Чому «сімка» і «двадцятка» – лише ширми глобального управління?

І що протиставити олігархічної трансформації світового порядку?

Проведення чергового саміту «Групи двадцяти» (G20) в Осаці пожвавило інформаційне поле на предмет обговорення того, що ж саме являє собою «двадцятка», а також інші елітарні групи, зокрема, «Група семи» (G7), які нерідко і не цілком правомірно протиставляються ООН.

Про все по порядку. Структуру системи глобального управління в своїх працях розкрив великий ідеолог глобалізму Жак Атталі, екс-глава ЄБРР, радник Франсуа Міттерана і економічний наставник нинішнього французького президента Еммануеля Макрона. У «новому світовому порядку», про який вперше публічно розповів і до встановлення якого закликав Джордж Буш-старший у посланні Конгресу США в 1990 році, Ж. Атталі вивів три складових – «світові порядки» сакрального, сили та грошей.

За «світовий порядок сакрального» – горезвісну «нову світову релігію», створеного на базі інтеграції різних релігійно-конфесійних систем і віровчень, «відповідає» Ватикан, який ще в 1962-1965 роках на Другому Ватиканському соборі підготував для цього екуменічну базу, визнавши іудаїзм «старшим братом» християнства (концепція іудео-християнства). У 1977 році з’явився п’ятий доповідь Римському клубові Ервіна Ласло «Цілі для людства», в якому була виведена «ієрархія світових релігій» на чолі з іудаїзмом.

Наступним важливим етапом розвитку екуменічного процесу стало прийняття в 2001 році Екуменічної хартії; це – велика і окрема тема. Скажемо тільки, що історія екуменізму йде корінням ще в середині XIX століття, а єдину організаційну форму екуменічна організація отримала в 1948 році, коли на Амстердамському конгресі було створено Всесвітню раду церков (ВРЦ), який за очі називають «протестантським Ватиканом».

«Світовий порядок сили» – це евфемізм політичного управління, сучасна система якого бере початок у першій половині 1970-х років, з створення Тристоронньої комісії. Коротка передісторія така. Ще в кінці XIX століття, в зеніті могутності Британської імперії, стали виникати думки про те, щоб поширити британську імперську модель на весь світ.

Строго кажучи, вперше такі ідеї з’явилися набагато раніше, ще в XVII столітті, на тлі протестантської Реформації в Англії, де їх висунув радник Єлизавети I Джон Ді. Реанімація цих ідей у вікторіанську епоху пов’язана з ім’ям Сесіла Родса, провокатора і палія англо-бурської війни, що заснував названу його ім’ям Родезію і алмазного монополіста – компанії De Beers. Родс – засновник Товариства Круглого столу (1891 р.), всередині якого вже після його смерті навколо його наступника Альфреда Мілнера в 1910-1911 роках виник «вузьке коло» – Круглий стіл.

Після Першої світової війни, коли з Великим Жовтнем в Росії впали плани перетворення Ліги Націй в «світовий уряд», англосаксонські еліти почали грати надовго. У 1919-1921 роках Круглий стіл перетворили в Британський, з 1926 року Королівський інститут міжнародних відносин (КІМВ або, в сучасній інтерпретації, Chatham House).

Одночасно на іншому березі Атлантики виник Рада з міжнародних відносин (СМО). Це – елітарна англосаксонська зв’язка «диригентів» просування «нового порядку», частиною яких була організація Великої депресії з приходом до влади Гітлера. Зазнавши невдачі і у Другій світовій війні – не планувався європейський розкол, а повне панування і диктат англосаксів, – еліти англосаксонського світу стали «підгрібати під себе ту частину Європи, яка опинилася під їх контролем: план Маршалла, Західноєвропейський союз, НАТО, Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

У публічній сфері в 1952-1954 роках тут був створений Більдерберзький клуб (група). Зв’язка КІМО – СМО в цій схемі – стрижень «піраміди» глобального управління. Бильдерберг – надітий на нього нижній, найбільш широкий «млинець» європейських еліт. Наступним «млинцем» на «стержні» і стала Тристороння комісія, яка доповнила об’єднання англосаксів і західноєвропейців ще і японцями, а з 2000 року – в цілому азіатсько-тихоокеанської складової.

