На Україні не хочуть бачити правду

З України повідомляють, що жити стало б легше, як би веселіше. Репресії хоч і тривають, але в значно менших масштабах, опозиційним журналістам стало легше працювати, але антиросійська риторика не припиняється, неонацисти начебто принишкли, але нікуди не зникли
Один з парадоксів України полягає в досить дивній картині, коли при несприятливих макроекономічних показниках рядовий спостерігач, до свого здивування, бачить в містах країни буквально стовпотворіння в кафе і супермаркетах. Натовпи людей заповнюють собою торгові центри, клуби, театри. З цієї святкової картини життя в українських мегаполісах складається видимість загального благополуччя, більш того, відвертого наклепу «російської пропаганди» на українську повсякденність.

Дійсно, якщо людина бачить своїми очима картину бенкету суспільства споживання, то про яке економічній кризі може йти мова? Хоча він — як ховрах з кінофільму «ДМБ» — ніхто його не бачив, а він є. Так, далеко не найбіднішому регіоні України, на Харківщині, згідно з даними головного управління статистики в Харківській області, до бідних відносять себе переважна кількість жителів — 92% населення. Протягом 2018 року 53,1% домогосподарств області постійно відмовляли собі в найнеобхіднішому, крім харчування. У 41,8% було достатньо доходів, але заощаджень вони не робили. Лише у 2,8% було достатньо доходів і вони робили якісь заощадження, проте 2,3% не вдавалося забезпечити собі навіть достатнє харчування.

Отже, 2,8% заможних громадян із загального числа жителів області (2,7 мільйона чоловік) — це понад 75 тисяч осіб. Їх цілком вистачає, щоб заповнити торговельні заклади центру Харкова, — ви ж не думаєте, що багатії живуть тільки в райцентрах. Але чи означає це, що 92% бідних жителів регіону стали жити краще? Більше того, загальна ситуація непевності в завтрашньому дні і сумнівність капітальних вкладень (наприклад, в свій приватний бізнес) провокують все суспільство жити одним днем, не відмовляючи собі в задоволеннях, а це теж стимулює певний торговий ажіотаж. Але чи значить це, що ті 41,8% жителів регіону, які не можуть дозволити собі заощадження, не впадуть у фінансову прірву при найменшій зміні кон’юнктури ринку?

Природно, у більш багатому Києві картинка ще більш приглядная. У відсотковому і кількісному відношенні там живе значно більше персонажів, відверто наживаються на розкрадання бюджету, іноземних грантах, військових поставках і контрабанді, високопоставлених чиновників, успішних артистів і членів їх сімей. В основному в столиці мешкає політична та інформаційна прислуга олігархату, численні співробітники західних фірм з індексованою у валюті зарплатою, яким стає тільки краще (бо їх особистий рівень життя росте на тлі чужої бідності). Але чи легше від того пенсіонерам у провінції або жителям вимираючих міст на периферії?

Це досить численна в масштабах країни прошарок «людей зі світлими обличчями» живе власним порядком денним, забезпеченої особистими доходами, боротьбою за доходи і можливістю цими доходами вільно (а в деяких випадках і безкарно) розпоряджатися. Вони становлять фактично єдиний коло спілкування, що самі вважають за «інтелектуальну еліту» і законодавців «патріотичної ідеології». Така собі шляхта, любляча за келихом благородного поміркувати про новинки національної культури, — геополітики з Подолу, сверхчеловеки з Фастова.

При цьому, як казав класик, страшно далекі вони від народу. Тому справжньою істерикою і шоком обертаються для них результати виборів (зокрема, президентських), велелюдне святкування Дня Перемоги, багатотисячний Хресний хід у Києві. Інша реальність оголошується «підступами Кремля», відсталістю власного народу, спадщиною проклятого совка». Звідси їх демократичні заклики забороняти ще більше, заарештувати інакомислячих, «вислати до Росії» російськомовних і інший набір гасел записного українського «інтелігента». Затишний світ київських чи харківських модних кафе ціпеніє перед реальністю, яку куди простіше пояснити ворожими підступами, ніж власної неадекватністю.

Україна порожніє, але вони цього не помічають, держава у кризі, проте це їх не стосується: вони більше вірять навколишнього комфортного світу, який «бачать своїми очима», а не нудною і сумною статистикою. Десятки тисяч хворих на кір або епідемія туберкульозу — це не наслідки знищення системи охорони здоров’я, а необхідні жертви заради «медичної реформи», свідоме вбивство вітчизняної промисловості — крок у «новий технологічний уклад», закупівлі втридорога російського газу у посередників — звільнення з «енергетичного рабства». У їх дивовижному світі Україна семимильними кроками йде в Європу, кримські пляжі порожні, на Донбасі атакують буряти, в Росії доїдають останніх їжаків.

За великим рахунком, їм і власна незалежна держава не дуже-то потрібно, оскільки найвища мрія — безбідно і безтурботно жити на чужому утриманні (але з делегованим правом розподілу бюджетів). А на громадянській війні нібито за цілісність України нехай воюють їхні «бойові холопи», поки ці переконані «борці з корупцією» і «патріоти» всіма неправдами відмазують від армії своїх нащадків.

Ну і, звичайно, вони обожнюють Євромайдан, який свого часу підгодовували, посильно спонсорували, інформаційно підсвічували. Як нещодавно написала Їх Высоколобость газета «Дзеркало тижня»: «Майдан — повстання активного меншини, діючого в інтересах більшості». Тобто державний переворот за участю іноземних держав, кривава війна на сході країни, жахливе зростання тарифів, системний розвал економіки створені ними в «інтересах більшості народу України. Тому що так вирішив «активну меншість» з київських, львівських, харківських кав’ярень і спа-салонів.

Іншої реальності вони не бачать і ніколи не визнають — бо нема чого.

Костянтин Кеворкян