У першій половині XIX століття проблема венеричних захворювань справді набула характеру епідемії: до 15% солдатів і громадян у великих містах були заражені сифілісом. Головними розповсюджувачами хвороби були повії, які не контролюється ні державою, ні медичними фахівцями. У 1843 році Миколи I зробив спробу виправити ситуацію і видав закон, що дозволяє працювати дівчатам легкої поведінки після отримання ними особливого документа – жовтого квитка.
Що змусило Миколи I легалізувати найдавнішу професію в Росії
Микола I – імператор Всеросійський./Фото: pbs.twimg.com
Проституцію не даремно називають найдавнішою професією – як свідчать факти, продажні жінки існували ще до нашої ери. Причому в стародавніх цивілізаціях були храмові повії, яких не тільки почесно іменували «сестрами бога», але й охоронялися законом нарівні з добропорядними горожанками.
У Російській же імперії «жриці кохання» традиційно ставилися до низьким соціальним верствам, а їх трудова зайнятість» після XVII століття була офіційно заборонена державою. Однак, незважаючи на закриття публічних будинків і відправки потенційних «співробітниць» на примусові роботи, кількість продажних жінок зростала, а разом з ним збільшувалася і цифра зараження венеричними хворобами.
Зрозумівши по безуспішного досвіду попередників, що каральними заходами проституцію і її наслідки не стримати, Микола I прийшов до рішення: легалізувати будинки розпусти. У 1843 році за спеціальним указом імператора публічні жінки отримали право торгувати своїм тілом на законних підставах, перебуваючи під суворим поліцейським і медичним контролем.
Кому і на яких умови видавали «жовті квитки»
«Жовтий квиток» для «жриць любові»./Фото: author.today
Після царського дозволу повій зобов’язали вставати на облік у спеціально створені лікарсько-поліцейські комітети, де у них забирали паспорти, видаючи натомість жовті – заменительные – квитки та оглядові книжки. Отримати офіційний статус «жриці кохання» могла будь-яка 16-річна дівчина, але за умови, що вже не є незайманою. Інакше кандидатку навіть більш старшого віку після медичного огляду часто очікував відмову. У 1901 році вікову планку для початківців повій підняли до 21 року – часу повноліття за чинним тоді законодавством.
Обмін документів різко обмежував жінку в правах. Отримавши квиток, вона втрачала можливість годуватися іншим способом, окрім як продажем власного тіла. Повернення паспорта у разі бажання припинити його існування являв собою складну і тривалу процедуру, пройти яку було практично неможливо. Втім, безнадійно зіпсована репутація і так не дозволяла розраховувати на якісь кращі зміни в житті, змушуючи займатися проституцією до похилого віку або повної втрати здоров’я.
Крім того, за виданим у 1844 році «Правилами для содержательниц будинків терпимості», від кожної власниці жовтого квитка потрібно два рази на тиждень проходити лікарський огляд і фіксувати його результати у медичну книжку. Лікувати повію при виявленні «професійної хвороби» належало безкоштовно (за рахунок державної скарбниці). З часом через велику завантаженість медиків – 200-300 осіб за 4 години – обстеження перетворилося на формальність, в ході якої увага зверталася лише на явні симптоми вже існуючої хвороби.
При виявленні «безбилетниц» загрожувало кримінальне покарання. Така ж міра чекала тих, хто ігнорував медичні огляди, будучи джерелом зараження.
Ієрархія «жриць любові»: «камелії», «квиткові утриманки», одиночні продажні жінки, «любительки»
Найдавніша професія здавна тероризувала Росію своїми наслідками./Фото: cdn.net
Повіями ставали представниці різних станів. Згідно з поліцейською статистикою, основна маса сексуально-продажного контингенту в Росії складалася з колишніх селянок – їх налічувалося 47,5%. 36,3% припадало на міщанок, що були раніше кравчинями, квіткарках, прачками і т. д. Далі місця розподілилися так: 7,2% – солдатки, 1,8% – дворянки, 1,5% – іноземні піддані, 1% – з купецтва і духовенства. Вік 70% «нічних метеликів» був менше 25 років.
Така соціальна різнорідність породжувала і відмінності в способі життя повії. На самому верху перебували елітні «жриці кохання», яких у столиці прозвали «камеліями», зв’язавши прізвисько з куртизанкою з роману «Дама з камеліями» Олександра Дюма. Ці «дами» вели світське життя і оберталися в середовищі аристократів, живучи в своє задоволення і отримуючи чималі суми за проведений з ними час. Жила «еліта» зазвичай в Москві і Петербурзі без жовтих квитків, так як значилася актрис, співачок, вчителів або ж перебувала на утриманні в якогось непримітного, але багатого пана.
Численні квиткові повії поповнювали переважно публічні будинки, де перебували на повному забезпеченні, отримуючи одяг, їжу і певний відсоток за надані послуги. Але були серед них і поодинокі «трудівниці», які пропонували платний секс без посередників на знімній квартирі або, що траплялося рідше, у себе вдома.
Третя категорія продажних жінок займалася проституцією від випадку до випадку – у вигляді підробки. Любительки вважалися цілком добропорядними членами суспільства, нерідко мали роботу, і, звичайно ж, як і «еліта», не перебували на обліку в поліції. Промишляли без квитка кожна по-своєму: селянки, які приїжджають на ярмарок, віддавалися купцям; танцівниці і співачки – відвідувачам ресторану; гувернантки, служниці, студентки знаходили клієнтів, даючи оголошення в місцеві газети.
Хто отримував право відкрити публічний будинок, скільки отримували «жриці кохання»
За даними кількох досліджень проституції в Росії, серед причин, що штовхали жінку на цей шлях, найчастіше називалися соціальні мотиви: нужда, нестаток коштів, втома від важкої фізичної роботи./Фото: 2.bp.blogspot.com
Згідно згаданим «Правилами для содержательниц будинків терпимості», власницею закладу могла стати жінка не молодше 35 і не старше 55 років, ніколи не мала проблем із законом. Крім іншого в її обов’язки входило стежити за здоров’ям і поведінкою робітниць, а також забезпечувати регулярний медичний огляд.
Містилися будинки терпимості за рахунок відрахувань з послуг повій: дві третини отримувала власниця «бізнесу», одна третина суми віддавалася безпосередньої учасниці процесу. Розцінки залежали від величини населеного пункту і розрядності публічного будинку. Так, за разове відвідування повії платили: в Москві – від 20 копійок до 5 рублів; у Петербурзі – від 30 коп. до 3 крб; у провінції – від 10 коп. до 1,5 крб. Дохід «елітної» публічної жінки обчислювався сотнями, а іноді й тисячами рублів.
Деяким радянським актрисам доводилося грати роль жінки легкої поведінки, що призводило до проблем репутаційного характеру.
Thanks!
Our editors are notified.