Свою кулю для рейхстагу лейтенант Мережко приготував ще в руїнах Сталінграда
Берлін міг впасти ще в лютому 45-го. Так вважав відомий радянський воєначальник, генерал-полковник у відставці Анатолій Мережко. Його фронтова доля була нерозривно пов’язана з 8-ї гвардійської армії, разом з якою він покрокував до Берліна від самої Волги. Під Сталінградом відбулося його бойове хрещення, коли лейтенант Мережко підняв в атаку взвод і ручними гранатами «змусив замовкнути кілька вогневих точок противника». Скупі рядки нагородного листа красномовно свідчать про мужність цієї людини.
Призначений офіцером зв’язку в штаб армії Василя Чуйкова, він разом з легендарним полководцем захищав Сталінград, звільняв Україну і Польщу, форсував Віслу і Одер, брав Зеєловські висоти і штурмував Берлін. А в ніч на 1 травня 1945 року призвела до Чуйкову генерала Кребса, якому Геббельс доручив схилити радянське командування до перемир’я. Свідком тих останніх драматичних годин війни і став тоді гвардії майор Мережко.
На жаль, це інтерв’ю Анатолій Григорович вже ніколи не прочитає — у грудні минулого року його життя трагічно обірвалося.
Танки форсували Віслу під водою
— Наші історики про це намагаються мовчати, — почав нашу останню розмову Анатолій Григорович. — Про те, що Берлін міг би капітулювати ще взимку. Якби не американці. З-за них нам тоді раніше довелося починати Вісло-Одерскую операцію…
— У серпні 44-го, після того, як ми форсували Віслу, — почав згадувати генерал, — нашого війська 1-го Білоруського фронту захопили Магнушевский плацдарм. Піхота билася вже на тому березі, а підтримати її було нічим — щоб переправити танки, треба будувати мости, а це за один день не робиться.
Щоб не знижувати темп наступу, Чуйков наказав танки переправити на інший берег по дну річки. Законопатили щілини ганчірками, наварили труби на повітрозабірники — і вперед! Німці були приголомшені, коли побачили наші «тридцятьчетвірки», виповзають на берег з-під води…
Приблизно в цей же час війська маршала Конєва, який командував 1-м Українським фронтом, південніше оволоділи Сандомирским плацдармом, Червона армія перейшла до оборони й стала нарощувати сили для кидка до Берліну.
— Я був тоді помічником начальника оперативного відділу штабу армії, — згадує Мережко. — Спав по дві години на добу, нерідко прямо на карті. Від телефонів не відійти — через мене йшли доповіді наверх — Жукову, і розпорядження вниз — командирам корпусів і дивізій. Наступ було заплановано на 21 січня, але американці уявили себе вояками і почали напередодні операцію в Арденнах. Німці їх оточили і дали як слід по мізках. Черчілль з Рузвельтом давай смикати Сталіна, щоб той швидше наставав у Польщі. І замість 21 січня ми пішли в атаку на десять днів раніше, причому на плацдарм ще не переправилися — ні 1-а танкова армія Катукова, ні Військо Польське. Артилеристи першу лінію оборони противника змели з лиця землі як ураганом, війська рвонули вперед. Темп наступу був такий, що німці ледве встигали тікати. Місто Лодзь, пам’ятаю, захопили за кілька годин, підійшли до Познані і… зупинилися.
Це була старовинна, добре укріплена фортеця, через яку проходили основні транспортні комунікації в бік Берліна. Щоб проламати стіни товщиною в кілька метрів, були потрібні важкі гармати. А де їх взяти? Фортецю можна було б обійти, але тоді війська на Одерському плацдармі залишилися б без снарядів. Тому що через Познань у добу можна було пропускати сорок пар ешелонів з боєприпасами. І щоб оволодіти цитаделлю, яку захищав 65-тисячний гарнізон есесівців, військам 1-го Білоруського фронту знадобився цілий місяць.
— Думали, захопимо її одразу, — журиться Мережко, — а тільки 23 лютого взяли цю фортецю. З-за неї, кляту, мене ледь не розстріляли тоді.
