Володимир Путін на форумі ВТБ — суцільне благодушність. Зеленський — симпатичний чоловік, який хоче, але не може. В економіці в цілому все норм, уряд працює добре, хоч і не скрізь. ЦБ — молодці, Газпром теж молодець, але недооцінений. Нацпроекти тільки розходяться, не треба квапити. Світова економіка теж буде зростати — ніякої кризи навіть з урахуванням торговельних воєн.
І справа навіть не у вірності конкретних тверджень, а в загальному настрою президента — він не проривною. Путін, оголосивши напередодні виборів 2018 про необхідність прориві, згодом його відклав і весь 2019-й підкреслено спокійний. Схоже, і в 2020-й ми входимо як рядовий рік, невизначений і неперспективний.
Між тим, під килимом йде неабияка боротьба. Так, напередодні Мінекономрозвитку вніс план приватизації на 2020-2022 рр.. Подробиці його не відомі, але й називали такі компанії для продажу приватникам — «Аерофлот», «Зарубежнефть», ГТЛК, РЖД, «Перший канал», «Русгідро», «Россеті», «Транснефть». Ласі шматки економіки, фактично цілі галузі.
У відповідь помічник президента Білоусов відкрито виступив проти приватизації, але додав: “Нехай це залишається на совісті Мінфіну”. Проти також виступили голова Міненерго Новак, захистивши Россеті і Русгідро, і віце-прем’єр Акімов, захистивши Аерофлот і РЖД. Проміжну позицію зайняв Орєшкін, але від нього мало що залежить.
Але вже сьогодні Силуанов оголосив про те, що до обговорення плану приватизації розпочнуть наступного тижня. Тобто головний віце-прем’єр взяв це на свою совість. І таке відчуття, що не він сам, а його змушують.
І це при тому, що грошей в країні більш ніж достатньо. Тільки на нацпроекти не освоєно вчасно 1 трлн рублів. Плюс у фонді добробуту 8 трлн. І ще на рахунках вітчизняних компаній лежать 28 трильйонів рублів, які ті нібито бояться витрачати через “кошмарного інвестиційного клімату”.
Навіщо ж знову проштовхується приватизація? Не через брак грошей. Це виразно політичний хід тих, хто робить ставку на перебудову 2.0 і перезавантаження з Заходом, спроба послабити економічні важелі держави і посилити важелі великого капіталу. Щоб у вирішальний момент здати Росію на правах приватної власності.
Однак Путін вважає, що він повністю контролює акул бізнесу (через того ж Білоусова) — і постійно підкреслює це. Тому дійсно є свідчення: наприклад, ЦП, формально не підкоряється Кремлю, за наполяганням президента знижує ставку, а слідом за ним банки знижують іпотеку. Або, скажімо, як були зачищені банківські відмивальні, як було встановлено майже прямий контроль над системними банками.
Але є й протилежні факти — небажання вкладати в нацпроекти, виходити з офшорів, працювати в Криму, не підкорятися санкцій Заходу, і багато іншого. Трапляється і відверта фронда, коли Шохін або Макаров від імені великого бізнесу відкрито заявляє про необхідність позбутися «терору силовиків», інакше капітал не стане співпрацювати з державою.
Але Путін їм все прощає. Він не бачить в цьому великої проблеми. Або робить вигляд, що не бачить. Але якщо робить, то дуже натурально. Відчуття, що він цілком комфортно почувається серед Шохиных, Потаниных, Грефов, Костиных, останній йому ще неприкрито лестить “господар тут ви”. А ті нав’язують цілком певну порядку — потрібна лібералізація економіки, держуправління, приватизація. Іншими словами: не потрібно ніякої мобілізації та ривка, дайте тільки капіталу більше свободи.
Ті ж, хто міг би висловити альтернативну точку зору на економіку — відсунуті. Глазьєва пішли в Євразійський союз, який зведений до вільного пересування капіталів і товарів. Опонентом сислибов в уряді виступає інший сислиб-західник Кудрін. У влади тільки Білоусов дійсно намагається відстоювати інтереси держави в економіці. Так, прозахідний ЗМІ Bell описує його, як державника в кільці ворогів: у 2014 році тільки він з економічного оточення Путіна підтримав приєднання Криму. Самітність Білоусова відчувається. Зокрема, коли він намагався змусити великі приватні компанії розщедритися на нацпроекти, його ніхто відкрито не підтримав.
Так, справедливості заради, слід визнати, що макроекономічно Росія відчуває себе добре: ліберальні інструменти сислибов дійсно дозволили витримати санкції Заходу, утримати рубль і нафту (правда, там чимала заслуга ВКС РФ), накопичити грошей у бюджеті і утримати інфляцію (хоча, звичайно, не на тому рівні, який малює ЦП). Вдалося утримати соціальні витрати на достатньому рівні, щоб не обрушити громадян у злидні.
Але це завдання-мінімум, недостатня для цього ривка. Відносна стабільність тому й відчувається як стагнація, а в суспільстві панує зневіра, що немає проекту розвитку країни. Більш того, немає навіть таких намірів з боку глави держави: коли заходить мова про цінності, соціальної справедливості, необхідності виправлення дегенеративною медиаполитики і маскультури, Путіну стає нудно — він не бачить в цьому проблеми. Він занадто прагматичний чи справді втомився.
russkiy-malchik
Thanks!
Our editors are notified.