Чому Німеччина готова здати Україну як склотару

Яку партію у Вашингтона і Берліна виграв Володимир Путін?

Пам’ятаєте знамениту сцену з “Тараса Бульби” – «я тебе породив, я тебе і вб’ю?». Судячи з усього, справа йде до її практичного втілення в реальності. Хіба що з незначними стилістичними виправленнями щодо літературного первоа. Нинішню Україну породила, звичайно, не Європа, вона лише підтримала проект, головним автором якої були США. І зробила це зовсім не через якусь особливу нелюбов до українців чи Росії, а з чистого прагматизму.

По-перше, за це Вашингтон обіцяв залити Євросоюз дуже дешевими нафтою і особливо природним газом. По-друге, відповідна реакція Кремля з Брюсселя здавалася очевидною. За даними за 2011 рік, валютна виручка від експорту газу забезпечувала Росії 15% від її сукупного обсягу (78,2 млрд доларів 522 млрд усього експорту за зазначений період).

Далі, судячи з усього, передбачалася проста двоходівка. Спочатку підтримати Америку і під цю справу виторгувати собі спеціальні ціни на американські енергоносії, як мінімум, не поступалися на той момент російським. Вашингтон тоді я був готовий обіцяти дуже багато, в тому числі, фантастичне. Точну картину витрат його видобутку сланцевої ще ніхто не знав, тим самим відкриваючи перед Білим домом дуже широке вікно для будь-яких заяв. У тому числі безпідставних. Наприклад, що американський СПГ в Європі (тобто вже з доставкою та регазифікації) буде коштувати дешевше російського трубопровідного.

Потім ставало можливим, спираючись на “американську пропозицію”, запропонувати Кремлю обмін деякого зниження висоти санкцій на суттєві цінові преференції в газових цінах. Навіть якщо їх розмір виявиться невеликим, на рівні 10-15%, у загальному масштабі цифр він обіцяв відчутну для Європи економію, приблизно в 10,5 млрд доларів в рік.

Перебуваючи під санкціями, Росія повинна була відносно легко погодитися віддати частину, щоб не втратити все. До того ж завжди залишалася можливість поторгуватися з Америкою, спираючись вже на нові російські ціни, а потім знову запросити до переговорів Путіна і Міллера, посилаючись на нові американські.

Хочу відразу відзначити, ніяких документальних підтверджень викладеної версії у відкритих ах немає. Так що формально вона є чистої води припущенням. Проте слід врахувати кілька реально доведених моментів, побічно грають на користь представленої версії.

Просте припинення всіх економічних відносин з Росією для Євросоюзу не смертельно, однак ставило його в скрутне становище. Як сказав Володимир Путін, на одних тільки санкції вони втратили за п’ять років понад 100 млрд доларів. Що важливо, стратегічно, нехай і в дещо меншому масштабі, ця цифра була передбачена ще в 2012-2013 роках.

Йти на такий крок просто заради горезвісної згуртованості колективного Заходу Європа не могла. Хто б там що не говорив про її абсолютності підпорядкування Америці, Брюссель, тим не менш, цілком успішно зумів відмовитися від пастки договору інвестиційного партнерства (TTIP) і зараз знаходить у собі сили протистояти зусиллям Вашингтона струсити з ЄС, так би мовити, додатковий податок за американські послуги по захисту від російського вторгнення.

Стало бути, якийсь бонус, здатний виправдати втрати і забезпечити істотний профіт, просто не міг не існувати. Логічно припустити, що стосувався він, в першу чергу, енергетики та деяких інших напрямів європейського бізнесу в Росії. Точніше – умов ціноутворення та преференцій в оподаткуванні доходів.

Як говориться, нічого особистого, просто бізнес. Цинічно? А хіба хто сперечається? Просто політика-це, в першу чергу, вкрай прагматичний погляд на речі. Чи варто дивуватися, що точно той самий прагматизм починає штовхати європейських політиків до підведенню балансу. Ставка була зроблена. Минуло п’ять років. І де результат?

