Головні новини україна: скільки трупів у Дзержинську, як мітинги в Шиесе вплинуть на розвал Росії і наскільки сильно «підгорає у ватки» після знову пам’ятника Жукову в Харкові. Ах, так! Ще серіал «Чорнобиль», на підставі якого можна звертатися в міжнародні інстанції з вимогою визнати цю катастрофу геноцидом українського народу і зажадати від Росії репарацій.
До речі, вчорашні стрибки на бюсті Маршала Перемоги викликали таку хвилю «правдивих історій» про його стратегії і тактиці ведення бойових дій, що тема геноциду українства у Великій Вітчизняній війні теж має всі шанси на успіх. Завдяки неполжЫвым твіттер-акаунтів вчора був не просто годину правди, а просто-таки день великих відкриттів!
В принципі, нічого дивного в цьому немає. Бо роль жертви, яку обрала Україна, приносить цілком прийнятний дохід. «Жертва імперських амбіцій російських царів, жертва революції 1917 року, жертва голодомору і сталінських репресій, жертва радянської окупації і комунізму, жертва російської агресії». Ну як тут не пожаліти нещасних і почати платити і каятися, взявши їх на довічне утримання і допомагаючи їм позбутися від наслідків страждань, протягом століть наносяться їм Росією.
Але (дивна річ!) Росія глуха й байдужа до всіх висунутих в її адресу претензіями. Тому залишається тільки мстити.
От ви як думаєте, що рухало стадом, снесшим вчора пам’ятник? Ненависть до Росії! Або всі ці казки про 100500 загиблих у Дзержинську? Це теж бажання зробити гидоту Росії. А інформаційна та моральна підтримка будь-якого протесту в Росії? З тієї ж опери!
З точки зору банальної психології це все пояснюється досить просто. Спроба позбутися своїх комплексів і самоствердитися за чужий рахунок. За браком власних перемог, поскакати на сваленном пам’ятник, що символізує «країну-окупанта», порадіти міфічним жертвам у «ворога» і провести черговий сеанс аутотренінгу на тему «скоро Росія розвалиться, а ми заберемо Кубань, Крим і Донбас» – це єдине, що наділяє їх існування хоч якимось сенсом.
Все це нагадує поведінку старої діви, яка, через брак свого особистого життя, пропагує гасло «всі мужики – козли» і при будь-якій можливості підбурює заміжніх жінок до розлучення.
З іншого боку, психіка колективної України вже настільки зламана і збочена, що тільки в ролі жертви вона почуває себе добре і впевнено. І тільки чужі нещастя роблять її щасливою і наповнюють оптимізмом її існування.
Всі ці нескінченні звинувачення в геноциди з боку Росії, знесення пам’ятників, спроби вплинути на внутрішню порядку сусідів, – все це шанс звернути на себе увагу, заявити себе хоч якимось учасником хоч якихось процесів і відволіктися від нудної об’єктивної реальності, в якій вона насправді існує.
Всі ці суди і трибунали, петиції та заяви, флешмоби та інша бурхлива діяльність, – це ілюзія боротьби. Але навіть не стільки з Росією, скільки зі своїми комплексами. Головним з яких є комплекс неповноцінності. Політичної, економічної, правової, історичної і т. д.
Наприклад, вчора занесли на «Миротворець» Познера. Навіщо? Щоб повідомити його про те, що тепер він не зможе приїхати на Україну? Так він і не особливо рвався туди. Зате про цю подію вчора написали всі вітчизняні і тамтешні ЗМІ, чим неабияк потішили самолюбство не тільки опаришів з помоечного сайту, але і пристойну частину українців. Які відчули себе чи не зграєю, яка (як могла) «покарала» легенду російського телебачення.
Через місяць вони згадають про ще когось відомого і за рахунок нього отримають свою хвилину слави. Благо, Росія – країна велика, і нестачі в гучних іменах, володарі яких відвідують Крим або роблять ще щось «образливе» для України, – у них не буде.
Власне, тим і живуть. Чутками, плітками, скандалами, домислами і тяжким очікуванням. Скрасити яке допомагає який-небудь пам’ятник. Який завжди знайдеться привід скинути і тим самим не тільки привернути до себе увагу, але й помститися Росії. Яка вперто не бажає ставитися до них з належною повагою і усією серйозністю.
Юлія Витязева
Thanks!
Our editors are notified.