Олександр Зозуляк: В минулому році я проїхав на велосипеді 7 км за 12,35 хвилини, а в цьому ту ж дистанцію – за 10,35 хвилини
Нинішні Invictus Games (Ігри нескорених) проходять 20-27 жовтня в австралійському Сіднеї і зберуть представників 18 країн, в тому числі 15 учасників з України. Журнал Новий Час дав можливість п’ятьом з них розповісти про свій шлях від війни до спорту.
Олександр Зозуляк, 41 рік
В кінці січня 2015 року ворог тричі атакував наші позиції. Ми відбили дві атаки, а під час третьої нашу сторону рушили п’ять танків і БМП. Я не міг бігти – розстріляли б. І вибратися з окопу не міг: мене добили б ті, хто йшов слідом за танком. Єдиний варіант – стрибнути під ворожу машину.
Але вороги побачили, що я сховався внизу, розгорнули танк і пройшли правою гусеницею по окопу – гусениці проїхали по моїй лівій руці і нозі. Танк зупинився, а потім заднім ходом знову проїхав по мені. І застряг, стоячи прямо на моєму тілі, – нахилився на один бік, двигун заглох.
Я досі не можу нікому виразно пояснити, як я вижив. Діагноз у мене був невтішний: переломи ребер, таза, лівої ноги, рвані рани по всьому тілу, ліву руку буквально перемололо гусеницею (її довелося ампутувати).
Довго був у депресії, та ще й великі дози знеболюючих давали про себе знати. Сказати, що було важко, значить нічого не сказати: було пекельно важко.
Одного разу мене послали на курс реабілітації в Словаччину, але там особливою‑то реабілітації й не було, навіть не було спеціальних лікарів. Зате в пішій доступності перебувало прекрасне озеро. Я плавав у ньому і в один момент зрозумів: мій вихід – це спорт. Результати у мене з кожним разом краще. Наприклад, минулого року я проїхав на велосипеді 7 км за 12,35 хвилини, а в цьому ту ж дистанцію – за 10,35.
Перенастроил протез і тепер стріляю з лука, хоча мені спочатку пропонували тягнути тятиву зубами.
Майя Москвич, 28 років
У серпні 2014‑го пішла добровольцем в АТО в складі батальйону Нацгвардії імені генерала Сергія Кульчицького.
Згодом служила в разведбате Гарпун. Одного разу поверталися на базу. У селища Ленінське наше відділення накрили мінометами. Ми біжимо, міна вибухає неподалік, падаємо на землю. Знову встаємо і біжимо. Було епічно і прикольно.
Майя Москвич: Через кілька місяців занять раптом щось змінилося в мені / Фото: Наталія Кравчук / НВ
Далі довелося звільнитися з армії за станом здоров’я. У мене боліло все – спина, внутрішні органи. Багато разів лежала у лікарні. Траплялися хвилини відчаю і смутку, коли здавалося, що все погано і нічого не зміниться.
Але в березні цього року один з учасників минулорічних Ігор, Дмитро Сидорук, запропонував мені взяти участь у змаганнях.
Я вибрала стрільбу з лука, нічого важче не потягнула б. Спочатку стріляла з рук геть погано. І тільки через пару місяців занять раптом щось змінилося в мені. Мене прорвало, я почала стріляти влучно і відчула цей момент як перемогу над собою. Це був великий емоційний прорив.
Олександр Чалапчий, 32 роки
З першого дня на фронті у мене було передчуття: отримаю поранення. Найбільше боявся мінометних атак. 28 вересня 2014 року, світанок. Моя зміна вже закінчилася, я повинен був йти відсипатися. Але побіг з товаришем назустріч колоні цивільних, йдуть з сірої зони. Тут почався обстріл. І міни, від яких я бігав все літо, прилетіли до мене.
Спочатку почув слабкий свист, потім бавовна. В голові спалах, шум у вухах, перед очима дим. Я впав. Спробував піднятися, і тут же впав на землю. Спробував встати на коліна. Не виходить! І не можу зрозуміти чому. Відчуваю, ноги взагалі оніміли. Глянув вниз, а вони… сплелися кіскою. Втратив свідомість.
Олександр Чалапчий: Велосипед у мене особливий, крутити педалі руками / Фото: Олександр Медведєв / НВ
Коли прокинувся, правої ноги вище коліна і лівої ступні вже не було. Хірург пояснив: “Ноги не біда. Щастя, що ти взагалі вижив”. На момент операції в моєму організмі залишалося не більше 2,5 л крові.
