Від «фронди» до зради: що стоїть за висловлюваннями Лукашенка про «не наших війнах»

fallback Політика

От «фронды» до предательства: что стоит за высказываниями Лукашенко о «не наших войнах»

Недавні слова білоруського президента про «не наших війнах» дуже обурили патріотичну аудиторію. Але була у білорусів можливість нейтралітету хоч в 1812 році, хоч сторіччям пізніше, хоч у Велику Вітчизняну? На жаль, альтернатива була одна – теж війна, але на стороні вже ворогів Росії. Як, втім, і зараз, коли Мінськ намагається грати з Заходом у «багатовекторність» у надії на збереження свого «особливого шляху». Не розуміючи, що «білоруський соціалізм» миттєво піде на заклання, як тільки братську країну вдасться відірвати від союзу з Москвою.

Днями Лукашенко дав інтерв’ю казахстанському інформаційному агентству «Хабар». Серед іншого, там було сказано:

«Білорусь, так і Казахстан, адже вони завжди були під чиєюсь батогом, як я часто кажу. Хтось нами понукал, хтось намагався на коліна поставити. Особливо в Білорусі. Всі ці війни – не наші війни.
Вітчизняна війна 1812 року, Наполеон пройшовся до Москви і назад повернувся через Білорусь. Все розграбовано, все було знищено. Потім Перша світова війна. Дійшли до того, що від Білорусі залишилась лише вузенька смужка – частина східних губерній Росії відійшло, а до Мінська відійшли до Польщі за Ризьким договором.
Потім Друга світова війна, у нас – Велика Вітчизняна війна. Повністю Білорусь стерли з лиця землі. Це не наші були війни. Ми, тим не менш, сьорбнули горя».

Залишимо поки пасаж «бацьки» щодо «батоги», нехай навіть «чиїмсь» – прямо-таки спроба організувати якийсь антиімперський інтернаціонал з прозорим натяком на явну антиросійську спрямованість цього проекту. Адже незважаючи на твердження про те, що Білорусь перебувала в чиємусь управлінні «завжди», Олександр Григорович чомусь не став заглиблюватися в історію, вважаючи за краще обмежиться лише двома її століттями.
Як ніби до наполеонівського навали білоруси насолоджувалися виключно багатовіковим світом, а не були змушені постійно воювати на стороні абсолютно чужих собі «гегемонів» за такі ж чужі інтереси, в тому числі з братнім російським народом. Як це було після анексії білоруських князівств Київської Русі, пала під ударом монголо-татарських орд в 13 столітті, спочатку Великим князівством Литовським, а згодом, після анексії вже литовських земель Польщею, в складі Речі Посполитої.
І, до речі, не тільки ж з Московським царством тоді доводилося воювати білорусам, «поверстанным» у війська польських і литовських магнатів. А часті сутички зі Швецією, включаючи масове нашестя шведів на Польщу в середині 50-х років 17 століття, зване самими поляками «Потопом»? Але для гордих польських шляхтичів це була, принаймні, боротьба за свою батьківщину, в ім’я улюбленої ними католицької віри, а що православні білоруси в цій «м’ясорубці», що торкнулася їх ледве чи не більше окупації в часи Великої Вітчизняної, забули?!
Але період до возз’єднання білоруських земель із Російською імперією Лукашенко вважав за краще не згадувати. Думається, в першу чергу тому, що згідно ідеології негласно пестуемых його Адміністрацією місцевих націоналістів, перебування Мінська в складі Речі Посполитої – не окупація, а навпаки, сама що ні на є, «ідеальна білоруська державність»! Чому навіть герб литовських князів Гедиміновичів підноситься нинішніми «змагарами» як саме … споконвічно білоруського символу.

Читайте также:
"Опора" підбила остаточні підсумки виборів у Харкові

***

Але повернемося до початку 19-го століття, коли споконвічно російські землі Білій Русі були повернуті у велике російське держава. На хвилиночку уявимо, що білоруські губернії Російської імперії якимось чином зберегли б свою незалежність.
І що, ті горе-історики, які консультували «бацьку», всерйоз вірять, що з початком наполеонівського навали на Росію такої гіпотетичної «незалежної Білорусі» вдалося б відсидітися у стороні? Теоретично, дива, звичайно, трапляються, але історія інших держав Європи цього періоду чомусь таких прикладів не знає.
Фактично, до кінця першого десятиліття 19 століття вся Європа, за винятком Англії, перебувала «під черевиком» Наполеона. На «довгому» або більше «короткому повідку», але про незалежну політику не йшлося в принципі. Просто в одних країнах правили «віце-королі» (Італія) або просто королі, призначені Парижем (Наполеону вдалося в цьому навіть переплюнути Гітлера, проштовхнувши свого маршала Бернадота на шведський королівський трон), інші, начебто втратила більшу частину влади і територій Австрійської імперії, перебували з французами з жорстко-союзницьких відносинах. Зобов’язані, зокрема, підтримувати «континентальну блокаду» Англії, ініційовану Наполеоном.
Та й, власне, у Вітчизняній війні 1812 року проти Росії, як тоді говорилося, воювали «двунадесять мов» – така собі «збірна команда єдиної Європи» нехай і з «кістяком» у вигляді суто французьких військ. Були там і італійці, і іспанці, і німці з різних князівств, і ті ж поляки, з числа люто ненавидевших «клятих москалів».
За великим рахунком, перемогти Наполеона остаточно вдалося роком пізніше не тільки завдяки героїзму російської армії, але і мистецтву наших дипломатів, що зуміли переконати сателітів і союзників Парижа перейти на бік антинаполеонівської коаліції.
Останній процес злегка нагадував такі ж метання союзників Гітлера в 1944 році – Фінляндії, Болгарії, Румунії – правда, тоді їх перехід на бік СРСР вже нічого в нашій перемозі над Німеччиною принципово не вирішував, просто зменшував втрати Червоної Армії…
Так змогла б гіпотетично незалежна Білорусь у 1812 році залишитися в стороні від, мабуть, по-справжньому «першої світової війни» практично всієї Європи під контролем Наполеона проти Росії? Питання, звісно, риторичне…