Штаб-квартири СМО, Бильдерберга, Трилатерали (Тристоронньої комісії – ТК) – все в головному вашингтонському офісі Фонду Карнегі. Очолював всі три структури з десятиліття в десятиліття Девід Рокфеллер. Спільнота «David Rockefeller Fellows» і сьогодні відображено на офіційному сайті ТК. Як і «пілотні» регіони та проекти, представлені на сайті Фонду братів Рокфеллерів, які разюче повторюють коло тем і програм ООН: відповідно, Китай, Західні Балкани, а також демократія, сталий розвиток, миростроительство, рок-мистецтво і культура (саме в такій послідовності: культура на задньому плані в року).

А тепер увага до двох речей. Перша: «Велика сімка» (G7) – це ніяка не міжнародна організація, що у неї навіть немає ні статуту, ні інших установчих документів. Це і не «клуб обраних». А що? «Сімка» – рупор Тристоронньої комісії, і вона збирається щороку через деякий час після її річного засідання. Прийняті там закулісні рішення або, скажімо так, рекомендації «сімкою» виносяться у публічну сферу.

Що зайвий раз доводить як марионеточность західних лідерів, що танцюють під дудку тіньових концептуальних центрів, так і безглуздість перебування в «сімці» Росії, яка навіть в той період ніколи не брала участь в обговоренні найбільш важливих питань фінансово-економічного управління, які нас не стосувалися».

І друга річ: встановлювальним документом для всієї системи «світового порядку сили» є другою доповідь Римському клубові Майкла Месаровича – Едуарда Пестеля «Людство на роздоріжжі» (1974). У ньому представлена «десятирегиональная модель» міжнародного поділу праці: західне ядро світ-системи в ній залишається ядром, а інша периферія – периферією. Десять регіонів об’єднані в три блоки під контролем відповідно англосаксонських еліт (КІМВ-СМО), англосаксонських + європейських (Бильдерберг) + тих же та японської, а також інших азіатських (Тристороння комісія).

Єдина країна, яка в цій моделі розривається між двома блоками – європейським і азіатським – це Росія. Тому участь у «сімці» на приставному стільці – це навіть не «самозадоволення», а співучасть у самоліквідації. Для його виправдання свого часу і народилася лукава формула «Європа від Лісабона до Владивостока» натомість сформульованої Шарлем де Голлем «Європи від Атлантики до Уралу», де й повинна була закінчуватися розділена Росія.

«Світовий порядок сили», за формулою першого директора Трьохсторонньої комісії Збігнева Бжезинського, спрямований проти Росії» і будується «за рахунок Росії і на її уламках». Звідси і «лакмусовий папірець» справжності нібито нових часів і віянь, які нібито «залишають у минулому» колишню, елітарну модель глобалізації. Охоче повіримо в це, але тільки тоді і якщо Тристороння комісія або припинить існування, або змінить формат, скажімо, на «чотиристоронній», в якому з’явиться «російський і пострадянський» блок, а Євразійська економічна комісія увійде в структуру Економічної і соціальної ради (ЭКОСОК) ООН. Поки цього не спостерігається, всі розмови про «глобалізації для всіх» – це лапша на вуха з метою заколисування громадської думки.

Тепер про «світовому порядку грошей», який – єдиний, що засвічений в публічному полі. Але не повністю. На увазі – тільки G20, а також МВФ і група Світового банку, які тісно пов’язані з «двадцяткою» з одного боку, і з ООН, з іншого. В G20 вони – 21-й і 22-й учасники, які офіційно запрошені на всі засідання, а в ООН спеціалізовані установи-партнери. Тому протиставляти G20 і ООН неправильно: це різні структури з різними завданнями, зав’язані на єдине керівне ядро, яке з їх допомогою проводить свою лінію і в ООН, і в «двадцятці».

З цього моменту, як кажуть, підемо детальніше, поступово розкриваючи основи системи глобального економічного управління та його зв’язки із системою глобального політичного управління.

