Чому сам Хічкок полював за детективами літературного тандему Буало-Нарсежак

Ці два письменника і до того, як об’єднали зусилля, досягли деякого успіху – у всякому разі, у Франції їх знали і друкували. Але саме дует Буало-Нарсежак здійснив прорив у жанрі детективного роману – такий, що сам Хічкок полював за правами на екранізацію їх книг.

Два П’єра – Буало і Ейро

П’єр Буало і його тезка П’єр Ейро, потім взяв псевдонім Тома Нарсежак, і до початку спільної діяльності досягли певного успіху на літературному терені, обидва були відзначені національною премією французької.

П’єр Луї Буало народився в Парижі в 1906 році. Працівник фабрики по виробництву повстяних виробів, він дуже цікавився всім, що пов’язано з детективними історіями, зачитувався творами популярних тоді письменників – Конан Дойла, Агати Крісті, Гілберта Честертона, Рекса Стаута. Спробувавши себе в ролі автора детективів, він став публікуватися в журналі «Читання для всіх», де виходили друком його оповідання з героєм-сищиком Андре Брюнелем. Цей персонаж у 1934 році з’явився і в романі Буало під назвою «Тремтячий П’єр».

П’єр Луї Буало

У 1938 році, незадовго до початку Другої світової війни, роман «Відпочинок Вакха» отримав приз Конкурсу пригодницьких романів у Франції – в якості кращого детектива року. В наступному році письменник був покликаний в армію і незабаром опинився в німецькому полоні. Через два роки тяжко хворого Буало звільнили за клопотанням Червоного Хреста.
Після війни письменник повернувся до літератури, створюючи все нові детективні твори.

П’єр Робер Ейро, який взяв псевдонім Тома Нарсежак

П’єр Робер Ейро народився в містечку Рошфор-сюр-Мер на заході Франції. Його покликанням стала філософія – Ейро викладав в університеті і вельми цікавився психологічної складової детективних творів. Він пише про теорії детектива, а другій половині сорокових і сам пробує сили в якості автора художнього твору – вже під псевдонімом Тома Нарсежак. В 1947 році виходить його «Естетика детективного жанру», де в тому числі розглядається творчість Буало. А «Смерть – це подорож», твір Нарсежака, в 1948 році теж отримує ту ж премію, що і Буало десять років тому – за кращий французький пригодницький роман. На урочистому вечері, присвяченому перемозі, і відбулося знайомство двох письменників, які відразу ж знайшли один в одному цікавих співрозмовників і однодумців.

Письменники об’єднали зусилля, щоб разом створювати книги, які вони самі мріяли прочитати

Нарсежак у розмові з Буало наполягав на тому, що «англійська» детективна проза безнадійно застаріла, і продовжувати писати в тому ж стилі більше неможливо. Детективний роман повинен був стати іншим, і найкращим способом створити те, що захочеться читати, вони обидва вважали початок спільної роботи над твором.

Новий детективний роман і імітації старих

Перший роман тандему був написаний в 1951 році, а опубліковано лише через сім років під псевдонімом Ален Буккарже – анаграми до імен двох авторів. Всього ж за сорок років спільної роботи ними було написано понад п’ятдесят детективних романів і повістей, а також твори в інших літературних жанрах. Одним з них стали пастиши (імітації) – як у збірці «Імітація особистостей». У книзі були опубліковані «продовження» творів визнаних майстрів пера – того ж Конан Дойла, Еллері Квіна, королеви детектива Агати Крісті та інших. Не забували і про розробку орієнтирів для розвитку головного свого напряму – Нарсежак періодично випускав статті та есе на тему теорії детективного жанру і поліцейського роману.

Буало-Нарсежак випустили п’ять книг з продовженням пригод Арсена Люпена

Великий успіх письменникам принесла публікація «продовження» пригод благородного злодія Арсена Люпена, героя серії книг Моріса Леблана. До речі, крім французького дуету цим загадковим персонажем були натхненні та інші романісти, у тому числі Борис Акунін, який написав «В’язня вежі, або Короткий, але прекрасний шлях трьох мудрих». Таких романів-пастишей про Арсена Люпене Буало і Нарсежак випустили п’ять.