«І тоді Чуйков наказав мене розстріляти…»
Гвардії майор Мережко не протирав штани в штабі, як можуть подумати інші фронтовики, а цілі дні проводив на передовій. Займався рекогносцировкою, завдавав дані на карту, погоджував терміни і рубежі атаки. Одного разу його викликав начальник штабу армії і посадив у своєму кабінеті чергувати біля телефону.
— Він сказав, що кілька діб не спав і валиться від втоми з ніг, — згадує Анатолій Григорович. — Каже: «Піду, прилягу, а ти відповідай на дзвінки і по дрібницях не буди».
Мережко заварив міцного чаю, сів за стіл, уставлений купою телефонів, але спокійного чергування не вийшло — в 12 годин ночі по «ВЧ» ад’ютант подзвонив Жукова. Поцікавився, хто у апарату, попросив залишатися на дроті і попередив, що передає трубку командуючому фронтом.
— Я підсунув зошити, — продовжує Мережко, — взяв ручку, приготувався записувати. На тому кінці дроту виникла пауза, потім пролунав голос Жукова: «Негайно розшукайте Чуйкова і передайте, щоб підтягнув до воріт фортеці важку артилерію, поставив на пряму наводку, відкрив вогонь і до ранку увірвався всередину. Треба з цією фортецею кінчати, мати її!.. Повторіть!»
— Я повторив і пішов будити начштабу, — згадує Анатолій Григорович, — тільки про «матір» повторювати не став, за що мене потім Жуков інтелігентом став обзивати.
— Стукаю в сусідню кімнату, — продовжує розповідь Мережко, — а там — начштабу п’яний в дрезину, хропе на тапчані. Я його штовхаю — Жуків на дроті!.. Він відмахується: відчепися! Ну, думаю, треба ж до такої міри напитися. Повернувся в його кабінет, записав наказ в журнал і продиктував по телефону заступнику Чуйкова.
Вранці, змінившись з чергування, звалився на ліжко. Тільки заснув, будять: «Бігом до Чуйкову!» Хлюпнув в обличчя холодною водою, і — в штаб.
— У командарма був свій вузол зв’язку, — продовжує свою розповідь Анатолій Григорович, — в апаратній сидять дівчата, бліді від страху, в кутку — похмурий начштабу. Чуйков в нижній сорочці метався з батогом по кімнаті, і криє по-боцмански у Христа, то в спасителя: «Ти що, сволота, не виконав наказ командуючого фронтом?»
Я відповідаю, що кілька разів будив начштабу, а він відмахувався. Той викручується: «Ні, не будив». Командувач замахується батогом: «Зараз як вріжу! Будеш мені брехати на начальника штабу!». Машинально хапаюся за кобуру, а Чуйков кричить: «Ах ти, такий-сякий, стріляти в мене надумав? Роззброїти його!»
Зняли з мене ремінь з пістолетом, командарм продовжує допит: «Чому не виконав наказ Жукова? Знаєш, що за це годиться? І викликає коменданта: «Бери автоматників, виведи за околицю і розстріляй! Я зараз подзвоню в трибунал, щоб оформили вирок на розстріл за невиконання наказу командувача фронтом. А ви там де-небудь закопайте!»
— Уявляєте мій стан? — Анатолій Григорович суворішає особою. — Вивели в поле, автоматники пересмикнули затворами і дивляться на коменданта, чекають команди. А він — мій товариш. Каже: «Як я тебе буду розстрілювати, якщо ми друзі? Я в тебе стріляти не зможу».
— Я відповідаю: «Виконуй наказ! Тільки що тепер батькам скажуть? Що їх син зрадник? І прошу: «Ти після розстрілу зніми з мене ордена і відійшли батькам. Все ж я заслужив дещо на війні…»
Стоїмо, дивимося один на одного. Я намагаюся запам’ятати кожну травинку, кожну хмарка на небі, а комендант мовчить. Відчуваю, як пролітає кожна секунда життя, і думаю — чому так нерозумно судилося загинути? Загинути від своєї російської кулі, пройшовши від Сталінграда до Берліна.
