На кого як, а на мене інавгураційна промова Володимира Зеленського справила сильне враження.
На кого як, а на мене інавгураційна промова Володимира Зеленського справила сильне враження.
Адже головний акцент він зробив на досягненні миру, і, як всі звернули увагу, у своєму виступі він жодного разу не згадав Росію, в тому числі і як «держави-агресора». Більш того, промовивши: «Не ми розпочали цю війну. Але нам цю війну закінчувати», ― він не уточнив, хто її розпочав, і це можна розуміти двояко: як дуже тонкий натяк на владу, яка йде на її, принаймні, значну частину провини в тому, що сталося, про що більш виразно говорить наступна фраза:
«…Повернення втрачених територій. Чесно кажучи, мені здається, що це формулювання не зовсім коректна. Адже неможливо втратити те, що і так наша. І Крим, і Донбас – це наша українська земля. Де ми втратили найголовніше. Це – люди. І сьогодні ми повинні повертати їх свідомість. Ось що ми втратили. За ці роки влада не зробила нічого, щоб вони почували себе українцями. Знали – вони не чужі, вони наші, вони українці».
Таким чином, для вміють читати між рядків заяви політиків, його програма, незважаючи на використані еківокі і евфемізми, цілком піддається розшифровці. Зеленський трактує те, що відбувається, перш за все, як внутрішній конфлікт, і для його вирішення, «для того, щоб наші герої більше не гинули (дуже тонкий акцент, – Авт.), я готовий на все. І я точно не боюся приймати складні рішення, я готовий втрачати свою популярність, свої рейтинги, і якщо буде потрібно – я без коливань готовий втратити свою посаду, щоб тільки настав мир. Не втрачаючи наших територій… І ми готові до діалогу» (в контексті вищесказаного їм потрібно розуміти, що і тут мова йде не про безпосередньо Росії).
Тому я досить критично налаштований не стільки до деяких послідував за програмною промовою (а інавгураційна не може бути іншою за визначенням) заяв та вчинків, скільки до різкій критиці на його адресу з боку багатьох спостерігачів. Адже політика ― мистецтво можливого», а Зеленський, безумовно, самий «миролюбний» з реальних претендентів на президентське крісло на виборах 2019 року.
Так, Юрій Бойко за певних обставин міг вийти в другий тур, але в ньому він, безумовно, програв би будь-якому кандидату, включаючи Порошенко, причому показово, що і на етапі виборчої кампанії всі «інші» (крім Зеленського) змагалися в ура-патріотизм і антиросійської риторики. Ну справді, чи бачив хто в Тимошенко, Гриценко, Садовій потенційних президентів світу»?
І навіть якщо розглядати Юрія Бойка як реального кандидата, то варто нагадати слова його головного політичного партнера Віктора Медведчука після їх зустрічі з Дмитром Медведєвим: «Ми не говоримо, що ми повинні знову цілувати і обіймати один одного. Ми говоримо про відновлення прагматичних економічних відносин».
Що ж стосується шляхів врегулювання конфлікту на Донбасі, то позиція кандидата Бойко цілком корригировалась з тією, яку фактично озвучив Зеленський, і, більш того, в основному відповідає трактуванню конфлікту Москвою до виборів і тим рекомендаціям, які вона давала попереднику. Це внутрішній конфлікт, до Росії має непрямий стосунок, і вирішувати його «сторони» повинні перш за все між собою на основі компромісу так, щоб жителі непідконтрольних територій погодилися на повернення в правове простір України.
Тому розчарування в Зеленском мені видавалося вельми надуманими. Мовляв, він вперше назвав Росію «агресором» (те, що «вперше», саме по собі надзвичайно показово). Але знову ж таки важливий контекст – це не політична заява про стосунки з Росією, а зроблене мимохідь позначення «сусідньої держави» в числі країн, від яких Україна відстала в розвитку IT-технологій. І можна тільки уявити, що було б, якби президент згадав Росію в нейтральному або позитивному контексті.
