Русофобія українських громадян кувалася квартирах під гітару, вино і приємні розмови. Рядки з романтичної балади «Вона» львівської групи «Плач Єремії» знає майже кожен українець. «Вікіпедія» стверджує, що пісня визнана одним з найбільш пам’ятних українських хітів останньої чверті століття. Пісня про кохання хлопця до дівчини, ймовірно, двох студентів, які знову побачилися на літніх канікулах у рідному селі чи містечку і змушені будуть знову роз’їхатися з початком університетського навчання.
«Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованих містах» (але невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованим містам). У цієї кульмінаційної рядку є все: біль втрати, образа, заздрість – необхідні інгредієнти для виникнення бажання все змінити.
Поширений стереотип, що українська мова більшою мірою поширений на Західній Україні, тоді як на півдні та сході країни всі говорять по-російськи, є помилковим. Російська – домінуюча мова спілкування саме в містах, де зосереджена ділове і культурне життя країни. Тоді як український частіше чути в селах і селищах міського типу по всій країні, незалежно від того, по який бік Дніпра вони знаходяться.
Майдан створив необхідні умови для настання села на місто. Ми зробимо місто своїм, встановимо там свої правила, українізуємо, створивши комфортне середовище проживання для себе – як би говорять нам приємні хлопчики і дівчатка, які стояли на Майдані, перевязывающие свої аватарки в соцмережах стрічками на підтримку армії, мови і віри». Всі ті, хто вчився в Харкові, Дніпропетровську, Києві, а на літо приїздили до села до рідних, в затишну атмосферу хати, вишиванок, рушників і старих друзів. Небажання розлучатися з цією атмосферою, прагнення взяти її з собою в місто багато в чому визначило те, у що зараз перетворюється Україна.
Ухвалений вчора Верховною радою закон про так звану тотальної українізації руйнує міську російськомовну середу.
Держава в порушення конституції, яка гарантує вільний розвиток усіх мов і особливо виділяє серед них російська, вторгається в особистий простір російськомовних громадян. Відтепер вони не можуть споживати культурний продукт рідною мовою – читати російською газети, дивитися театральні вистави, фільми. І навіть публічні заходи на зразок круглих столів і конференцій зобов’язали проводити виключно українською мовою. Тобто сфери, єдиним регулятором яких повинні бути попит і пропозицію, поставлені під жорсткий державний мовної контроль.
Прийнятий документ – не про розвиток української мови, а саме про заборону російської. Українську мову вчили до цього закону і будуть вчити після. Він був обов’язковим для отримання середньої та вищої освіти, тобто його знання і розуміння закладалося задовго до появи закону. У якого немає ніяких інших причин, крім політичної.
Рік, що минає з посади президента України Петро Порошенко залишив після себе неприємно пахне слід, на якому обов’язково посковзнеться обраний президент Володимир Зеленський.
Скасувати або змінити мовний закон без політичних втрат Зеленському буде дуже непросто. А в іншому випадку його не зрозуміє значна частина виборців, яка, вибираючи актора і телеведучого російськомовного промислового Кривого Рогу, розраховувала на відлигу після п’яти років націоналістичного чаду. Принаймні, в гуманітарній сфері – мова, освіта, культура. Чудова пастка для майбутнього глави держави.
Саме голосування за закон було актом сполучення націоналістів і великого капіталу. Показовий момент: за закон у повному складі проголосувала Радикальна партія Олега Ляшка, спонсором якої є олігарх Рінат Ахметов, той самий, що одночасно стоїть за партією Опозиційний блок, яка декларує одній із своїх принципових позицій захист російської мови.
Натомість Ахметов отримав конкретні економічні преференції у вигляді дозволу контрольованого Петром Порошенком Антимонопольного комітету на поглинання двох регіональних енергорозподільчих компаній, в результаті якої структури Ахметова отримали монопольне становище на ринку. Дозвіл було видано рівно в день голосування за мовний закон. Так нібито опозиційні українські сили в роздріб приторговують інтересами своїх виборців.
Українські міста, булгаковський Київ поки не в силах чинити опір натиску села. Толерантність городян, встигли надихатися університетським повітрям псевдопатріотизму, грає проти них. Багато з них відчувають ломку уявним почуттям провини перед україномовними співгромадянами. Адже ті випробували на собі тиск «віковий русифікації» – розхожий штамп української освітньої пропаганди. Але маятник, який сьогодні дуже сильно хитнувся в одну сторону, швидше рано, ніж пізно полетить назад.
Говорити по-російськи на Україні все частіше стає актом непокори, викликом слабкій системі, яку легко змете переміняється роздратуванням почуття провини російськомовних українців.
Гліб Простаков
Thanks!
Our editors are notified.