Отже, перш ніж вийти на уявлення про те, що таке G20, почати необхідно з «Вашингтонського консенсусу». Це, по-перше, звід ліберально-монетаристських «правил ” глобальної гри», а по-друге, сукупність певних інститутів. Яких? Перш за все, в нього входить єдиний у світі мінфін, зрозуміло, американський. Ще провідні центробанки-емітенти основних резервних валют – долара, фунта і євро: ФРС, Банк Англії і ЄЦБ.

І нарешті, так званий «світовий центробанк» – колективне об’єднання МВФ, групи Світового банку, а також базельського Банку міжнародних розрахунків (БМР). Ми вже згадували про зв’язок МВФ і СБ з «двадцяткою», з одного боку, і з ООН, з іншого. Вони на увазі, це обличчя «світового центробанку». Ядром його є базельський БМР, який в публічній сфері, на відміну від МВФ і СБ, не світиться від слова зовсім.

Про «Вашингтонський консенсус» сьогодні майже не говорять. Але він не помер, як вважається. Наочний приклад – бурхлива реакція Заходу на тролінг Володимира Путіна щодо вичерпаності лібералізму. Ще наочніше. У 2010 році, на саміті «двадцятки» в Сеулі, з’явився «Сеульський консенсус». На відміну від «Вашингтонського», не ліберальний, а соціал-демократичний.

Дехто на прийом купився. Першим у цьому ряду виявився директор-розпорядник МВФ Домінік Стросс-Кан, який у квітні 2011 року підняв ці ідеї на щит, за що незабаром і «нарвався» на історію з чорношкірої покоївки. Тобто «Сеульський консенсус» виявився «живцем» для високопоставлених элитариев. Подбросившие його «диригенти» нічого міняти не хотіли, але запустили «Сеул» через офіційне рішення «двадцятки», щоб обчислити прихильників змін. Тобто використовували «двадцятку», як це пристойніше сказати, «у делікатних цілях».

Базельський БМР створювався в 1930 році Гаазької угоди на основі Швейцарської банківської хартії під проект німецьких репарацій Захід за Першу світову війну. Але коли через три роки Гітлер їх анулював, банк хутенько переключився на фінансування нацистського режиму. Фінансисти західних «демократій» і Третього рейху благополучно співпрацювали в ньому всю війну, а в економіці самої гітлерівської Німеччини бал правили два найбільших промислових об’єднання – I. G. Farbenindustrie і Vereinigte Stahlwerke.

Формально холдинги були німецькими, так як базувалися в Німеччині, а ось серед акціонерів домінували американці і англійці, і в США розташовувалися керуючі компанії. Не випадково, що після війни спочатку були «загублені» архіви обох цих спрутів, здатні пролити світло не просто на зворушливе з’єднання Заходу з нацизмом, але і на їх органічно нерозривний зв’язок. Потім їх взагалі розділили на частини. Так ховаються у воду кінці, і це далеко не єдиний приклад.

Сьогодні БМР – «центробанк центробанків», якому всі центробанки підпорядковані через відповідні угоди з урядами нібито суверенних країн. Хто-небудь замислювався, звідки пішла ліберальна догма про «незалежність» центробанків? Звідти, що якщо ти «незалежний» від влади, то підкоряєшся чужим. А ви думаєте, чому БМР не лізе на передовиці газетних смуг? Саме тому: гроші люблять тишу, а зовнішнє управління національними грошовими емісіями – тим більше. Воно здійснюється різними засобами – за допомогою угод «Базель» (Базель-1», «-2», «-3»), а також через ту саму «двадцятку», у структурі якої є відповідні закладки.

Всі центробанки входять в Базельський клуб при БМР? Ні, не все – два головних винятки: КНДР і Сирія. Коментарі потрібні? Росія в цьому клубі з часів «семибанкірщини», з 1996 року: дуже потрібні були гроші на вибори Єльцина.

У БМР було десять засновників: п’ять держав – Бельгія, Британія, Франція, Німеччина та Італія, які склали рада директорів банку, чотири приватних засновника – американські банки, тісно пов’язані з ФРС, а також один японський приватний банк. На цій основі сформовано структури управління БМР, з яких (увага!) і з’явилася згодом «двадцятка».