Стосовно ж поїздки Володимира Зеленського, як сказано в офіційному повідомленні, «на позиції ВСУ в Луганській області» (звернемо увагу, що терміну «Операція об’єднаних сил» прес-служба президента уникала). І знову потрібно задатися питанням: а куди повинна відбутися перша поїздка глави перебуває у стані збройного конфлікту держави? Але головне, її формат – дуже скромне висвітлення в ЗМІ, ніяких пафосних заяв перед строєм військових, так і взагалі «супостат» в информсообщении згадувався лише в тому контексті, що президент побував на посту спостереження в 400 метрах від його позицій. Виходячи з повідомлення прес-служби президента цікавили лише питання матеріально-побутового забезпечення військовослужбовців на передовій і в тилу.
Або ось його заява про те, що переговорів з Росією не буде, але ж це не якесь підготовлену заяву. Хтось із журналістів запитав його на ходу, і він коротко відповів: «Ні». Можливо, в такий безапеляційний відповіді позначився і брак політичного досвіду, вміння йти від незручних запитань. Але адже можна лише уявити масштаб істерики «патріотів», якщо б він відповів по-іншому. При цьому вустами Андрія Богдана запущена ідея референдуму, або всенародного опитування, щодо формату переговорів з Росією. І сенс такого заходу абсолютно очевидна – отримати «залізобетонний» аргумент, прямо виражену волю народу перед атаками «патріотів».
Адже Зеленський, «людина нізвідки» у великій політиці, можна сказати, лише присів на краєчок президентського крісла. Зараз він має агресивно-ворожі йому парламент і уряд і очевидно, що якнайшвидша їх заміна – для нього завдання № 1, тільки після вирішення якої і можна приступати до виконання своєї програми.
А для цього потрібно виграти вибори з максимально хорошим результатом, причому очевидно, що його виборець, який дав 73% у другому турі президентських виборів і «обіцяє», за опитуваннями, близько 40% на парламентських, аж ніяк не тільки «проросійський». Останній якраз більше готовий голосувати за політсили Бойко і Новинського. І навіть там, де президент може діяти «напряму», обминаючи парламент, він тільки почав кадрові розстановки.
Однак при наявності усіх вищевказаних факторів є позиція, де зміна українського «першої особи» могла б дати результати буквально за кілька днів. Це ситуація безпосередньо на лінії зіткнення – припинення абсолютно безглуздої бійні, «щоб не гинули наші герої», як сказав він у своїй інавгураційній промові. Адже президент – Верховний головнокомандувач, і йому, імовірно, досить просто віддати наказ.
Але, як видно з новин, які надходять із зони конфлікту, відбувається все з точністю до навпаки – інтенсивність обстрілів і бойових зіткнень після вступу на посаду Зеленського значно зросла. А адже він начебто вже поставив свого начальника Генштабу (за конституцією – головнокомандувача ЗСУ). Призначення на цю посаду Руслана Хомчака також викликало безліч запитань, але, знову-таки розмірковуючи логічно, міг Зеленський поставити на цю посаду воєначальника, не заплямовану участю в АТО? Та й чи є такі в Україні? (Вибачте за баламучення, але згадую, як в 90-е комерсанти, які відкривали торгові точки, вішали оголошення «Потрібні продавці без досвіду роботи в радянській торгівлі».)
Безумовно, призначенням Хомчака передувала розмова з президентом і не тільки з ним, але з його боку вже пішла відверто хамська витівка по відношенню до Верховному головнокомандувачу: під час відвідин останнім лінії зіткнення Хомчак надів на президента бронежилет задом наперед. Висловлю свою думку. Зеленський знаходився поблизу лінії зіткнення. Інсценування під Києвом, яку недруги тут же викрили, не було. Протилежна сторона була «в курсі» і гарантувала безпеку. Неафішовані контакти і домовленості ― звичайна справа в уповільнених конфлікти, тим паче що нікому «на тій стороні» не потрібен скандал із загибеллю новообраного президента від кулі або міни «терористів».
