Путін, Сечин і Улюкаєв: Таємниці слідства

Історія однієї зради, або як треба керувати гнівом

Не займаючись спеціально політичною аналітикою, я завжди був людиною “медіазалежним” і давно помітив, що між різними медійними подіями, які на перший погляд ніяк між собою не пов’язаними, нерідко виявляється несподівана кореляція. Професійні політологи і журналісти ніби теж повинні помічати ці невидимі зв’язки, але щось не дозволяє їм написати про свої спостереження.

15 листопада 2016 року в Росії сталася безпрецедентна подія: чинний міністр економіки або, як це у нас тепер називається, економічного розвитку, Олексій Валентинович Улюкаєв, був звинувачений в корупції, а точніше, у хабарництві. Виявляється, використовуючи свої службові можливості, головний економіст країни вимагав хабар у два мільйони доларів. І не якого-небудь непомітного бізнесмена, а у самого керівника компанії «Роснефть» Ігоря Івановича Сєчіна — за те, що Мінекономрозвитку надасть позитивний висновок «Роснефти» придбати державний пакет акцій іншої нафтової компанії, а саме, «Башнефть», в розмірі 50%. Підсумок цієї дивної історії для самого Улюкаєва ми знаємо: 15 грудня 2017 року він був засуджений до 8 років позбавлення волі в колонії суворого режиму, а також до штрафу в 130 мільйонів рублів, як раз еквівалентних 2 мільйонам доларів.

Несподіванка цієї події ще довго буде обговорюватися в наших ЗМІ, адже досі в історії сучасної Росії жоден федеральний чиновник такого високого рівня не піддавався арешту, а тим більше, посадці на такий довгий термін. До того ж, Улюкаєв вважався вірним соратником горезвісної команди ліберальних реформаторів гайдарівського призову, донині керують нашою економікою, а ці люди завжди були «непотоплюваність».

Але саме дуже дивною цю історію робить сама формулювання обвинувачення: невже хоч кому-то в цій всесвіту вистачить безумства вимагати мільйони доларів у всемогутнього глави «Роснафти» і сподіватися на благополучний результат? Олексій Улюкаєв менше всього був помічений в якихось чудності, якщо не вважати такими його дилетантські вірші, про яких я ще згадаю.

Важко повірити в те, що на цьому факті все і закінчується. За такими великими чинами і сумами зазвичай ховається дуже велика політика, і щоб не множити сутності більше потреби, достатньо піти найпростішим шляхом і звернути увагу на ту саму угоду, за яку Улюкаєв вимагав 2 мільйони «американських грошей». Політичний вимір цієї історії надають слова самого Ігоря Сечіна про те, що в розшифровках справи про хабар є «відомості, що містять держтаємницю», і тому вони не можуть бути опубліковані. У такому разі мій сумнів в реальності цієї хабарі тільки посилюється. Справді, вимога хабара у Сечіна — це якийсь кричущий абсурд, але я б і не став розповідати про свої підозри, якщо б на цьому абсурді все і закінчувалося в цій дивній історії.

Як стало згодом відомо, придбання держпакету акцій «Башнафти» для самої «Роснефти» було не самоціллю, а засобом для збільшення вартості власних акцій з метою продажу найбільшим іноземним покупцям. За місяць до арешту Улюкаєва, в жовтні 2016 року«, ” Роснефть» придбала контрольний пакет акцій «Башнафти» за 5,3 мільярда доларів, а далі Ігор Сєчін роз’їжджав по різних країнах у пошуках ймовірного покупця, так що навіть не був присутній на оголошенні послання президента володимира Путіна Федеральним зборам.

Нарешті, 7 грудня відбулася найбільша приватизація 2016 року: 19,5% акцій «Роснефти» були продані консорціуму у складі швейцарського нафтового трейдера Glencore і… Катарського інвестиційного фонду (Qatar Investment Authority). Якщо участь тихою і аполітичною Швейцарії в подібній угоді не викликає подиву, то одне тільки згадка Катару в такому контексті змушує серйозно задуматися.

