Від Ялти до Осаки

Зустріч «двадцятки» як пролог радикального світового переустрою

Червнева зустріч «великої двадцятки» – пролог до глобального переділу світу. Найближча історична паралель – Ялтинська конференція за участю Сталіна, Черчілля і Рузвельта. А в Осаці встановлювати новий світовий порядок Путін, Трамп і Сі Цзіньпін. Примітно те, що підготовку до міжнародного саміту веде не профільний орган в особі Міністерства закордонних справ, а Рада безпеки.

Чому саме Радбез? Напередодні компанія «Мінченко консалтинг» опублікувала дослідження, яка багато чого пояснює. Голова Ради безпеки Микола Патрушев, відзначають експерти, став «ключовим переговірником на американському напрямі», а підвідомча йому структура перетворилася на «четвертий контур «великого уряду», простіше кажучи, четвертий ключовий центр прийняття рішень поряд із адміністрацією президента, урядом і керівництвом ключових держкорпорацій. Ходив слух, що підготовку до саміту в Осаці Кремль довірить однієї з двох, умовно кажучи, «контактних пар»: Патрушев – Болтон або Наришкін – Помпео. Переміг Радбез. Що, загалом, не дивно, адже саме «зв’язці» Патрушева з Болтоном належить підготувати ще одну ключову для сучасного світоустрою міжнародну зустріч в Єрусалимі – по Сирії (імовірно, вона, як і саміт в Осаці, відбудеться в кінці червня). Що ж до Мзс, то він, як випливає з недавнього інтерв’ю Сергія Лаврова, «випав» з процесу не випадково. Лавров іменує МЗС «відомством, якому доручено здійснювати зовнішньополітичні зв’язки» – і тільки! – у той час як зовнішньополітичну порядку формує президент – «як в Російській імперії її визначав імператор». При цьому, відверто зазначає Лавров, ключові зовнішньополітичні рішення приймають «на оперативних нарадах постійних членів Радбезу», і, таким чином, немає ніякого протиріччя в тому, що саме Патрушеву довірили курирувати і саміт в Осаці, і переговори в Єрусалимі. Що ж до Мзс – з ним все ясно. Тепер це «відомство зв’язків» перетворився в координаційний центр. І тільки.

Чому в американців «засвербіла» Венесуела

Якось так вийшло, що вся президентська рать Трампа проспала поява російських військових у самих кордонів США. На початку 60-х наші підводні човни на Кубі ледве не привели до третьої світової війни. А тут «Білі лебеді» над Каракасом туди-сюди розсікають – то з повним боєкомплектом, то з неповним, і в Білому домі раптом усвідомлюють, що голосити про новий Карибському кризі вже пізно, поїзд пішов. Між тим Венесуела – не менша для США больова точка, ніж Китай і Близький Схід. Якщо Білий дім разом з Ленглі і Пентагоном прогавили сама поява російських військових у себе під носом, то хто поручиться, що їх відомості про чисельність нашого контингенту вірні? І хто взагалі знає, скільки там, під Каракасом, наших? І хто вони взагалі – співробітники «Ростеха», «ихтамнеты» Пригожина, представники Міноборони або всі скопом? Коли днями в Wall Street Journal заголосили про виведення російського контингенту», відгукнулися відразу кілька російських організацій. У Міноборони заявили, що нікого не відкликали, в «Ростехе» повідомили про «планової ротації», а Рособоронекспорт і поготів запевнив: мовляв, ми не тільки не скорочуємо, але і розширюємо військово-технічне співробітництво з Каракасом. Тисяча військових радників – це тільки по лінії Міноборони і тільки офіційно. Укупі з «Білими лебедями» і то поки тільки обіцяними, то вже поставленими С-300 (з Криму, за чутками, установки попливли морем нібито до Сирії, але на Близький Схід вони так і не допливли, а тому в Крим не повернулися) – побоювання американців важко недооцінити. І це ми ще жодного слова не сказали про базі російських підводних човнів, зате про неї проговорився представник лідера венесуельської опозиції Умберто Кальдерон Берті 26 березня, зазначивши, що саме облаштування бази підводних човнів, а зовсім не аеродромів для стратегічних бомбардувальників – головне завдання Міноборони Росії на сьогоднішній день. А «Білі лебеді», до речі, можна розмістити і в Нікарагуа – там не заперечують. Італійський військовий портал Gli Occhi Della Guerra («Очі війни»), втім, визнає, що наші підводні човни вже давно «прописалися» на військовій базі «Агустін Армарио» в Пуерто-Кабельо, просто цим фактом ніхто американцям не тикає. І коли Путін пропонує Трампу вийти ще з якогось оборонного договору – це вже пряма глузування. Так, американці окопалися біля самих наших кордонів, на Україні і в Грузії. Але і ми теж виявилися не ликом шиті.