Глави п’яти центробанків країн-засновників, п’ять висунутих ними представників великого банківського бізнесу, а також по одному представнику центробанків Швеції, Швейцарії та Нідерландів – це рада директорів БМР. Вісім її членів представляють провідні центробанки, пов’язані з державами, ще п’ять – великі приватні банкіри. Інтеграція державного і приватного банківського бізнесу починається звідси, і далі побачимо, хто у ній головний.

Рада директорів разом з США, Канадою та Японією – це так звана G10 – «Група десяти» (щоправда, в ній одинадцять членів, але називається вона «десяткою», бо швейцарське представництво неформальне, як «господарів поля» і однойменно хартії 1930 р.).

А тепер увага – два арифметичних дії. Перше. З одинадцяти членів «десятки» віднімаються Швеція, Швейцарія, Нідерланди та Бельгія, залишаються сім. І друге: до цієї сімці, тобто, по суті, до ради директорів БМР мінус Бельгія додаються країни «другого порядку» з «найбільшими економіками». П’ять членів БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай і ПАР). І ще Австралія, Аргентина, Індонезія, Мексика, Туреччина, Саудівська Аравія та Південна Корея. Виходить дев’ятнадцять.

Двадцятий мандат у ЄС, 21-й і 22-й, «позаконкурсні», як пам’ятаємо, – у спеціалізованих установ-партнерів ООН – МВФ і Світового банку. Їх участь у «світовому центробанку» виноситься за дужки, як і третій учасник – БМР. Воно й зрозуміло: як він може засідати в «двадцятці», якщо вона з його черева і вийшла, і управляється? Причому, з двох сторін: як центробанками Базельського клубу, так «видимими частинами» «світового центробанку» – МВФ і СБ.

І що виходить? Виходить, що «двадцятка» має ядро – країни «першого порядку», тобто засновників та інших членів ради директорів БМР, а також G10, і периферію – пасинків з країн «другого порядку». Оскільки членами Базельського клубу є всі, крім Пхеньяну і Дамаска, БМР і, ширше, «світової центробанк» і є інстанціями, заказывающими «музику».

Під цю музику і танцюють інші, незважаючи на розміри, наприклад, китайської та індійської економік. Розраховуючи в якийсь момент «перехопити управління». Свята наївність! Поки поруч з цією системою інститутів не з’явиться інша, альтернативна, – «ловити» країнах «другого порядку» просто нічого.

Сенс системи з ядром і периферією простий і цинічний. Рішення приймаються в ядрі, а периферію звати, щоб через неї провести їх і надати їм видимість консенсусу та «відповідності широким інтересам».

На секунду відвернемося, щоб звернути увагу: нічого спільного між G7 і G20 немає, незважаючи на участь фігурантів першої у складі другої. «Сімка» – інструмент (не інститут) глобального управління і є придатком Тристоронньої комісії. «Двадцятка» – це вже не інструмент, а повноцінний глобально-управлінський інститут, придаток БМР і, в цілому, «світового центробанку». Та і інша різновиди управління з’єднуються через ООН і її «нові» інститути, що з’явилися після знищення СРСР і пов’язані з «стійким розвитком» та «миростроительством».

Але не будемо йти в нетрі – це окрема тема. Тільки зафіксуємо, що ерозія ООН у зв’язку із збільшенням кількості рядових членів ніякої кризи не породжує: розміри масовки ні на що не впливають і нічого не змінюють. А що впливає і змінює? Знову-таки тільки створення паралельної світ-системи, що породжує глобальне двовладдя.

Чому не пройшла ідея покійного Джона Маккейна про «Ліги демократій»? Тому, що на самому Заході уми, більш адекватні, ніж біснуватий сенатор, зрозуміли, що з її створенням відбудеться відокремлення від існуючої системи інститутів на чолі з ООН, яка, залишившись без господаря, дуже швидко буде приватизована Китаєм і Росією.

Що стосується претензій на реформу Ради безпеки ООН, то тут все набагато складніше, ніж декому здається. У грудні 2004 року вийшов у світ доповідь «Більш безпечний світ: наша спільна відповідальність» (документ ООН A/59/565); в ньому терміни вирішення цього питання віднесено до 2020 року. Інформації про зняття їх з порядку денного не надходило.

