Відбувся 7 вересня обмін утримуваними особами між Росією і Україною дає підстави з оптимізмом дивитися в майбутнє врегулювання конфлікту. Втім, ситуація тут не така однозначна, а майбутнє врегулювання виглядає досить туманним.
Погані новини для Зеленського і не тільки
Не дивлячись на весь фонтан захоплення історичним досягненням Володимира Зеленського, сам Зеленський відмінно знає, що не все так чудово.
По-перше, обмін відбувся не в ті терміни, які були узгоджені заздалегідь. Причина була в тому, що сам Зеленський не підписав своєчасно документи про помилування звільняються осіб. Чому це сталося, потрібно ще з’ясовувати, але, здається, хтось в президентському апараті повинен отримати по голові.
По-друге, Зеленський хотів, щоб цей обмін був його власною заслугою і, більш того, російська сторона пішла йому назустріч у цьому питанні. Але з-за тієї самої затримки вийшло так, що він не тільки герой обміну, але і антигерой затримки обміну.
Це не говорячи про можливі проблеми з повернутими українцями. А раптом військові моряки отримали усну інструкцію прориватися через протоку з боєм? Тоді справу, порушену проти Порошенка з приводу керченської авантюри заграє новими фарбами… Зеленський, наскільки можна зрозуміти, не проти розвитку справ проти свого попередника (він йому, все ж, заважає), але дійсно він хоче Порошенко садити, та ще і за такою специфічною статті? Адже це удар не тільки по Порошенко, а по всій державності – виходить, що глава держави зраджував батьківщині, а всі компетентні органи йому в цьому підтакувала.
До речі, про Порошенка. Він теж примазався до обміну, заявивши, що без нього цей обмін був неможливий. Над ним почали знущатися, а даремно – якби Порошенко не відправив моряків в Керченську протоку, ким би обмінювалися? Це не кажучи про те, що обмін всіх на всіх міг був (а Мінськими угодами і повинен був бути зроблений ще в 2015 році.
Свої проблеми є й у російської сторони. Хочу помилитися, але попередній досвід підказує, що ніхто не подумав про українських громадян, які прибули в Москву. А їм треба десь жити, працювати і, головне, отримати хоч якийсь статус в Росії. Інакше через деякий час у ФМС з’являться до них питання і захищати їх знову доведеться Миколі Азарову та іншим людям, вимушено вивчили ходи і виходи російської бюрократичної машини.
Подальші дії сторін
Зеленський вже заявив про намір продовжити обмін. І тут є кілька складових.
По-перше, обмін 35 на 35 це лише пристрілка. За словами Денисової, на території Росії знаходяться в ув’язненні або під слідством ще понад 100 людей, яких вона вважає українськими громадянами (там все складно, тому що кримчан, навіть отримали російський паспорт, в Україні вважають громадянами України). На території України також знаходиться велика кількість громадян Росії, що перебувають в ув’язненні за політичними статтями (наприклад, Руслан Гаджиєв, який був у списках на обмін, але якого з якихось причин забули помилувати). Так що тут ще роботи непочатий край.
По-друге, необхідно почати обмін з ЛДНР, що передбачає прямі переговори з представниками республік. Чого Зеленський, пам’ятається, дуже не хотів. Але тепер – треба. В іншому випадку успіху не досягти.
По-третє, за інформацією правозахисниці Олени Бондаренко в українських в’язницях сидять за політичними звинуваченнями близько 5000 чоловік. У переважній більшості ці люди не мають ніякого відношення до конфлікту в Донбасі. Вирішувати їх долю шляхом обміну дещо абсурдно, так і не набереться ні в Росії, ні в ЛДНР стільки людей для обміну. Це питання треба вирішувати якось інакше – у вигляді помилування або амністії. Хоч якось, аби люди вийшли на свободу.
Перспективи
Подальші перспективи врегулювання ситуації на Донбасі теж виглядають трохи смутно.
Наприклад, весь день 7 вересня надходили новини про перестрілки на лінії зіткнення. Добре хоч жертв не було (якщо не вважати такими збиті ополченцями українські дрони). Між тим, припинити вогонь не так вже й складно – перш за все, потрібно відвести українські війська з «сірої зони», зайнятої ними в попередні роки. Для цього потрібен лише один наказ, але Зеленський його все ще не віддав. І, думається, не тому не віддав, що не хоче. Очевидно – ні можливостей.
Ще складніше питання з відновленням економічних зв’язків з Донбасом.
Наприклад, до початку блокади заводи Ахметова платили податки в український бюджет (так-так – під час боїв). А після початку блокади почали платити податки в республіканські бюджети. Якщо повернути стару ситуацію, то бюджети республік нагнутся (треба розуміти, що влада республік проти). А зберігати нинішню ситуацію не можна – за українським законодавством це буде підтримкою тероризму. Як домовлятися? Очевидно, треба вносити якісь зміни в законодавство та інші нормативні акти. АТО скасована, але справа її живе…
Про виконання решти пунктів Мінського плану навіть і говорити незручно.
Наприклад, той же «особливий статус» за нинішньої конфігурації парламенту прийняти не настільки вже й складно – цілком вистачить голосів двох найбільших фракцій і частини нефракційних депутатів. Але Зеленський не тільки не хоче вносити такі зміни в Конституцію, але навіть і прямо сказав про це Путіну під час телефонної розмови. До речі, він має намір продовжувати розпочату Порошенко адміністративно-територіальну реформу, але відповідні зміни в Конституцію не запропонував – саме тому, що такі зміни стосуються також статусу та повноважень самоврядування на нинішніх підконтрольних територіях.
Загалом, глибину глибин ми почали відчувати тільки зараз…
Thanks!
Our editors are notified.