Після Порошенко. Політики України остаточно допилят країну

Петро Порошенко головний розкольник України. Сьогодні через п’ять років його президентства про це можна говорити з повною відповідальністю. Саме його політика культивування ненависті однієї частини України щодо іншої надавала стійкість його режиму, але саме вона одночасно робила країну менш монолітною зсередини. І все це проявилося сьогодні, коли режим впав і різномасті борці з ним ковтнули трохи свободи.

«Сильна рука» Порошенко

В цілому порошенковский тоталітаризм був збудований в країні до середини 2016 року. Саме до цього часу йому вдалося придушити і поставити в підпорядкування всі олігархічні угруповання і закінчити формування над Україною інформаційного кокона, де тиску піддавалися не тільки так звані «проросійські» ЗМІ, але і їх прозахідні опозиційні аналоги.

Апофеозом всього стало політичне поразка Коломойського з націоналізацією Приватбанку і успішна кампанія по видворенню Михайла Саакашвілі за межі України, проведена в два етапи в 2017-18 роках.

За підсумком напередодні президентської виборчої кампанії переважна кількість всеукраїнських ЗМІ перебували в повному підпорядкуванні чинної влади. Силовики задавили в країні всіх незадоволених і тим самим підготували Україну до проведення «найчесніших» в її історії президентських виборів, до яких все це власне і приурочувався.

Порошенко абсолютно правий, коли заявляв, що при ньому опозиція сиділа під плінтусом. Його військово-поліцейський режим здорово «підморозити» Україну і репресіями фактично заткнув рот всім.

І все б було у Петра Олексійовича добре, якби не одне «але».

Фатальним для нього став перехід в опозицію всесильного міністра МВС Арсена Авакова, який не гірше самого президента вмів користуватися усіма зручностями «сильної руки». Розкол режиму надвоє і поява «двох сильних рук» все по суті і згубило.

Распрямляющаяся тятива «свободи»

Режим Петра Поршенка впав не 20 травня, під час офіційної передачі повноважень, і не 21 квітня, коли у другому турі Володимир Зеленський поклав свого опонента на обидві лопатки, а 31 березня, коли вже після оголошення даних екзит-полів першого туру всі питання про нового президента країни були зняті.

Силовики, журналісти, чиновники, політики – усі відразу і раптом зрозуміли, що адмінресурс не спрацював і Порошенко повинен буде піти. І відразу ж на всіх численних в країні ток шоу почали спливати раніше заборонені теми. Повітря свободи проривався скрізь і буквально заполонив усі інформаційні канали. Це був крах. І крах не тільки особисто Петра Порошенка, але й тієї системи, яку йому вдалося з такою працею збудувати.

Але одночасно, цей самий вітер свободи і показав ще одну страшну правду. За п’ять років президентства Порошенко розкол усередині країни не зменшився, а чітко структурувався.

Розпадається Україна

Разом з режимом Порошенко зникла і остання «об’єднуюча» її русофобська ідея, а тому місцеві еліти Львова, Одеси, Харкова та інших регіональних центрів України почали висувати власні програми, які повністю суперечать не тільки ще недавно офіційним курсом країни, але і один одному.

Львів сильно турбує хвиля русифікації, яка накрила місто разом з хвилею «біженців» з Донбасу. Місто стрімко втрачає ідентичність і це породжує всередині його еліт навіть сепаратистські ідеї. Вони розуміють, що нав’язати всій Україні націоналізм галицького розливу у них не вийшло і тепер переходять до оборони, щоб «патріоти» Білецького» та іже з ними (а тим більше «не дай Бог Росія») не змогли провести в країні реванш власних ідей.

Одночасно з цим мер Харкова розпочав відкритий наступ на «завоювання Порошенко» в питанні перейменування вулиць і проспектів. Він буквально за кілька тижнів організував процес і провів рішення в міськраді і проспект Григоренко знову став проспектом Жукова. І та хвиля наснаги, яку він викликав цими діями у харків’ян, говорить про те, що він не зупиниться й буде і далі зміцнювати свою владу над містом, використовуючи протиріччя між настроєм мешканців та офіційним курсом країни.

Те ж саме ми сьогодні спостерігаємо і в Одесі, та й за великим рахунком у багатьох містах України. Навіть у Києві Окружний Адміністративний суд «посмів засумніватися в правильності перейменування проспектів Московського і Ватутіна у Бандери і Шухевича.

Регіональні відмінності України, які придушувалися і «заганяли під плінтус», з падінням режиму відразу вилізли назовні, і країна почала швидко розповзатися на уділи, як старе клаптева ковдра. Місцеві еліти, користуючись слабкістю нового президента швидко перетягують владну ковдру на себе і намагаються закріпити новий статус-кво. І вони будуть просто змушені при цьому спиратися на свого виборця, а тому і далі будуть паразитувати на близьких цим людям ідеї (як це сьогодні активно роблять лідери партії-мерів «Довіряй справах» і в першу чергу Геннадій Кернес і Генадій Труханов).

І це не могло не позначитися на «ідеології» всеукраїнських політичних проектів. Колишня БПП, а нині «Європейська солідарність» Петра Порошенка стрімко «гилиционизируется». «Оппоблоки» на тлі внутрішньої боротьби також перестали по суті бути всеукраїнськими політсилами і концентрують увагу на утриманні своїх позицій на Півдні і Сході країни.

На цьому тлі дуже показова доля «Оппоблока», який Медведчука-Бойко і «за Життя». Спроба створити на його базі всеукраїнську партію з включенням до його складу одіозних політиків з протилежного політичного флангу (Іллі Ківи, людини Арсена Авакова та Вадима Столара, «наглядача» Петра Порошенка по Києву) зазнала повний провал і призвела до цілком очікуваного фіналу, початок розколу всередині самої партії, регіональні організації Південно-Сходу якої не вітають подібних об’єднань з ворогами»:

І поки єдиними реально всеукраїнськими прохідними партіями в нову Раду є використовує протестні настрої проперзидентская «Слуга Народу» і БЮТ Юлії Тимошенко, яку, якщо чесно, всеукраїнської можна назвати з великою натяжкою. Її підтримка на Півдні і Сході країни близька до нуля, а значить половина країни, як і у випадку з «Оппоблоками» повністю ігнорує цю політичну платформу. Швидше БЮТ, як і «Оппоблоки» – це політсили двох непримиренних полуУкраин, які без нової об’єднуючої їх ідеї будуть і далі віддалятися один від одного. І як тільки «Слуга народу» втратить довіру виборців, а це неминуче, зшивати Україну воєдино буде вже нікому. І це дуже великий політичний виклик для країни, яка 27 років тому утворювалася на протиставленні себе Росії. І це багато в чому закономірний проміжний фінал цієї історії.