В Центральному військовому клінічному госпіталі лікарі виявили, що на лівій нозі розвинулося важке зараження. Ампутувавши друге коліно, київські хірурги змогли зберегти більшу частину стегна.
Після операції я вирішив кинути виклик долі, повернутися до повноцінного життя. Волонтери організували збір коштів на протези. На гроші, які держава мені виплатило як компенсацію за важке поранення, я відкрив підприємство з виробництва экотоплива, потім цех з електрозварювання.
Вирішив не зупинятися: потрібно показати хлопцям, у яких ще більші поранення, щоб не зациклювалися на своїй депресії. Тому буду виступати на Іграх на велосипеді і у веслуванні. Велосипед у мене особливий, крутити педалі руками. На тренуваннях проїжджаю по 50-70 км, тренуюся двічі на день.
Олександр Белобоков, 32 роки
Я єдиний представник Маріуполя, сходу України, на цих Іграх. У 19 років захопився пауерліфтингом – виконав норматив майстра спорту міжнародного класу з жиму лежачи. У 2012‑му став призером Європи з цієї дисципліни.
Що таке “русский мир”, Маріуполь по‑справжньому пізнав у 2015‑м. А я вирішив встати на захист батьківщини.
Одного разу я отримав серйозне поранення в руку – фактично відірвало, пошкодило передпліччя. Мене повезли в лікарню, але дорога зайняла дуже багато часу, і я помирав від втрати крові. Лікар, коли оглянув, сказав, що мене врятували дві речі: те, що я великий, високий, вагою 140 кг, і те, що серце, натреноване спортом, витримало навантаження. А вже на операційному столі зі мною сталося диво: лікар пришив мені руку, хоча жодного разу до цього подібного не робив.
Олександр Белобоков: З першої ж спроби встановив рекорд з веслування у своїй класифікації / Фото: Олександр Медведєв / НВ
Якось я познайомився з людьми, які захоплювалися паралімпійськими видами спорту. Жати штангу я не міг, тому мені запропонували штовхати ядро і зайнятися веслуванням.
У штовханні важливі три фактори – сила, швидкість і техніка. Сила в мене була, залишилося підтягнути техніку. Ось підтягнув і отримав звання майстра спорту України з легкої атлетики, медалі чемпіонатів країни.
З веслуванням вийшла подібна ситуація. Ліва рука у мене погано рухається, тому рукоятки весел мені приматывали скотчем до рук, щоб вони не випадали. І я з першої ж спроби встановив рекорд у своїй класифікації – раніше це було 344 метрів, а я прогреб 391 метр.
Андрій Вусань, 37 років
Найважчими, просто божевільними днями опинилися ті, коли ми були в Луганському аеропорту, захищали його. Досі, як згадаю, так тремтіння по шкірі.
17 липня ми знаходилися на позиціях. Тут по рації: “Хлопці, прискорюйтеся, зараз почнеться”. Кілька секунд потому земля заходила ходором: всюди вибухи, дим, гар. Я не встиг сховатися, коли неподалік розірвалася міна.
Пам’ятаю вибухову хвилю. Пам’ятаю, як впав. Намагався піднятися, але не зміг. Дивлюся на ногу, а її практично немає. На руці забиття, рани. І обличчя неймовірно сильно пече. Відчув, що в роті зуби змішалися з шматочками металу. Втратив свідомість.
Прийшов до тями вже в бункері. Поруч поранені побратими. І відчув неймовірну біль, таку сильну, що було важко змушувати себе жити.
Андрій Вусань: Крім ампутації лівої ноги мені зробили кілька складних операцій на руці і реконструювали частину щелепи / Фото: Наталія Кравчук / НВ
Евакуювати нас, п’ять десятків поранених, в госпіталь тоді не змогли: аеропорт безперервно обстрілювали. Через кілька днів з-за ускладнень мені прямо там ампутували ногу. Відійшовши від анестезії, я запитав лікаря: “Як ви це зробили? Адже ніякого інструменту не було!” Він відповів: “Зубами, козак. Головне, будеш жити!”
Крім ампутації лівої ноги, мені зробили кілька складних операцій на руці і реконструювали частину щелепи.
Тепер я стріляю з лука, займаюся веслуванням – по багато годин на день, зціпивши зуби. Людина завжди шукає мета, і моя мета проста – я вижив, щоб стати корисним іншим. Хочу показати, що і з такими пораненнями не слід опускати руки, а навпаки, відкривати для себе нові горизонти.
Читайте повний текст матеріалу в свіжому номері журналу Новий Час – №38 від 18 жовтня 2018 року
Thanks!
Our editors are notified.