Раптом ззаду кінський тупіт. Підскакує ад’ютант Чуйкова Федька: «Відставити розстріл. Василь Іванич розібрався, у чому справа. Начштабу зізнався, що винен».
Ну, ми тут з комендантом і зітхнули від полегшення…
Після війни, запрошений на ювілей маршала Мережко запитав у Чуйкова: справжній все-таки планувався розстріл?
— Ти знаєш, — обняв його за плечі Василь Іванович, — треба було тоді начштабу притиснути. Щоб він визнав свою провину. Тому і довелося ламати комедію — з трибуналом і розстрілом. Пробач!
Як змусив Жукова погасити фари
Після захоплення Кюстринского плацдарму всі стали чекати швидкої перемоги, так як від Одера до Берліна залишалися добу танкового маршу.
— Ми готові були іти на німецьку столицю, не зупиняючись, — згадує Мережку, — але Ставка вирішила інакше — щоб не отримати удар в спину зі Східної Померанії, де німці створили групу армій «Вісла», наш фронт розгорнули на північ і кинули на допомогу Рокоссовському …. І тільки потім, коли силами двох Білоруських фронтів ми їх там розгромили, Сталін вирішує продовжувати наступ на Берлін.
Коли Жуков дав команду встановити прожектори на Зеєловських висотах, ми кілька діб повзали і розставляли їх так, щоб промінь прожектора давав напрямок настання кожного батальйону. Чуйков був проти цієї затії, і вважав, що від ударів артилерії піднімуться хмари грязі і диму, буде темно, як вночі. Але Жуков випробував прожектора на навчаннях і залишився задоволений — промені впевнено пробивали дим від розривів.
— І ось напередодні наступу, — продовжує розповідь Мережко, — Чуйков відправляє мене зустрічати Жукова — щоб той не заблукав по дорозі на наш спостережний пункт. Я виїхав кілометрів за двадцять, зупинився і чекаю. Дивлюся — на дорозі замаячили фари. Зупиняю колону, біжу до машини Жукова і кричу: «Товаришу маршал, прошу дати команду погасити вогні!» Він — ні в яку: «Ти що? Так ми їм зараз як засвітимо!..» Я наполягаю: «Товаришу маршал, це вони нам так засвітять — мало не здасться!.. Не погасите фари, колону далі не поведу!»
Жуков лютішає: «Що?.. Як це — не поведу? Під трибунал захотів?»
Я відповідаю: «Епічний мене, але вас під вогонь підставляти не буду! Я відповідаю за ваше життя, і якщо фари не погасите, німці засічуть!»
На фото: Анатолій Мережко і Василь Чуйков (Фото: з особистого архіву)
Загалом, якось вдалося вмовити Жукова вимкнути фари. Колона ледь рушила, а німці вже почали артналет по дорозі — так, на всякий випадок. Врятувало кам’яна будівля на повороті, яке прийняло в себе всі осколки. Повертаюся до Жукову: «Бачите, товаришу маршал? Якщо б горіли фари, від колони тільки пил б залишилася!..»
Жуков спохмурнів і нічого не сказав. А я, коли приїхав, доповів Чуйкову про інцидент. Той усміхнувся: «Молодець! Все правильно зробив».
Зеєловські висоти
Поки прожектора розставляли, три доби пройшло. Приліг відпочити прямо на столі, тільки очі заплющив, штовхають в плече: «Бігом на НП!»
Заскакую в бліндаж Чуйкова, а там вже Жуков: «Ось що, майор, вирушай до командира корпусу Шеменкову, і передай: якщо не візьме Зеєловські висоти, я його разжалую до сержанта і лишу звання Героя!»