Так чи інакше, своє ставлення до президента Хомчак показав, і Зеленський змушений доки це терпіти, як і те, що міністр оборони Михайло Півторак і глава СБУ Василь Грицак демонстративно не віддали честь Верховному головнокомандувачу під час церемонії представлення після інавгурації. Обидва поки виконують свої обов’язки, правда, Грицак відправився у відпустку, передавши справи призначенця Зеленського.
Як повідомив начальник прес-служби Народної міліції ЛНР Яків Осадчий, в ході закритої наради командування угруповання «Північ» ЗСУ генерал Олег Микац озвучив присутнім наказ генерала Сырского про продовження виконання бойових завдань врозріз з ініціативою новообраного президента про повне припинення вогню в Донбасі.
“Згідно з даними нашого а, Микац заявив, що генерал Олександр Сырский наказав не слухати “клоуна Зеленського” і продовжувати демонструвати успіхи ВСУ в Донбасі”, — зазначив він. Зазначу, що на свою посаду Сырский був призначений одним з останніх указів Порошенко, і це явно не планова ротація, а призначення під вирішення політичних завдань в інтересах екс-президента, а вони досить очевидні, тому інформація розвідки ЛНР виглядає цілком достовірною.
Загалом, зрозуміло, що реальні можливості президента Зеленського поки вкрай обмежені, але не можна не відзначити й того, що в політиці, як і в житті, рішення приймаються з урахуванням багатьох факторів (а особливо в ціні ті, які дозволяють заспокоїти власне сумління, мовляв, що я можу поробити, і, схоже, у Зеленського з’явилися й інші мотиви «поки» не наполягати на припиненні вогню, про що свідчить і вже намітилося посилення його риторики, зокрема заява про «війну з Росією», в ході зустрічі з американським сенатором Робертом Портманом.
І ці «причини» знаходяться за океаном, причому носять «двояке походження як з боку адміністрації Трампа, так і його супротивників-демократів. Близькі до них «пташенята Сороса» зайняли дуже серйозне місце в оточенні Зеленського, і їх впливом легко пояснити те, що, як повідомляє близька до демократів і супротивникам Трампа The Washington Post, посилаючись на неназваного «близького до новообраному президенту» а, Зеленський розглядає інтерес Дональда Трампа до розслідування на українській території (за «украинагейту», що має для Трампа найважливіше значення) як внутрішню справу США: «Це точно не наша війна. Ми повинні триматися від цього якомога далі».
За його словами, Зеленський виключить будь-який політичний тиск на українських правоохоронців в інтересах Білого дому. Але, по суті, це означає, що Зеленський та його команда мало вірять у перемогу Трампа на майбутніх виборах і не хочуть опинитися в становищі Порошенко, який на минулих виборах «поставив не на ту конячку».
Поки ж демократи демонструють готовність надати Зеленському всіляку підтримку, а можливостей у них, безумовно, багато, але, природно, це можливо тільки при збереженні інформаційного тренда про російської агресії. Новий президент вже подякував США за проект закону про посилення підтримки України, який був представлений в палаті представників Конгресу США: «[Він] є важливим сигналом про міцне стратегічне партнерство двох країн. Дякую Сполучені Штати Америки за послідовну підтримку територіальної цілісності України».
Але при цьому не можна не відзначити, що поки пройшла тільки презентація закону, він навіть не внесений до конгресу, а особливо відзначу, що один з його авторів Еліот Енгель нещодавно з великим жалем відгукнувся про відсторонення Міли Йованович, що для Трампа є принциповим питанням. Втім, такого роду законопроекти, як правило, проходять через конгрес на ура.