В історії сучасної Росії саме слово «Катар» довгий час асоціювалося з убивством одного з найжорстокіших ватажків чеченського сепаратизму та ісламського тероризму Зелімхана Яндарбієва, який 13 лютого 2004 року був підірваний в своєму автомобілі в Досі. Не знайшовши справжніх винуватців, розгнівані влади Катару за це вбивство терміново заарештували і засудили до довічного ув’язнення двох співробітників російського посольства. І тільки після тривалих переговорів, коли наш міністр закордонних справ Ігор Іванов провів важкі переговори з тодішнім абсолютним монархом Катару, еміром Хамадом бін Халіфом аль-Тані, обидва співробітники були повернуті на батьківщину.

Наступного разу Катар згадали у кінці 2011 року, коли всі ЗМІ сколихнула жахлива новина: в аеропорту Дохи прикордонники побили російського посла Володимира Титоренко тільки за те, що Росія підтримує світський режим Башара Асада, у той час як всі члени Ліги арабських держав, включаючи Катар, виступили проти Сирії. Після цього нонсенсу Росія обнулила дипломатичні відносини з Катаром, і ніяких надій на їх відновлення не було. Гірше того, 7 лютого 2012 року на засіданні Радбезу ООН, коли Росія наклала вето на проект резолюції по Сирії, міністр закордонних справ Катару попередив нашу країну, «що якщо вона не утримається від вето і не прийме рішення ООН, то втратить всі арабські країни».

У відповідь на цей демарш наш представник Віталій Чуркін пригрозив аравійської країні зникнення з карти світу: «Якщо ви будете розмовляти зі мною таким чином, то вже сьогодні не буде більше такого поняття, як Катар». Навряд чи настільки грізні слова нашого повпреда йшли в розріз з тодішньою політикою Кремля, інакше б вже 22 лютого того року президент Медведєв нагородив його орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня.

Що ж такого чудового могло статися, якщо через кілька років саме катарський фонд буде купувати акції провідної нафтової компанії Росії?

Ключове слово «Катар» абсолютно несподівано для мене самого стало справжнім паролем для розгадки всієї колізії з Улюкаевым. Говорячи сьогодні про це зовні необразливому малюсінькому державі в Перській затоці, неможливо не відзначити той більш ніж дивний факт, що ця наскрізь сунітська та аравійська країна ось уже два роки перебуває в блокаді з боку всіх своїх аравійських сусідів. Звичайно, нічого спільного з казусом Улюкаєва в цій блокаді немає — де Улюкаєв і де Катар? Але одна загальна властивість між ними все-таки є: вони кричущо абсурдні. Бойкот Катару аравійськими сусідами — це той самий другий абсурд у всій цій історії, який змусив мене остаточно прояснити її справжні причини.

Нагадаю, що не те що зі скандальним Катаром, але і з усім іншим аравійським світом у Росії давно вже складаються дуже напружені відносини. Аравійські держави не хочуть нам прощати ані захист Сирії, ні конструктивних відносин з їх заклятим ворогом Іраном, ні співробітництва з аравійськими ж шиїтами. Причому, в цій диспозиції аравійські суніти виявляються по одну сторону барикад з США і їхніми сателітами у всьому мусульманському світі. Варто нагадати, що непримиренна конфронтація сунітів і шиїтів давно стала системоутворюючим фактором для всього Близького Сходу та Росії в цьому вічному баттле як ніби спеціально відведена роль настільки ж вічного союзника шиїтського Ірану, хоча абсолютна більшість мусульман, які живуть на території РФ, дотримуються саме сунітського сповідання. Рольова зумовленість Росії у близькосхідному многокутнику посилилася після численних санкцій Заходу проти нашої країни, введених з 2014 року.

І ось у цієї тупикової ситуації конфлікту «на два фронти» президент Путін не робить різких рухів, а йде самим непередбаченим шляхом, ламає всі стереотипи і простягає руку Катару, а Катар цю руку потискає, хоча вже було зроблено все можливе, щоб таке рукостискання здавалося нереальним. Виявляється, для приймають рішення в Катарі релігія релігією і політика політикою, але економічна вигода може «творити чудеса». Погодившись купити акції «Роснефти», суніти з Катару перейшли не тільки через американські та саудівські інтереси, але також і через своє неприйняття шиїтського Ірану, і в цьому сенсі можна прямо сказати, що Путін просто пов’язав сунітів і шиїтів економічною вигодою.