Читайте также:
Росіяни йдуть

***

Подібним же чином йшли справи і століттям пізніше – в період вже «офіційної» Першої світової війни. Дистанціюватися від участі у складі основних військово-політичних блоків, «центральних держав» змогли до кінця хіба що Швеція і Швейцарія через периферійності свого положення або важливості для обох сторін як фінансового центру. А всі інші держави, так чи інакше, зробили вибір, на чиєму боці їм воювати. І знову ж таки гіпотетично «незалежної Білорусі» довелося б робити такий вибір теж.
Друга світова війна також не залишила в Європі нейтральних держав, крім Швеції та Швейцарії. Потрібних і Гітлеру, і його торговим партнерам на Заході. Незважаючи на формальні бойові дії Німеччини з їх країнами, що не прекращавшими «підживлення» Третього Рейху стратегічним сировиною для забезпечення головного завдання, висунутої Заходом для нацистів – знищення першого в світі держави робітників і селян.
А кораблі нейтральної Швеції виступали в цих операціях основним транспортно-логістичним активом, швейцарські банки виступали у цій торгівлі зручним «розрахунковим центром». Так і місцем, куди фашистські бонзи ховали награбовані скарби (аж до вирваних у жертв Голокосту золотих зубів і коронок) теж.
А тепер – знову ж таки чисто гіпотетично уявимо собі «незалежне білоруське держава», зберігає нейтралітет у світовій війні і при цьому перебуває на вістрі удару німецької групи армій «Центр» і танкових військ Гудеріана на Москву. При тому, що навіть куди більш реальну державність Польщі Захід приніс у жертву Гітлеру для здійснення його антирадянських планів, щоб поляки, як мовиться, не плуталися під ногами.
Хоча, звичайно, Варшава сама була не проти вступити в союз з непереможним Рейхом проти безбожних більшовиків, тільки нацисти, в повній згоді зі своєю божевільною расовою теорією, не хотіли зв’язуватися зі слов’янськими недолюдьми. А тому вважали за краще просто розбити в пух і прах польське / / «військо», поневолити країну нащадків гордих шляхтичів.
Є сумніви, що Берлін вчинив би якось інакше у відношенні тих, хто уявляв себе нащадками литовських шляхтичів? Давайте вгадаємо з одного разу…

***

Хоча, звичайно, як мовиться, вибір є завжди. Правда, не в плані «неучасті Білорусії в чужих для неї війнах», але у виборі боку цих воєн. Але як вже не повноправних громадян великої країни разом з росіянами і українцями, але в статусі тубільних військ, презираемого білими сахибами гарматного м’яса, бросаемого в атаку на супротивника, щоб зменшити втрати серед юберменшей, арійських сверхчеловеков.
Як показує історія, такі зрадники дійсно перебували – і серед українців, і серед тих же прибалтів. Так, загалом, серед росіян, на жаль, теж – досить згадати козаків-зрадників отамана Краснова або перебіжчиків Власова. Але ось серед білорусів чомусь такого непотребу був, мабуть, найменший відсоток – у порівнянні з представниками інших радянських республік, які опинилися під окупацією.
Зате партизанів у Білорусії було знову ж найбільше число під час Великої Вітчизняної. Тому республіка і втратила в роки війни практично кожного третього жителя. І адже зрозуміло, що це був дійсно вибір народу – ніяким понуканием більшовицьких комісарів такий масовий героїзм пояснити не можна.
Бо як горезвісні комісари залишалися Москвою на окупованих територіях всюди. Але в Білорусії діяли цілі партизанські армії, а на сусідній Україні куди частіше колабораціоністи масово йшли служити в поліцію, дивізію СС «Галичина» або звірствувати в недалеко пішли від есесівців по духу і вірності нацизму банди ОУН-УПА.

