Буденність нацизму. Як українське суспільство звикло до ультраправим

Марш на честь створення УПА* у Києві пройшов у понеділок, 14 жовтня, традиційно: із фаєрами, вуличним вандалізмом, злісними речівками, в тому числі закликають повісити президента. Все як завжди – українці вже звикли до маршів ультраправих на вулицях своїх міст

А чому дивуватися, якщо навіть прем’єр-міністр не гребує відзначитися на концерті рок-групи, відомої своїми неонацистськими шабашами — тобто з масовими зигованиями глядачів і демонстрацією прапорів зі свастикою. Київська журналістка Ірина Гаврилова: «Прем’єр-міністр Олексій Гончарук приїхав на концерт, який влаштував вбивця Олеся Бузини. Виступає на тлі айдентики рок-гурти “Сокира Перуна”, на концертах якої — свастика, зігі та інші “прекрасні” атрибути нацистів. Розбудіть нас хто-небудь».

Керівник Українського єврейського комітету Едуард Долинський: «Прем’єр-міністр України на концерті неонацистського вокально-інструментального ансамблю “Сокира Перуна” — явище небачене раніше. Ця група відома своєю антисемітською композицією “Шість мільйонів слів брехні” про те, що євреї вигадали Голокост. У пісні говорять про “сіоністської брехні”, про “ж-довских руках”, про “шість мільйонів слів брехні, які придумали ж_ди про голокост” і закінчують закликом йти “в бій за расу і народ”. Але учасники ансамблю не тільки співають: наприклад, барабанщик цього музичного колективу був засуджений за напад на синагогу Бродського». У Facebook Олексій Гончарук відповів у тому сенсі, що не треба політизувати його поява в сумнівній компанії — просто звичайне благодійний захід, нічого неприємного.

Буденність зла полягає не тільки в безпосередній участі в ньому, але й у звичці до нього, байдужість людини до подій навколо. В результаті мову ненависті стає нормою, звичкою, умовним рефлексом, політичним вибором. Ось, наприклад, Ірина Геращенко з трибуни Верховної Ради мимохідь назвала людей, переданих в РФ в рамках недавнього обміну, «людським шлаком»: «Україна звільнила незаконно утримуваних осіб На обмін ми віддали реальних диверсантів, вбивць, людський шлак, який вербувала Москва для підриву мирного життя в Україні. І завдання української влади, дипломатії і кожного з нас — кожен день на всіх майданчиках нагадувати про це нашим європейським партнерам».

Про нагадувати? Що захоплений СБУ і визнаний міжнародними правозахисними організаціями політв’язням журналіст Кирило Вишинський, за словами Геращенко, «людський шлак»; або скульптор з Миколаєва, автор кількох монументів Дмитро Кореновський «людський шлак» (як і сотні нудяться в українських катівнях в’язнів совісті)? Чи нагадувати європейських «друзів України», що симпатичні їм політики на кшталт Ірини Геращенко свідомо ділять громадян своєї країни на різні сорти? Мовляв, є першосортні «патріоти», а є «людський шлак» — вороги, недолюди, унтерменши. Одні мають право управляти і викладати, інші повинні коритися і мовчати в брудну ганчірку.

Невгамовний львівський журналіст Остап Дроздов артикулює: «На превеликий жаль, в Україні є свобода слова. Я кажу “на жаль” саме тому, що під свободою слова в українському варіанті фактично легитимизировалась проросійська журналістика, і за що ми боролися, на те й напоролися… Європейським чиновникам і багатьом колегам треба пояснити, що під виглядом власне свободи слова в Україні процвітає проросійська реваншистська журналістика — раз, відкрита махрова українофобія — два, пряма загроза українській державності — три. Тому я рішуче підтримую не тільки позбавлення ліцензії рашистских каналів, але і депортацію всього керівного складу в алфавітному порядку». Що тут ще незрозуміло європейським політикам?

Хоча і депортація, на думку деяких, це надто м’яко. Журналіст «Громадського» Богдан Кутєпов зажадав ще більше побиття і розправ над опозиційними журналістами — притому що кількість нападів на його колег і так обчислюється десятками. «Я вважаю так: щоб не було потім вереску про утиски свободи слова, журналістів повинні [нецензурно — бити] самі журналісти. А журналісток — журналістки, — написав Кутєпов на своїй сторінці в Facebook, — хто під виглядом журналістів приходить провокувати від Шарія, Медведчука чи з кремлівських смітників типу Країни.юа — нещадно [нецензурно — бити]». Зрозуміло, ніякої кримінальної відповідальності розпалювання ненависті до співгромадян ніхто з перелічених персонажів не зазнав — і не понесе.

Таким чином щодня, безкарно, планомірно формується атмосфера ненависті, яка наполегливо вимагає свого дзеркального відображення в діях влади, сконструйовану картину світу, і навіть в образі популяризируемых «героїв нації». «Подільник Сенцова Кольченко відкрито зізнався в тому, що підпалював будівлі в Сімферополі. Зокрема, у підпалі офісу “Єдиної Росії” на вул. Аксакова, 7, — звертає увагу своїх читачів відомий політолог Володимир Корнілов, — прямо до цього будинку примикає дошкільне відділення інтернату для глухих дітей. Діти перебувають там у цілодобовому режимі. Вони б навіть тривоги не почули, якби пожежа перекинулася на їх будинок. І хто після цього буде заявляти, що ці персонажі не терористи?»

Зрозуміло, будуть. Тому що загибель дітей «ворога» — що в Криму, що на Донбасі — теж вкладається в сповідування систему «цінностей». Чи Часто ви чули за останні п’ять років від націонал-патріотів слова співчуття загиблим дітям Донбасу та їх сім’ям? Навпаки — злісні смешочки в соцмережах, жахливе словосполучення «личинки колорадів», знамените порошенковское «їх діти будуть сидіти в підвалах…» Для багатьох це вже нормально, це норма поведінки, а ми зітхаємо про епізодичному відвідуванні другою особою держави концерту неонацистської рок-групи. Так для «патріота» це природне середовище проживання!

Тому і дискримінація за національною ознакою не каприз окремо взятого самодура, але послідовна політика — від заборони освіти рідною мовою до примусової асиміляції лінгвоциду. Україна йде від сучасної цивілізації в протилежному напрямку, настільки приємне глядачам факелоносных містерій. Вона браво марширує в Європу, але Європу тридцятих років минулого століття.

* Діяльність організації з такою назвою заборонена в РФ