Отже, продаж акцій «Роснефти» Катарському інвестиційному фонду була більшою, ніж міжнародним бізнесом, вона переслідувала політичні та геополітичні цілі, які були присвячені лише деякі професіонали, включаючи, зрозуміло, самого міністра економічного розвитку. По всій видимості, робота з Катару просувалася в надтерміновому і понаднормову режимі, так що простежити її могли тільки ті зацікавлені особи, які були в ній безпосередньо задіяні.

Але міністр вів себе таким чином, ніби міністерство це його власність і зовнішньополітичні інтереси держави для нього не мають ніякого сенсу. Знаючи про те, які важливі стратегічні наслідки має покупка акцій «Башнафти» «Роснефтью», Улюкаєв міг би вимагати хабар, але швидше за все він отримав ці гроші за непублічний аудит або консультації по цій угоді, а потім злив цю державну таємницю певним зацікавленим людям і, тим самим, піддав би всю операцію загрозу зриву. Однак ці зацікавлені люди були покликані не зірвати, а врятувати цю угоду, адже як тепер пишуть інші ЗМІ, ФСБ задовго підозрювало Улюкаєва і про кожному його кроці Луб’янці було добре відомо.

Навіщо ж Улюкаеву «зливати» комусь державну таємницю стратегічного значення? З ще т. зв. панамського досьє компанії Mossack Fonseca слід, ніби в 2004-2006 роках, коли Улюкаєв працював першим заступником Центробанку РФ, його син Дмитро був директором офшорної компанії Ronnieville Ltd на Британських Віргінських островах, а потім на цій посаді його змінила друга дружина Олексія Валентиновича. Якщо в сім’ї російського міністра є активи та нерухомість за кордоном, то він автоматично може опинитися в заручниках у зарубіжних спецслужб і тоді вони будуть просити його пояснити походження цих активів і вивуджувати з нього максимум необхідної інформації, якою вони, перш за все, зможуть шантажувати його самого як свого невдаху-агента.

У цьому зв’язку пригадуються неодноразові заклики Путіна нашим громадянам повертати закордонні активи на батьківщину, не тільки для безпеки нашої країни, але і для їхнього власного добробуту. По всій видимості, міністр Улюкаєв не прислухався до наполегливій раді людини, отримав класичну освіту у сфері державної безпеки. Невипадково 15 листопада 2016 року Улюкаєв був заарештований, а вже 14 грудня того ж року Держдума прийняла закон, що забороняє чиновникам, силовикам і депутатам мати рахунки у закордонних банках і інші «іноземні фінансові інструменти», причому, як прямо, так і побічно, через третіх осіб, включаючи колишнього подружжя.

Висловлю свою версію. Зрада провідного ліберального міністра могло б змусити Путіна також зірватися, як зривалися і падали у безладний гнів багато правителі у подібній ситуації, але обвинувачення Улюкаєва обмежилося справою про хабарі, хоча насправді воно могло б потягнути на державну зраду. І якщо б угода з Катаром зірвалася, то колишній міністр економрозвитку міг би отримати вісім років колонії строго режиму, а від дванадцяти до двадцяти, як і годиться в таких випадках.

Зближення Катару з Росією не могло не обурити ваххабитскую Саудівську Аравію, залишається неформальним лідером аравійських країн, але для особливо різких рухів Ер-Ріяд потребував схвалення справжнього покровителя — самих США, які, як відомо, начебто борються зі світовим ваххабізмом, але незрозуміло поблажливо ставляться до головного ваххабітському державі.