Буало відповідав за сюжет, Нарсежак – психологічну достовірність того, що відбувається на сторінках

Про те, як будувалася робота, самі письменники розповідали так. Буало – по натурі фантазер – був відповідальним за ідею, інтригу, винаходив сюжетні ходи, Нарсежак, в свою чергу, займався виведенням характерів персонажів, перевіряв достовірність того, що відбувається з точки зору особливостей особистості. Іноді траплялося так, що придуманий Буало сюжет ніяк не міг, з точки зору Нарсежака, бути реалізований, оскільки не узгоджувався з психологічним портретом кого-небудь з персонажів – доводилося шукати нові варіанти.
Типовий прийом письменників при створенні детективних романів – розмивання граней між злочинцем і жертвою, ці два амплуа часто взаємозамінні, а читача по мірі просування вглиб сюжету чекає все більше несподіваних поворотів. Не дивно тому, що творчість Буало-Нарсежака привернуло живий інтерес діячів кіномистецтва – в тому числі справжніх корифеїв – як Альфред Хічкок.

Екранізації книг Буало-Нарсежака

Режисер Анрі-Жорж Клузо

Роман «Та, якої не стало», написаний слідом за дебютним твором тандему, здавався багатообіцяючим відразу двом режисерам – Анрі-Жорж Клузо і Хічкока. Перший виявився швидше і викупив у авторів права на екранізацію. Фільм вийшов в 1954 році під назвою «Дияволиця». Дві головні героїні фільму – господиня і дружина директора приватної школи і покинута ним же коханка – вирішують помститися і вбивають свого загального кривдника, щоправда, подальші події показують, що реальна картина вислизає від всіх учасників подій. У сюжет Клузо вніс зміни, зберігши при цьому ідею книги – яка зводилася до заплутування і персонажів, і читачів щодо класичних ролей жертви і злочинця. Зміни були необхідні – сюжет роману обертався навколо теми лесбійської зв’язку між героїнями, а в п’ятдесяті роки випустити фільм з таким підтекстом було нереально.

Хіт 1954 року – фільм «Дияволиця» з Сімоною Синьйорі і Вірою Амаду у головних ролях

Оскільки розв’язка була досить несподіваною, зйомки велися в обстановці секретності, а після виходу фільму глядачам у кінотеатрах озвучувалася прохання не розкривати розгадку в розмовах з тими, хто ще не бачив картину. Головну ж роль режисер віддав своїй дружині Вірі Амаду, яка за фатальним збігом обставин померла через кілька років від серцевої недостатності.

Ремейк фільму був знятий в 1996 році, головні ролі в ньому виконали Ізабель Аджані і Шерон Стоун. А в СРСР була своя екранізація роману під назвою «Коло приречених», з Ігорем Бочкіним і Ганною Каменковой в головних ролях.

Фільм «Дияволиця» 1996 року – ремейк картини Клузо

А Альфред Хічкок, «загубивши» одне з творів письменників, все ж зняв фільм – з наступного роману Буало-Нарсежака, «Зі світу мертвих». Фільм, що вийшов під назвою «Запаморочення», зібрав безліч нагород, отримав різні інтерпретації і по праву увійшов до числа кращих творів кіномистецтва. Історія починається з залучення колишнього поліцейського стеження за нібито психічнохворий дружиною замовника, яка знаходиться в дивній зв’язку зі своєї давно померлої родичкою. Фінал же, в традиціях авторів, виявляється бентежить – як для героя, так і для глядачів.

З кінофільму «Запаморочення» Альфреда Хічкока

«Запаморочення» – той випадок, коли майстрами трилера і саспенсу виявляється не тільки режисер картини, але і автори оригінального твору, який став основою кінофільму. Під кінець своєї кар’єри, в 1986 році, Буало і Нарсежак випустять книгу під назвою «Тандем, або Тридцять п’ять років «тривожної напруги» – про свій творчий шлях і про орієнтири, якими обидва керувалися протягом десятиліть співробітництва.

Буало-Нарсежак і Альфред Хічкок

У 1989 році Буало помер, до кінця життя він прожив у щасливому шлюбі з колишньою секретаркою з журналу «Читання для всіх». Після його смерті Нарсежак написав і опублікував кілька творів. Сам він помер у 1998 році.

Випадки, коли об’єднуючи сили, два письменника стають геніальним літературним дуетом, відомі і у вітчизняній культурі – як Ільф і Петров – втім, можливо, в цьому співробітництві все було зовсім по-іншому.