Про так званих союзників Росії

Що об’єднує Білорусію, Україну і Туреччину?

Світ багато складніше, ніж нам іноді здається – це така сама істина, як і те, що не слід ускладнювати досить прості питання, відповіді на які видно неозброєним оком.

Ось, наприклад, у процесі виборів президента України з’ясувалося, що росіяни і українці виявилися одностайні в оцінці діянь київської хунти, формально очолюваної злочинцем Порошенко, а фактично керованої кураторами з Вашингтона.

Результат одностайності мало залежав від пропаганди/контрпропаганди з умовного «зомбоящика», а пояснюється просто: доля сусідів хвилює росіян і цілком визначається щонайтіснішими зв’язками — родинними, дружніми і сусідськими, і в сукупності становлять оббреханий імператив «братні народи». Так що, нічого нового і дивного для Росії на Україні не сталося і не могло статися.

Незалежно від підсумків виборів, ніяк не вплинули на антиросійський політичний вектор України (всупереч, до речі, думку українців), Росія заздалегідь підготувала план дій, який і ввела негайно.

Кінцева мета: повернення України в Руський світ без всяких проміжних варіантів, типу «нейтральний», «дружній» і навіть союзницький характер відносин, що завжди буде загрожувати переходом в іншу категорію, незалежно від широкого спектру зв’язків. Рано чи пізно з’являться «вишиванки», які негайно політизовані й протистояння піде по новому витку спіралі.

Претензії тієї ж Білорусі на статус «найвірнішого союзника», але при цьому мечущейся між «і нашим, і вашим» – брехня від початку до кінця, впроваджена ворогами колись єдиного Російського світу, розділеного «за чаркою на трьох» у 1991 році.

І Україна, і Білорусія мають і приречені возз’єднається з Росією, хіба що без відверто недружні західноукраїнських регіонів, хоча і тут питання відкрите, бо претендентів віз і маленький візок. Білорусія, до речі, в цьому сенсі практично єдина, без заходу і сходу, незважаючи на спроби деяких шибко розумних механічно перенести ситуацію 20-30-х років в сучасність.

Інша справа – регіони зовсім не братські, хоча ситуативно часто не менш важливі. Ключове слово – ситуативно, з чого випливає ще одна банальна, перевірена століттями, істина: у Росії не може бути постійних союзників, а лише ситуативні.

Таким чином, що стосується всіх інших суб’єктів, що виходять за межі Російського світу і претендують на союзництво, то це якраз та сама категорія «ситуативний» і не більше.

Добре «ситуативні» ілюструються на прикладі Туреччини, грає, як відомо, одночасно на декількох напрямах, що цілком природно для держави, яка претендує на статус, як мінімум, регіонального центру сили.

Якщо подивитися на поточну російську стрічку новин, то вимальовується досить примітивна і багато в чому урапатриотическая картина:

Туреччина, незважаючи на тиск США, твердо має намір закупити російські ЗРК С-400, за які вже проплатила аванс.

США у відповідь шантажують розривом договору про поставку винищувачів F-35, чим дискредитують себе, як надійного постачальника і союзника.

Туреччина у відповідь прозоро натякає на ймовірність покупки російських Су-57, які, до речі, ще навіть не досягли рівня серійного виробництва, щоб безперебійно надходити в російські ВКС, не кажучи про повноцінної експортної модифікації.

Між тим, ситуація набагато складніше, ніж видається. Почнемо з того, що весь сир-бор з зброєю розпочався досить давно, коли через неодноразових прохань і відмови США поставити Туреччини ЗРК Patriot, туркам не залишили вибору: країна, що має вічні імперські амбіції, не може залишитися без захищеного неба. Це нонсенс і, одночасно, факт, перед яким поставили Туреччину.

При цьому, на тлі багаторічних зволікань щодо прийняття Туреччини в ЄС, що тривають понад півстоліття, їй нудно і менторським тоном повторюють з разу в раз: ви не член ЄС, так як не володієте відповідним рівнем демократії, до того ж у вас проблема північного Кіпру (що, до речі, чомусь не заважає членства в НАТО).