Інша справа, що проти реформи Радбезу солідарно виступають Росія і Китай, а тепер ось і Індія після саміту ШОС в Бішкеку перестала наполягати на своєму постійному членство. Тому можуть піти зрушення. Чекаємо і моніторимо: якщо зрушення будуть – з’явиться новий доповідь, як і названий, під егідою генсека ООН. А щоб він з’явився, буде створена нова робоча група, про що буде оголошено офіційно, а інформація виявиться на сайті ООН. Поки такого не спостерігається: документальні факти, на відміну від конспірологічних домислів, – уперта річ.

Отже, «Група двадцяти», яка є породженням БМР, через МВФ і Світовий банк пов’язана з ООН. Інакше кажучи, вона знаходиться під повним контролем «світового центробанку», без якого і ООН не працює. До речі, створювалася «двадцятка» не в 2008 році, коли відбувся її перший «антикризовий» саміт у Вашингтоні, а в 1999 році, але у форматі глав центробанків і мінфінів, що ще раз наочно демонструє залежність від БМР. У 2008 році гурт просто перевели в формат глав держав і урядів, що доводить рукотворний характер вибухнула тоді кризи, під який, виявляється, заздалегідь створювали і підводили міжнародні інститути.

У 2009 році на лондонському саміті G20 в її структурі з’явився FSB (Financial Stability Board) – Рада з фінансової стабільності. Це і є згадана закладка в «двадцятку» з боку Базеля. У БМР він тісно зав’язаний на що з’явився ще в 1974 році Базельський комітет з банківського нагляду, який, в свою чергу, контролюється групою G10 з ядром у вигляді ради директорів БМР. Тобто країнами «першого порядку», куди «другий порядок» не підпускають і на гарматний постріл.

Раз у рік, у листопаді, FSB оприлюднить списки банків, «занадто великих, щоб збанкрутувати», а відповідні емісійні центри допомагають їм свіжонадрукованої готівкою (програми QE). При найближчому розгляді з’ясовується, що допомога надається одному і тому ж списку банків, які входять в ряд банківських мереж, існування яких не ховається, але й не афішується.

Таких мереж, не враховуючи списку FSB, чотири, і це знову окрема тема. Одна глобальна з центром в Лондоні, зайнята контролем над ціною золота. Це колишня «золота п’ятірка», тепер, з 2015 року, «тринадцятка» з участю трьох держбанків з Китаю. Дві мережі в Європі: приватна Inter-Alpha Group of Banks, підконтрольна клану Ротшильдів, і Єсівський «Круглий стіл фінансового обслуговування» (EFSR). Ще одна мережа – Financial Services Forum – в США.

Всі мережі переплетені один з одним і складені з банків, що представляють інтереси всіх основних фінансових олігархічних кланів і груп, включаючи Ватикан. Але звернемо увагу ось на що. Частиною структури БМР і «двадцятки» є FSB. Номінально він формується урядами. Проте допомога через включення в списки їм надається приватним банкам, на яких, як по команді (втім, чому «як»?) проливається щедрий дощ резервних емісій. Це – що таке?

А ось що. Переплетення «особистої» вовни з «державної» – принцип глобального управління, з допомогою якого емісійні центри понуждаются до обслуговування приватних інтересів. Згадаймо, як у структурі ради директорів БМР сусідять центральні і приватні комерційні банки. Але і це не все. У БМР є формально не входить у його структуру концептуальний центр – «Група тридцяти» (G30) або «тридцятка», в якій приблизно порівну екс-глав центробанків, включаючи резервні емісійні центри, і приватних банкірів.

Більш того, повсюдною практикою є те, що відставні «центробанкіри» на виході отримують «мегазарплатные» місця в радах директорів приватних банків, переплітаючи з ними особисті інтереси. Тобто саме у «тридцятці» державні інтереси підкладаються під приватні. І все, що робить БМР по керівництву і управлінню центробанками розробляється і ініціюється «тридцяткою».