Відчуття шляху не туди виникло далеко не сьогодні. Перші публічні сумніви озвучувалися вже в кінці 2016 – початку 2017 років. Це якщо, звичайно, не вважати вереск східно-європейських лімітрофів, раптово зіткнулися з серйозним для них збитком у зв’язку з розривом торговельних відносин з РФ, який піднявся сильно раніше. Але тоді боязку ідею – може, пора з санкціями припинити – висловлювали лише політики або другої лінії, або взагалі пішли у відставку, тобто по будь-якому ні на що скільки-небудь істотно не впливали.

Ну, закликав до скасування санкцій Національні збори Франції, і що з того? Хто вони взагалі такі? Якщо хто забув, 22 червня 2016 року скасувати санкції проти Росії пропонувала навіть депутат Верховної Ради України та сама Надія Савченко.

А ось тепер питання про скасування на порядок денний вже ставлять люди куди більш серйозні. Наприклад, одна з трьох Т.В.О. голови Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), прем’єр-міністр федеральної землі Мекленбург – Передня Померанія Мануела Швезиг. З дуже схожих позицій висловився прем’єр-міністр федеральної землі Саксонія – Міхаель Кречмер.

Звичайно, ні про яку любов до Москви тут мови не йде і близько. Чистий прагматизм. Де результат раніше вибраної стратегії? Якщо його немає і перспективи очікувати поліпшення обстановки, м’яко кажучи, туманні, то саме час подумати про кардинальний перегляд всього стратегічного курсу по відношенню до Росії, який показав свою очевидну хибність. Тим більше за минулі 2 роки ставлення Америки до Європи остаточно прояснилося, і воно дуже далеко від дружнього. Словом, чистої води прагматизм.

Зрозуміло, що поки для зміни тренда навіть цих прізвищ недостатньо. Верхівка істеблішменту зберігає вірність раніше курсом. Зокрема, про доцільність збереження антиросійських санкцій висловилася голова ХДС і найбільш вірогідний наступник Ангели Меркель на посту федерального канцлера, – Аннегрет Крамп-Карренбауэр. Проте в цілому стара правляча владна конструкція у вигляді блоку ХДС/ХСС поступово втрачає можливості як в Європі, так і в Німеччині, зокрема, що сильно змінює весь поточний розклад.

А найголовніше, події, що відбуваються самим безпосереднім чином стосуються перспектив України, у своєму нинішньому вигляді існує лише завдяки залишкам західної підтримки і грошей з США і центральних європейських фінансових структур. Припинення надходжень зробить нецікавим, а то й прямо збитковим саме президентське крісло країни. Спроба переформатувати конструкцію у суто парламентську республіку в загальному підсумку змінити не зможе нічого.

Поки що все тримається на українській позиції про нібито факт російської окупації Криму і її прямого військового втручання з метою розпалювання громадянської війни на Донбасі. Точніше, на згоді США і Європи цю позицію у тому чи іншому вигляді визнавати. Як тільки Європі ці київські танці остаточно набриднуть (а європрагматизм, він такий, як три копійки простий і повністю наскрізь цинічний), Брюссель визнає достатньо обґрунтованою російську позицію, а думка України будь міжнародної значення повністю втратить.

Чи варто дивуватися з того валу обурення в коментарях до цієї новини в українських ЗМІ? Європа готуватися зрадити Україну! Путін там всіх купив! Що взагалі таке – Передня Померанія? Це ж частина колишньої НДР, отже, і ця Мануела Швезиг – колишня комуністка і агент Путіна!

Загалом, наближається чистої води Велика стратегічна, як би це м’якше сказати.., «зрада». Кругом одні зрадники. Бідній нэньке податися рішуче нікуди. Колишні кращі союзники, вступити в клуб яких Україна рвалася всім серцем, бігла, гублячи тапки і одягала мереживні трусики, з готовністю за безцінь віддаючи буквально все, що вони попросять, не ховаючись обговорюють, як стануть її зраджувати. Україна? Яка Україна? Ах, он та, так, сумно, проте настав час фіксувати збитки. Отже, списати в пасив.