А Туреччина, у свою чергу, резонно заперечує: навіщо нам реформувати свою систему у відповідності з вашими стандартами, якщо ви не збираєтеся брати нас в ЄС і весь час пропонуєте напівзаходи?

Вся ця відверта гра в кішки-мишки, в принципі, зрозуміла і відома всім учасникам, але продовжується з року в рік, під прикриттям якої Туреччина довела виробництво власної зброї у всіх видах озброєнь майже до 70%. Ердоган регулярно зустрічається з лідерами Заходу, і за підсумками випускаються бравурні звіти про успішні переговори, у тому числі, і з больовим тем, зокрема, біженців тероризму. Однак принципові питання так і висять невирішеними.

І тут ми повертаємося до однієї з найбільш животрепетних тем, тим самим F-35, навколо яких ось уже рік ламаються списи і де криються маловідомі деталі. Справа в тому, що цей винищувач, на відміну від Су-57, є багатонаціональним проектом. Якщо точніше – плодом співпраці дев’яти країн-членів НАТО, в тому числі і Туреччини, а також, крім США, Австралії, Канади, Данії, Італії, Нідерландів, Британії та Норвегії.

При цьому кожна з перерахованих країн бере участь у виробничому ланцюжку, вкладаючи свій потенціал (матеріальний, інтелектуальний і виробничий) в ті або інші вузли і деталі, які були визначені заздалегідь, з чого випливає: якщо країна-учасник процесу випадає, це ставить під серйозну загрозу весь проект F-35.

Про що, власне, і не забув нагадати Реджеп Тайіп Ердоган у своїй промові на 14-й Міжнародній ярмарку оборонної промисловості (IDEF’19) у Стамбулі: «Американська програма винищувачів F-35 приречена на повний провал, якщо Туреччина буде з нього виключена».

І далі, у відповідь на що звучали раніше загрози санкцій за С-400: «Туреччина не приймала і не буде приймати ніяких нав’язувань у сфері оборони, так само як і в області політики, дипломатії та економіки. Ми думаємо, що ті, хто намагається виключити нас в цих питаннях, не враховують, що ми партнери і просто не розуміють наслідків».

Таким чином, Туреччина чудово розуміє, що її контраргументи набагато вагомішими, бо США не можуть дозволити, щоб «кращий винищувач всіх часів і народів» був відкинутий на кілька років назад. А саме стільки — два-чотири роки за оцінками фахівців знадобиться, щоб замінити Туреччини у виробничому ланцюжку. За 2-4 роки потяг може піти далеко, в тому числі і з серійним виробництвом Су-57. Так що, З-400 приречені на захист турецького неба, де альтернатива – зупинка виробництва F-35 на кілька років.

Події слід розцінювати як спробу Туреччині бути для всіх, в тому числі, і для Росії, лише і виключно ситуативним союзником, на якого ні в чому не можна ставити серйозні ставки. З тієї ж Сирії, де Росія грає чесно, і інтереси перетинаються дуже щільно, домовленості дотримуються з працею.

Зокрема, якщо б не Туреччина, яка терористів, називаючи їх опозицією, провінція Ідліб давно б була зачищена, і сирійська війна остаточно пішла б на спад, остаточно оголивши перед усім світом незаконність присутності американців на чужій території.

Точно також турки поводяться і з західними союзниками, щоправда, трохи з іншої причини. Захід ніколи не розглядав турків в якості повноцінних союзників і за обіцянками і напівзаходами просто поступово перетворював Туреччину в буферну зону між Європою і Сходом.

Як тільки ситуація зайшла в глухий кут, і Захід відчув, що Туреччина почала самостійну гру, тут же послідувала спроба перевороту з метою усунення Ердогана. Пройшло зовсім небагато часу і гра продовжилася, як ні в чому не бувало.

Так що, досить подивитися на протиріччя всередині «згуртованого атлантичного співтовариства», щоб зрозуміти: у світі у всіх гравців давно немає ніяких ілюзій відносно один одного.

Відповідно, також ніяких ілюзій не повинно бути у нас: при найменшій можливості так звані союзники зрадять і прізвища не спитають.