Грубо кажучи, якщо БМР – зовнішній центр по відношенню до G20, то G30 – такий же зовнішній центр по відношенню до самого БМР. І це означає, що світова фінансова та валютна система в рамках існуючої світ-системи знаходиться під надійним контролем олігархії. А інші структури «світового центробанку» – МВФ і група Світового банку – поширюють олігархічний контроль на ООН та її інститути, просуваючи глобалістичну порядку з допомогою, як уже зазначалося, «сталого розвитку» і «миробудівництва».

Ось і вся основа світової моделі, яку не можна виправити. Її можна знищити у світовій війні, або, якщо шкода планету і людей, які на ній проживають, її можна обійти за допомогою паралельної, альтернативної світ-системи глобального двовладдя, яка існувала і в першу холодну війну.

Ще один штрих про те, як приватні інтереси контролюють держави. «Велика трійка» міжнародних рейтингових агентств – S&P, Moody’s, Fitch – видає суб’єктам економіки і країнам кредитні рейтинги, якими керуються інвестори. Агентства приватні, а залежать від цих рейтингів держави. Якщо раніше в нашу країну треба було вводити танки, зараз досить обрушити їй рейтинг.

І знову-таки, врятуватися від цього в рамках існуючої світ-системи неможливо. У Росії немає зовнішніх боргів, зате їх вистачає у російських компаній, у тому числі з державною участю. Потрібні свої рейтингові агентства, але оскільки всі місця на Олімпі в існуючій світ-системі вже зайняті «великою трійкою», дієвим такий інструмент виявиться тільки в паралельної світ-системі, зі своєю системою координат.

І останнє. У чиїх інтересах кінцевих діє вся система глобального управління – в економіці та за її межами? Відкрийте будь-портал зі структурою акціонерного капіталу провідних транснаціональних банків і компаній. І дуже швидко з’ясується, що власники у всіх одні і ті ж – «інституціональні інвестори» та «пайові інвестиційні фонди» десяти-п’ятнадцяти одних і тих же компаній з управління активами. Незалежно від сфери бізнесу та національної належності конкретних компаній.

Ось їх приблизний список: Capital Group, Vanguard, BlackRock, State Street, FMR, J. P. Morgan Chase, Citigroup, Barclays, AXA, Bank of New-York Mellon Corp. і ще кілька. Це і є кінцеві бенефіціари світової економіки, точніше кінцевими бенефіціарами є їх реальні власники, докопатися до яких крізь переплетену систему підставних «власників», мабуть, можуть тільки спецслужби, і то не до всіх.

Але це означає тільки те, що вся так звана «ринкова» економіка насправді управляється ніякий не «сімкою» і не «двадцяткою». І навіть не ООН. І взагалі не конкуренцією, а монополією сверхузкого кола навіть не юридичних, фізичних осіб. Конкурують привокзальні ларьки, а олігархи – вони домовляються і ділять сфери впливу та годівниці. А з ними – і світову владу в світ-системі, іменованої «глобальним капіталізмом».

Вийти з цієї клітини можна тільки одним шляхом – за допомогою створення власної світ-системи. Саме це століття тому і було зроблено Великим Жовтнем. І саме тому той Жовтень – Великий і досі викликає стільки ненависті влада і власність структур.

Свого часу радянська розвідка доповідала В. В. Сталіну, що справжнім урядом Америки є «круглий стіл» десятки провідних капіталістів. Офіційне підтвердження ця інформація отримала в 1993 році, коли в США був створений Національний економічний рада (НЕС), який є урядовим агентством, що входять до складу адміністрації. Його очолює президент, а керує директор в ранзі президентського помічника з економічної політики, як правило, з представників фінансових компаній та пов’язаних з ними кіл.

У функції НЕС входить координація внутрішньої і зовнішньої економічної політики, підготовка аналітичних доповідей і проектів рішень президента, а також моніторинг результатів проведеної політики. Інакше кажучи, офіційним урядом США є адміністрація, а фактичним – НЕС, який стежить за тим, щоб не утискалися інтереси великих власників, насамперед, олігархів.

Коло приватизації влади слідом за приватизацією власності замкнулося. Саме тому якщо що підсумки саміту в Осаці і вселяє дуже обережний оптимізм, то це як раз ерозія «двадцятки» з фактичним її розпадом на двосторонні формати. Дивись, цей «лід» і рушив, панове присяжні засідателі…