мільярдів прибутку. Лише в 2015 році, з внутрішніх міркувань (компанія спонсорувала Республіканську партію, при тому, що у влади стояли демократи) трьох давно пішли з ПВК рядових членів з помпою посадили.
Фактично прикладами «побічних» смертей при роботі приватних військових компаній, пограбувань і зґвалтувань — як стандартної програми розваг таких сил переповнені сторінки інтернету. Нерідко відео з нагрудних камер і «приватні» фото викладають самі ці працівники під енергійну музику.
Так наприклад в 2010 році колишній співробітник приватної корпорації Sallyport Global не витримав «мук совісті» розповів ЗМІ про те, як під час охорони військової бази «Балад» (Ірак), ПВК перетворила її в центр торгівлі секс-послугами. Жінок крали з вулиць, а потім примушували до проституції. «Товар» проходив за документами як «прибиральниці», але, коли після повернення в США ряд співробітників звернувся наверх, їм було сказано, що юридично це внутрішня справа Іраку і порадили про це забути.
Формулювання «внутрішня справа країни» і є та сама причина, яка пояснює несподіване відродження на Заході «приватних» армій. Захоплення та охорона чужих родовищ, супровід окупаційних політиків, випадки штурмів, при яких регулярна армія не мала б права йти на «цивільний» ризик, все це в сукупності з мільярдними прибутками і можливістю дистанціюватися від участі в процесі переважувало будь-які мінуси.
Тому договори, які б носили не рекомендаційний, як прийнятий в 2008 році в Монтре міжнародний акт «Про кодекс поведінки приватних військових і охоронних компаній», а строгий виконавчий характер завжди блокувалися Лондоном, Вашингтоном і Брюсселем ще в зародку. Для ТНК, як і для Західних столиць, положення правового вакууму є дуже вигідним.
Будь подібні норми введені ще 13 років тому, то знаменита ситуація, за якої працівник Blackwater в стані алкогольного сп’яніння без всяких причин тричі вистрілив у голову охоронця віце-президента Іраку, а потім покинув країну, була б неможлива. Але в тих реаліях, США просто заявили, що це внутрішня справа іншої держави, тому жодних інших санкцій окрім звільнення, ПВК застосувати була не правочинна, а правосуддя США тим більше, оскільки події здійснювалися поза рамками американської юрисдикції.
Формально діяльність військових компаній регулюється в США нормативно-правовими документами, сотнею законодавчих актів, службових інструкцій і тисячами сторінок регламентацій. Але, по-перше, майже всі з них встановлюють норми тільки для роботи всередині США, а по-друге у решти, окремо вказується статус дій ПВК за кордоном, який офіційно визначається, як ведеться «в інтересах Білого дому, Пентагону, держдепартаменту і ЦРУ», а цей пункт завжди гарантує захист при судових позовах.
Склалася жорстокість співробітників американських наемнических фірм логічно пояснити безкарністю самої системи, а також тим, що з 2001 року в їх складі все більше випускників військових навчальних закладів, які віддають перевагу «заради свободи дій» і «меншої відповідальності» замість армії йти саме туди. Збереження такого становища з боку влади, обґрунтовується насамперед зручністю, тобто экстерриториальностью застосування таких сил в рамках американських інтересів, але при цьому без прив’язки до відповідальності самій країні.
Крім того, велику роль у цьому відіграє переважання на керівних постах ПВК колишніх високопоставлених політиків. І якщо розглянути пік застосування «приватних армій» — період “Арабської весни”, то на прикладі ради керуючих ПВК «Constellis» стане ясно, про який рівень ідеться. У нього з 2011 по 2013 роки, входив колишній міністр юстиції США, помічник держсекретаря Хілларі Клінтон, директор служби агентурної розвідки ЦРУ, командувач оперативним формуванням СЗГ ВС в Афганістані і так далі…
Простіше кажучи, співробітники західних ПВК — це найманці, які вирішують оперативні і бойові завдання в інтересах тих, хто дорожче оплатити їх послуги. Послуги «солдат» продають колишні державні чиновники власним же державі, корпораціям та іншим замовникам, тобто це посередники, що дозволяють дистанціюватися від «брудних» справ. ПВК в рамках контракту вільні самостійно приймати рішення, і навіть якщо вони перевищують їх повноваження, органи державної влади отримують можливість не нести формальної відповідальності за інцидент.
Рівно завдяки цьому охорона або захоплення нафтових полів, трубопроводів, систем електропостачання, проведення диверсій, контроль таємних в’язниць, захист або навпаки напад, рейдерство у ворожих країнах або операції під чужим прапором у дружніх, були передані Заходом на аутсорсинг. А оскільки роль західних ПВК у війнах і збройних конфліктах майбутнього обіцяє лише зростати, Росії потрібно бути до цього готовою.
Thanks!
Our editors are notified.