20 травня 2017 року Дональд Трамп всупереч давно усталеною традицією, коли новообрані президенти США першим ділом відвідували сусідні країни, Канаду або Мексику, здійснив свій перший закордонний візит саме в Саудівську Аравію, де домовлявся про постачання саудитам численного зброї і військової техніки для боротьби з тероризмом, але як ми чудово розуміємо — для стримування Ірану і його союзників у регіоні. І ось вже 5 червня 2017 року цілий ряд країн на чолі з Саудівською Аравією — Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет, Лівія і Ємен — розірвали дипломатичні відносини з Катаром, звинувативши його в підтримці тероризму і втручанні в справи арабських держав. Знамените інформаційне агентство «Аль-Джазіра», що перебуває, так-так, саме в Катарі, заявило, що сайт державного Катарського інформаційного агентства був зламаний і з нього були вилучені матеріали нібито готується заяви правлячого еміра Тамім бін Хамад Аль Тані про підтримку Ірану і ХАМАС.

Підтримка шиїтського Ірану — це тепер мало не головне звинувачення Катару з боку сунітських сусідів, Іран тут згадується через кому з ИГИЛ*, «Аль-Каїдою» ** і «Братами-мусульманами» ***. При цьому влада самого Ірану дали зрозуміти, що готові співпрацювати з Катаром, адже якщо згадати географічне положення цієї карликової монархії, то її блокада перш доброзичливими сусідами неминуче повинна була б привести її до катастрофи, так що вже краще для Дохи приймати допомогу від перських «єретиків», благо обидві країни розділяє лише Перську затоку.

Несподівано для сторонніх спостерігачів в союз з Катаром увійшов Ердоган, адже в цій країні давно розташовується військова база Туреччини. Тому 23 червня 2017 року саудити через Кувейт пред’явили Катару три умови зняття блокади: закриття «Аль-Джазіри», припинення будь-яких відносин з Іраном, а також і з Туреччиною. Зауважимо, Росії в цьому списку немає, та й не могло бути, хоча головна зміна в житті Катару полягала як раз у новій зв’язку з Москвою.

Для Росії угода з Катаром повністю виправдалася: акції «Роснефти» підскочили на 6%, досягши історичного рекорду, а державний бюджет поповнився на 10,5 мільярда євро. Financial Times і агентство Bloomberg назвали цю угоду «тріумфом президента Росії Володимира Путіна». Але не економічна вигода була в цій угоді головним мотивом для Кремля, а формування нової геополітичної реальності, яка ще вчора здавалася неможливою.

Цією угодою Путін зламав звичні розклади політичних відносин на Близькому Сході на користь Росії, та й сам Катар в довгостроковій перспективі також опинився у виграші, оскільки перестав бути пасивним заручником американо-саудитских інтересів і довів, що дійсно готовий стати сучасною і мирною країною, а не плаваючою базою для розведення шахідів, навічно прикутою до саудівському березі.

10 грудня 2017 року Путін нагородив учасників продажу акцій «Роснефти», а через п’ять днів суд засудив Улюкаєва до 8 років позбавлення волі, офіційно — за корупцію.

Говорячи про Улюкаеве, мимоволі згадується його показовий виступ у програмі «Познер» 19 жовтня 2015 року, де він називав себе «лобістом нафтової галузі» і у відповідь на цитати з самого себе жартома сказав ведучому: «у декого надто довгий язик». Ще гостріше згадуються його вірші, хоч і досить посередні, але надмірно відверті:

Їдь, мій син, їдь отсель

На кульці знайдеш тепер

Чимало місць, де крок вперед

Необов’язково п’ятсот

Кроків назад, де, кажуть,

Не все завжди навпаки.

Ну, так а чого тоді дивуватися, якщо головою ключового міністерства в сьогоднішній Росії може виявитися людина, відкрито закликає своїх дітей до еміграції? І навіщо тоді спецслужбам спостерігати за ним цілий рік, якщо достатньо один раз прочитати його власні вірші?

* Рух «Ісламська держава» рішенням Верховного суду РФ від 29 грудня 2014 року було визнано терористичною організацією, її діяльність на території Росії заборонено.

*** Організація «Брати мусульмани» за рішенням суду Верховного суду РФ від 14 лютого 2003 року визнана терористичною, її діяльність на території Російської Федерації заборонена.