І так далі — по командиру кожній дивізії — «разжалую і лишу!» У супроводі віддієслівних прикметників, якими так багатий російську мову. Потім вимагає все це повторити. Я повторюю, але без словесних «прикрас». Жуков повертається до Чуйкову: «Звідки ти такого інтелігентного сталинградца взяв, твою в господа-бога-душу-мати?» Чуйков на мене глянув спідлоба: «ану, повтори, як слід!» Загалом, довелося повторювати до останнього слова…
Біжу в темряву навколо снаряди рвуться, гуркіт, гармидер така йде, не зрозумієш, де що — ще ніч навіть не закінчилася. Дивом знайшов КП Шеменкова, доповідаю: «Товаришу генерал, командувач фронтом передав, що разжалует до сержанта, і звання Героя позбавить, якщо не ворветесь опівдні на Зеєловські висоти…»
— Так і сказав? — недовірливо дивиться Шеменков.
— Ще гірше, товаришу генерал, — відповідаю. — Просто не можу всі слова повторити…
Генерал похитав головою, підійшов до свого радиста: «Ну-ка, солдатів, дай твою шапку, а ти візьми у мене папаху. Забрав його автомат і зітхнув: «Раз така справа, сам піду вперед…»
Ну, Панас Дмитрович, звичайно, прохолонув потім, став керувати боєм з командного пункту, а я рвонув далі. Добрався до генерала Дуке, а той уже на Зеєловських висотах, каже: «Бачиш, мої танки горять на вершині? Артилеристи снарядами тільки низину обробили, а у німців позиції на зворотному боці пагорба. Якщо ми їх бомбами не сковырнем, будемо далі людей втрачати. А щодо того, що звання Героя забере, то не він мені давав. Нехай іде до такої-то матері…»
Михайло Ілліч був до цього командиром партизанського загону на Брянщині та маршалів не боявся.
Загалом, цілий день вели безрезультатні бої. І тільки 17-го почали прориватися вперед. Але з-за того, що фронт Жукова застопорився на Зеєловських висотах, Сталін посунув в бік Берліна Конєва. І почалося, як ви знаєте, змагання фронтів. Хто швидше візьме столицю Третього рейху?
***
Генерал Мережко згадує, що коли армії Чуйкова повернули на південь, на її шляху німці особливо не пручалися. У складі 8-ї гвардійської було багато сталінградців, що мали досвід вуличних боїв — вони розпорювали берлінські квартали, як багнетом консервну банку.
— Ми йшли так стрімко, що німці не встигали втекти, — каже Анатолій Григорович. — Розгортаємо НП в якомусь будинку, бачу — кабінет з дубовим столом. Якраз для нашої карти. Скинув з нього скатертину. Чую — хтось стогне. По кутах подивився — нікого. Відкриваю двері сусідньої кімнати — там німецький полковник у ванні з перерізаними венами. І на гачку — його кітель з залізними хрестами. Він його зняв, щоб кров’ю не заляпати. Досі шкодую: чому не взяв тоді його на пам’ять, як трофей?
— Кличу коменданта, — продовжує згадувати Мережко, обурююся: «господа Твою матір! Що ж ти будівля як слід, не перевірив?..»
Тільки той пішов, з іншого коридору, де вузол зв’язку планувався, ще один німець вискакує. Наші дівчата хапають гвинтівки, і за ним! Той на горище, щоб потрапити на дах, вибиває вікно і з криком «Гітлер капут!» стрибає вниз. Зійшов з розуму, напевно, коли наших зв’язківців зі зброєю побачив.
Ну, а через кілька днів, коли заступив на чергування, приймаю термінове донесення: німці махають білим прапором! Наші припинили стрілянину, ведуть їх у штаб дивізії — три людини з перекладачем. Вони кажуть: «Просимо організувати коридор для проходу представника німецького командування».
Оголосили тимчасове перемир’я, і незабаром з’явився високий, стрункий офіцер, одягнений з голочки. Кітель і штани випрасувані, чиста сорочка — коли кругом бруд і дихати нічим від цегляної пилу. Це був начальник штабу 56-го танкового корпусу, який, звичайно, своїм зовнішнім виглядом справив враження. Він запитав — якщо радянське командування відповідно, то для переговорів прибуде начальник Генштабу сухопутних військ німецької армії Кребс.