Читайте также:
Крим в тилу ворога: Що означають заяви Москви по АРК і що робити Україні

***

Так що вибір є завжди. Тільки, схоже, той, що зробив в своєму інтерв’ю Лукашенко, розходиться з тим, що зробили білоруси в роки Великої Вітчизняної, так і, судячи з опитувань, після розпаду Союзу теж. І суть цього вибору – просто перехід на іншу сторону конфлікту, або просте зрада.
Звичайно, сам Олександр Григорович співтовариші, мабуть, вважають, що його «гра в багатовекторність» служить виключно шляхетних мотивів – збереження в республіці, де-факто, «радянської моделі економіки, на яку нібито «зазіхають російські монополії». Заради цього офіційний Мінськ і регулярно «тролить» Москву своїм заграванням із Заходом, домагаючись від неї все нових і нових преференцій для білоруської промисловості. На жаль, без них не дуже конкурентоспроможною навіть на загальному ринку ЕАзЭС.
Заради цього, мовляв, «бацька» крізь пальці дивиться і на антиросійські ескапади місцевих аналогів «бандеро-майдаунів» – «змагаров»; задля цього уряд і Адміністрація президента буквально наводнились відверто прозахідними політиками, начебто прем’єра і глави МЗС.
А тепер ось справа дійшла і до відвертої ревізії білоруської історії та оцінки правильності її геополітичного вибору. Але це ж всього лише невинна фронда білоруського масштабу! Не варто турбуватися, правда?
Тільки не дарма ж ще в Біблії, у перших рядках самого мистичного Євангелії від Івана сказано: «Спочатку було Слово…» Тому навіть допущення і виправдання, нехай і гіпотетичного, але зради, все одно нічим іншим, ніж зрадою назвати не можна. Тому-то в тій же Біблії йдеться ще й «від слів своїх виправдаєшся, і від слів своїх осудишся», хоча, звичайно, реальні справи людини мають не менш важливе значення в оцінці його життя.
Але все-таки, коли людина або група людей в душі вже вирішили, що якась дія нітрохи не суперечить їх совісті, світогляду, а тому цілком допустимо, реальне здійснення цього діяння лише питання часу і появи відповідних умов.

Читайте также:
"Звільнення" депутата: контроль або политвойна

***

При всьому при цьому, що зважилися на зраду персонажі чомусь не можуть зрозуміти, що їх угода з Дияволом все одно безглузда і очікуваної вигоди все одно їм не принесе. Як, наприклад, вже відбулося радикальне геополітичне зрада Києва на користь Заходу не принесло українцям ні жаданого «європейського рівня життя», ні навіть «безпеки від Москви під парасолькою НАТО».
Замість цього «свідомі» (і, на жаль, осудні громадяни «незалежної» теж) отримали лише розвал промисловості, спад економіки, громадянську війну в Донбасі в інтересах США (точно не «свою війну» в термінології Лукашенко) – при необхідності виплачувати вже понад 40% держбюджету на сплату відсотків за «реструктуризованими» (!) боргами МВФ та іншим західним кредиторам. Тільки діватися цій публіці вже нікуди – «кігтик зав’яз – всій пташці пропасти».
І взагалі, невже хтось в Мінську всерйоз сподівається, що «благословенний Захід» дозволить у разі гіпотетичного переходу Білорусії в його сферу впливу залишити в республіці релікти ненависного лібералам «антирыночного совка», горезвісної «патерналисткой моделі» – не тільки економіки, але і соціальної сфери? Так і місцеву скільки-небудь значиму промисловість – як це вже відбулося не тільки на Україні, але й у багатьох інших «бідних родичів» ЄС, на зразок Прибалтики, Болгарії, Румунії та Греції?
«Страшні російські олігархи» (які давно вже повністю контролюються Кремлем), принаймні, приватизовані заводи огульно не закривають, щоб отримувати прибуток, нехай і методами, далекими від прийнятих при СРСР. А західні монополії в Білорусі навіть не сунуться – у всякому разі, для інвестицій в щось високотехнологічне.

***

Резюмуючи – схоже, режим Лукашенка так загрався в «фронду» («особлива думка» в рамках Союзної Держави з Росією, так і не що заробив від згаданої «фронди» в належній мірі), що навіть не помітив, як перейшов межу, що відокремлює хоч опозиційну, але все ж патріотичність, і відверта зрада.
Не стільки навіть Росії, але корінних інтересів власних громадян-білорусів, які не бажають бути безправними холуями в черговий Ржечи Посполитої. Як би вона не називалася – хоч «Єдина Європа» під керуванням Берліна і Парижа, хоч «світове співтовариство» під тісному опікою «світового гегемона».
Думається, після цього жодних ілюзій щодо суті проведеної Лукашенко політики (так, загалом, і його особисто теж) навіть у перш симпатизували йому патріотів Росії і СРСР залишатися не повинно.

Source
Оцініть статтю
Все найцікавіше: новини, дозвілля і цікаві факти

Thanks!

Our editors are notified.