У цьому контексті запрошення Зеленського в Білий дім, за яке він подякував одночасно з запропонованим законопроектом (адже потрібно показати внутрішнім опонентам, що «Америка з нами»), виглядає не «високою честю», а скоріше «виклик на килим». Показово, що пише Юлія Мостова, мама одного з ключових членів «команди Зе» Дмитра Разумкова (вхідного, як і «родичка», в групу «пташенят Сороса»):
«Володимир Зеленський вчора отримав запрошення від Дональда Трампа відвідати Вашингтон з офіційним візитом. Відбудеться він, правда, вже після зустрічі американського президента з російським. Можливо, в серпні-вересні. Ясно одне: це буде не обмін флюїдами. Звичайно, відбудеться предметна розмова по врегулюванню конфлікту в Донбасі. При цьому потрібно пам’ятати, що для Трампа Україна — “фішка” на американо-російському переговорному столі. Там ще є “фішки” Сирії, Китаю, Венесуели, Ірану…
На тлі великої гри практичного американського бізнес-президента всі ці “міст між Росією та Європою”, “буферна зона, що захищає Європу від Росії” — олдскульная нудність. Важливе питання до Зеленському на переговорах: “За що Америка стільки років в Україні долари платників податків проливала?” Настав час реальних бізнес-проектів: земля, газовидобуток, порти і т. д. До продажу землі Зеленський і його команда готові. А країни?» Чи Не натяк це новообраному президенту, що «зайве» рух назустріч побажанням американського колеги може створити додаткові проблеми всередині країни із зовсім несподіваного боку?
Але у чому не можна не погодиться з главредом «Дзеркала тижня», так це з характеристикою того, що для Трампа є Україна. Те ж, що зустріч призначена після переговорів з Путіним, вказує на те, що на ній американський лідер може просто «довести» до Володимира Зеленського результат домовленостей з російським колегою. Адже те, що російсько-американські контакти в останній місяць після піврічного «льодовикового періоду» надзвичайно активізувалися (що «співпало» з розвалом розслідування Мюллера) ― очевидний факт, як і те, що в настільки активних контактах немає ніякої потреби, якщо сторони разок зустрілися і переконалися, що позиції, як і раніше, несумісні.
А будь-яка «велика угода» між Росією і США не може так чи інакше не стосуватися України. Але це не означає, що Білий дім вже вимагає від Зеленського знизити напруженість на Донбасі, а той це ігнорує. Навпаки, наразі угода перебуває в стадії переговорів, кожна з сторін прагне підняти ставки, і «жорстка позиція» Зеленського, загострення ситуації на Донбасі – це додаткові козирі американської сторони.
Саме цим і пояснюються відповідні рекомендації самому Зеленському: мовляв, чим жорсткіша позиція сьогодні, тим кращими будуть умови миру (хоча правильніше говорити – «великої угоди» для американців, але аж ніяк не обов’язково будуть стосуватися самої України). Ну а те, що і тим складніше Зеленському буде зробити «поворот», коли прийде час досягнуті домовленості виконувати (якщо їх вдасться досягти), то «проблеми індіанців шерифа не хвилюють». Зрештою, важелів впливу на Зеленського у Трампа вистачає, досить згадати тільки жахливий зовнішній борг України, «допомогти» з проблемою якого в тій чи іншій формі можуть тільки США через свій вплив на МВФ.
Загалом, на прикладі Володимира Зеленського ми бачимо багаторазово случавшуюся в історії ситуацію, коли «вікно можливостей» для новообраного лідера (особливо несистемного) виявлялося значно вже, ніж уявлялося йому і його виборцям. І розширити його, вийти за рамки «матриці» вдавалося лише трохи по справжньому сильним лідерам. Чи зможе стати таким, нехай і з часом, Володимир Зеленський, тут можна поставити поки тільки великий знак питання.
Дмитро Славський
Thanks!
Our editors are notified.