Стенограму допиту вели драматург і поет
Чуйков в цей час перебував у політвідділі штабу армії, куди його запросили повечеряти в компанії відомих письменників і поетів. Поки накривали на стіл, Тихон Хренніков і Матвій Блантер по черзі грали на трофейному роялі. Політпрацівники готувалися до свята, але Чуйкова покликали до телефону, і він поїхав на свій передовий КП.
— Серед офіцерів штабу, до речі, — невдоволено морщиться Мережко, — до цієї зустрічі Першотравня було отвратительнейшее ставлення. Кругом бій іде, люди гинуть, а в політвідділі велике свято, бачте. В рейхстазі ще німці сидять, а на куполі червоний прапор підняли.
Під ранок 1 травня на ділянці 110-го полку 27-ї дивізії був припинений вогонь, і Кребса з ад’ютантом перевели через лінію фронту. Чуйков чекав парламентарів кілька годин.
— Кребс з першої хвилини переговорів почав брати в руки ініціативу, — згадує Мережко, не очікуючи запитань, одразу заявив: «Пане генерале, я уповноважений вам першому повідомити, що фюрер покінчив життя самогубством». Чуйков незворушно відповідає: «А ми знаємо!..» І у Кребса карта бита! Хоча ніхто з нас про це, звичайно, не знав.
Ось так розпочалися ці переговори, які з чотирьох годин ранку тривали до першої години дня. Німці просили перемир’я, а ми наполягали на беззастережну капітуляцію.
Стенограму історичної зустрічі, крім адьютанта, вели ще двоє — драматург Всеволод Вишневський і поет-пісняр Євген Долматовський. Не було блокнота тільки у Матвія Блантера — автора легендарної «Катюші». Тому що він був композитором і більше звик писати не слова, а ноти.
— Вишневський, до речі, ледь не зірвав переговори, — згадує Мережко. — Часто схоплювався і грубіянив Кребсу, звинувачував його, що Німеччина завдала нам колосальний шкоди і генерал тепер повинен за це відповісти.
Драматург не здогадувався, що Кребс, хоч і прийшов із перекладачем, але досконало володів російською мовою. Генерал прекрасно розумів радянського письменника, проте дипломатично тримав паузу, і це йому вдавалося насилу. Положення врятував Чуйков.
— Василь Іванович мене покликав, — згадує Мережко, і шепоче на вухо: «Скажи цьому письменникові, що якщо ще раз схопиться, я його виставлю за двері!»
Мережко так само — на вухо, передав слова командарма Вишневському і той більше не промовив ні слова…
— Кребс про хід переговорів намагався доповідати Геббельса, але у них не виходило зі зв’язком, — згадує Анатолій Григорович. — Ми запропонували протягнути дріт від Чуйкова до Геббельса. Той відразу погодився і виділив зв’язківцеві ад’ютанта з перекладачем, щоб вони відвели його в імперську канцелярію.
Через деякий час з рейхсканцелярії пролунав дзвінок — все в порядку! Там сів з телефоном наш солдатик, запитуємо у нього: «Як там, німці тебе не ображають?» Він бадьоро рапортує: «Ні, навіть сигаретами пригощають! Хороші хлопці, я з ними вже дружу!.»
Але час йшов, і коли Кребс доповів Геббельсу, що росіяни не йдуть ні на які поступки, а вимагають беззастережної капітуляції, той зажадав від генерала припинити переговори і повернутися назад.
— По обличчю генерала було видно, як він не хотів туди повертатися, — згадує Мережко. — Дуже не хотів, всіляко затягував час. Того ж дня нам повідомили, що Геббельс отруїв сім’ю і себе. А слідом за ним покінчив з собою і Кребс. Я потім дізнався його з поголеною блискучій голові серед трупів, звалених у фонтан рейхсканцелярії.
Після переговорів гвардії майор Мережко здав чергування, рвонув до Бранденбурзьких воріт, звідти — короткими перебіжками до каналу, ліг за постаментом розбитої статуї, дістав маузер і зробив постріл по рейхстагу. Він знав, що до перемоги кілька годин, і поспішав на його стіні поставити свою точку. Всю війну берег для цього кулю…
Thanks!
Our editors are notified.