Отощавшую, весь у боргах Україну повертають Росії

Але у російських баз у Венесуелі, як і в американських баз на Україні, незграбно замаскованих під українські об’єкти міноборони, є слабке місце. Це матеріально-технічне забезпечення. А тому не махнути нам не дивлячись Венесуели на Україну? «Наші бази в Латинській Америці здатні створити неприємності США, як і їх бази на Україні – нам, – пояснює доктор військових наук Костянтин Сівков. – Але у військово-стратегічному відношенні, що одні бази, що інші складно забезпечувати. Порівняно легко забезпечувати розвідувальні центри, але не повноцінні бази. Це, крім іншого, ще й дуже накладно». Зате це чудовий матеріал для розміну. Американці своїх цілей на Україні за п’ять років за великим рахунком так і не домоглися. Крові нашої, звичайно, попили, але і тільки. А тепер, після доведеного втручання офіційного Києва вибори президента США, Україна для Білого дому і зовсім перетворилася на валізу без ручки. Почати повноцінну війну з Росією – на виснаження – американці Київ так і не змусили. І тепер уже не змусять. Нікому виконати наказ. Українська влада перестала бути монолітною, і в Києві почалася війна всіх проти всіх. Президент воює з Радою, олігархи – один з одним. Не сьогодні завтра конфлікт перекинеться на регіони. І тоді розсипається Україною вже буде неможливо «приторгувати». Або в Осаці, або – ніколи. До речі, про те, що Москва з Вашингтоном ведуть торг навколо України і Венесуели, повідомили українські і, наближені до Білого дому. Якщо повірити їм на слово, обговорення «обміну» Києва на Каракас велося в рамках неформального діалогу глави СЗР Сергія Наришкіна (останнім часом він все частіше миготить у найближчому оточенні президента Росії) і держсекретаря США Майка Помпео за участю директора ЦРУ Джини Хаспел. Що ж, саме час повернути проблемну і порослу боргами Україну Росії – на подальший прокорм.

Панда з ведмедем – брати навік

Здавалося б, до чого глави КНР Сі Цзіньпін спішно мчати за тридев’ять земель в Москву, якщо всього через якихось три тижні зустрітися з Володимиром Путіним можна буде і в рамках «двадцятки»? Вагомий привід для поспіху у китайського товариша між тим був. «Великої угоди» у Пекіна з Вашингтоном не вийшло – від неї навідріз відмовився Трамп. «Восени Трамп розв’язав торговельну війну з Китаєм, і вже переміг, – пояснює економіст Михайло Делягін. – А тепер від Пекіна вимагають відмовитися від суспільного ладу. Але «залізний Сі» не відмовиться ні від соціалізму, ні від суверенітету і не ляже в одну політичну могилу з Горбачовим». А ситуація для Китаю між тим стає критичною – рахунок пішов на місяці, якщо не тижні. У січні-лютому дефіцит торгового балансу у Вашингтона і Пекіна скоротився з 39 до 28 мільярдів доларів. «Таким чином, зусилля Трампа даром не пропадають, – зазначає сходознавець Анатолій Несміян. – Фондовий ринок США з початку року зріс на 6%, а китайський за той же період втратив 14. Відповідно в США зростає ВВП з 2,5 до 3,2%, в той час як у Піднебесній зростання сповільнилося з 6,8 до 6,4%». «Стратегічною відповіддю Пекіна, – робить висновок Делягін, – може бути лише створення валютної зони юаня – логіка історії не залишає іншого шляху самозбереження». А Несміян, погоджуючись з висновком експерта, додає: «Трамп фактично підштовхує Сі Цзіньпіна до створення зони юаня, що неминуче підірве позиції найголовнішого ворога Трампа – Федеральної резервної служби США, як форпосту глобальної фінансової олігархії. Два глобальних проекту ведуть між собою непримиренну війну – проект глобальної фінансової олігархії, яка існує за рахунок емісійного доходу, і проект глобальної промислової олігархії, що заробляє на доданої вартості». Загострюючи відносини з Пекіном і одночасно підриваючи позиції ФРС у США, вважає експерт, Трамп позбавляє глобальну фінансову олігархію їх емісійних доходів і фактично закладає основу нового світового порядку – натомість Ялтинській. І зустріч «двадцятки» в Осаці знаменує початок нового світоустрою. Але для Китаю «нова Ялта» загрожує серйозними втратами. Ось тому-то товариш Сі і поспішив до Москви, щоб обговорити з Путіним деталі щодо участі Росії в «зоні юаня».

Назвемо речі своїми іменами. Китай пропонує Росії щось більше, ніж стратегічне партнерство. А саме політико-економічний союз, для того, щоб на рівних конкурувати, по-перше, з США, а по-друге – з Євросоюзом. І успішно протистояти їхньому тиску.

І все б нічого, але у Китаю до останнього часу було неодмінна умова – Москві пропонувалося скоректувати свій суспільний лад. І уточнити внутрішньополітичний курс. «Наша Версія» вже писала про те, що, по суті, нам не залишали вибору, запрошуючи повернутися на шлях побудови «розвиненого соціалізму», неспроста рік тому в Москві цілий місяць працювала розширена комісія партійного контролю ЦК КПК, чи не сотня фахівців. Загалом-то особливого гріха в такий коригуванню і не було. По суті, що у Пекіна, що у Москви – один суспільний лад: державний капіталізм. Тільки одні прикривають його фіговим листком комуністичних догм, а інші – ліберальних. Але цейтнот, який Пекіну влаштував Трамп, суттєво скоригував російсько-китайську порядку. У всякому разі, від нас не вимагають швидше повернутися на шлях соціалістичного будівництва – тепер достатньо лише згоди увійти в зону юаня. І таким згодою, судячи з усього, Сі Цзіньпін у Москві заручився.

А що там з Курилами?

Напередодні японська газета «Асахі сімбун» повідомила з посиланням на урядові та, що в Осаці рамкову угоду про мирний договір між Москвою і Токіо укладено як повідомлялося раніше – не буде. Тим не менш ряд експертів, і Несміян в їх числі, переконані, що Росія і Японія вийшли на фінішну пряму». Швидше за все в Осаці все ж відбудуться російсько-японські консультації, на яких знову піднімуть тему спірних, з точки зору Токіо, територій. Є така «витік» з посольства Японії в Москві, вірити чи ні якої – справа смаку. Нібито Росії запропонують вступити в Тихоокеанське партнерство в обмін на Курили (за схемою два острови відразу і два – трохи згодом). Так що обговорювати російська і японська сторони в Осаці будуть швидше за все саме перспективи вступу в партнерство.

Економіст Михайло Хазін вважає, що остаточно «Ялта-2» оформиться не раніше ніж до 2022 року – «до середини другого терміну Трампа і до кінця поточного терміну Путіна». Будь-яку справу можна довести до успіху, незважаючи на виконавців, вважає експерт, якщо завдання правильно інституційно оформлена. А якщо вона оформлена неправильно, то її успіх або неуспіх безпосередньо залежить від того, під чиїм керівництвом ведеться робота. «Трамп і Бэннон фактично оголосили про необхідність нової Ялтинської конференції, і Росію на ній буде представляти Путін». Тим самим, переконаний Економіст, «Путін автоматично стане на багато десятиліть сакральної фігурою, як і інші учасники конференції», початок якої покладе зустріч «двадцятки» в Осаці.

Втім, не вдається позбутися відчуття, що з багатьох питань міжнародного порядку Росія все-таки дає задню. Ми явно тяготимся відсутністю ясності в Сирії. Не наполягаємо на своїй присутності у Венесуелі. І що там у нас з Донбасом? Ми віддаємо його Україні? Але не даємо ми слабину? Або це вичікувальна позиція, щоб продемонструвати готовність до переговорів? Пояснити наше раптове миролюбність, зізнатися, непросто.

Бути чи «Великої Албанії»?

І ще одну тему в рамках «двадцятки» обговорять зовсім виразно – загрозу появи на Балканах великого мусульманського анклаву в противагу Туреччини – об’єднаного держави Албанії та Косово. Це вкрай турбує Анкару, так що питання буде обговорюватися з подачі турків і при активній участі Лондона і Москви. Причому, як не дивно, позиції у росіян з англійцями у цьому рідкісному випадку можуть збігтися. До недавнього часу «ісламського фактору» на півдні Європи протидіяли за великим рахунком тільки Росія і Великобританія. Москва опікала Белград, обмежуючи вплив Пріштіни, а Лондон грав у звичну для себе гру «розділяй і володарюй» в Албанії, намагаючись посварити, і не без успіху, якщо судити по триває близько року зіткнень в Тирані, гегов і тосков. Туги живуть на промислово розвиненому півдні, і, якщо порівнювати з напівзлиденним гегами, живуть порівняно непогано. Звідси незадоволення та заздрість одних і неприязнь інших. Але у міжнаціональному замісі є релігійний фактор. Прийнято вважати, що Албанія – країна суто мусульманська, але це не зовсім так. Приблизно третина гегов – католики. А чимала частина тосков, десь близько чверті, – православні. І християни ворогують один з одним куди більш люто, ніж мусульмани. Англійці цю ворожнечу всіляко пестують і плекають, визнаючи, що туги нібито «прогресивнішим», ніж «відсталі» геги, і т. д. А тут, в самий розпал протистояння в Албанії, Косово засобиралось возз’єднатися з «материнським державою» – на противагу «зрадницької» Туреччини, побівшей горщики з Вашингтоном. Американці, ясна річ, паналбанский проект будуть всіляко опікувати, а європейці (разом з турками), і це теж цілком очевидно, будуть цій опіці протидіяти. Так от, в Осаці швидше за все і вирішиться, чи є у паналбанского проекту якесь виразне майбутнє. Серби налаштовані воювати, а Москва налаштована озброїти Белград до зубів. І це, зрозуміло, миру в Європі аж ніяк не сприяє.

В Осаці обговорять сирійську проблематику, але рішення приймуть пізніше, в Єрусалимі

Сирійську проблематику, якщо вірити повідомленням численних ізраїльських інформаційних ів, в рамках зустрічі «двадцятки» вирішено не педалювати (її належить обговорити окремо в рамках майбутньої тристоронньої зустрічі в Єрусалимі Миколи Патрушева, Джона Болтона і голови Ради безпеки Ізраїлю Меїра Бен-Шабату). Тим не менш в Осаці прозвучить і вона – імовірно, з подачі Індії (і на прохання Ірану). Тегеран, дізнавшись про прагнення Москви, Тель-Авіва і Вашингтона «порішати» сирійське питання келійно, явно занервував. Адже якщо вірити ізраїльській пресі, переговори «на трьох» передбачають зняття санкцій з режиму Башара Асада – в обмін на згортання присутності Ірану в Сирії. В принципі воно турбує не тільки Ізраїль (через ймовірність вторгнення іранців), але і Росію (занадто вже явне вплив на Асада деякі іранські політики і військові). Наказати Тегерану Москва, зрозуміло, не може, зате може чинити тиск. Наприклад, відмовитися від купівлі іранської нафти для подальшої перепродажу в знеособленої «суміші» з російської. Знову ж таки йти з Сирії від Корпусу вартових ісламської революції ніхто, по суті, не вимагає – досить відсунутися подалі від кордону з Ізраїлем. Що побічно підтверджує сенатор Олег Морозов: «Москва готова взаємодіяти в контексті вирішення всіх внутрішньосирійських питань, що стосуються безпеки Ізраїлю». Загалом, говорити про «сепаратної угоди» як би некоректно, але домогтися деяких важливих для Тель-Авіва (для Москви) зрушень – а чому б і ні? Американцям же розмова про Ірані важливий не тільки через прагнення максимально убезпечити Ізраїль. Дональд Трамп прагне приборкати Тегеран, не доводячи справу до війни, але при цьому зіграти роль переможця. «Угода цілком чесна, – вважає сходознавець Анатолій Несміян, – ви нам – Іран, а ми вам – Сирію. Зняття санкцій з Асада дозволить Кремлю знизити витратну частину сирійської війни, яка, слід визнати, непомірно велика».