Реальні мотиви США і Туреччини в «битві» за С-400

Російський комплекс, що символізує багатополярний світ

Як відомо, офіційна версія Держдепу США свідчить, що заблокувати угоду Росії і Туреччини з продажу Анкарі комплексів російського виробництва необхідно тому, що це створює загрозу взаємодії» країнам у блоці НАТО, а також заважає «стандартизації озброєнь і бойових частин».

Вторинним чином в англосаксонській пресі допускається думка про те, що нібито активність Америки викликана чисто економічними причинами. Росія скорочує ринок продажів озброєнь ВПК США, а тому необхідно протистояти цьому всіма силами.

В реальності ж правда, як і завжди, знаходиться за рамками озвученої причини. Її варто шукати за запорошеними портьєрами Вашингтона і Анкари.

Теорія і реальність

За масою інформаційної галасу і американських кліше, США в питанні Туреччини поводяться нерозумно. Намагаючись незграбно і відверто продавлювати «турецький» питання, Вашингтон в підсумку здобув очікуване протидія.

Потім, не запропонувавши альтернативи, банально заявив, що Анкара зробить, як їй буде велено, або буде позбавлена наявних преференцій. Більш того, за умовами запропонованого США контракту, який був покликаний замінити договір Ердогана з Москвою, Туреччини заборонялося мати повний доступ до купленим нею американським систем.

Кажучи простіше, якщо б Анкара все ж зважилася в останній момент купити Пэтриоты замість ЗРК нашої країни, вони б поставлялися в рамках спільної програми НАТО, а в ній управління системами забезпечували б не турки, а ротаційні екіпажі з різних натовських країн.

Дана схема (ОСБН – загальна система безпеки НАТО) вже працювала в Туреччині кілька років тому. І тоді турецькі військові точно також не мали можливості керувати пуском системи, а всі рішення приймав Пентагон.

Купівля С-400 у Росії, навпроти, означає, що саме Анкара буде віддавати наказ на запуск і бойову роботу комплексу, і це одна з головних причин, чому угода Туреччини з Москвою так не влаштовує Америку.

Крім цього, США просто кинули Туреччини у всіх подіях і діях на Близькому Сході. Задовго до того, як у Сирії прийшла Росія, Анкарі стало ясно, що всі надії на отримання контролю над колишніми османськими землями (доступ до яких Туреччини обіцяла ініційована Штатами «Арабська весна») ніколи не реалізуються. Навпаки, своїми діями Вашингтон показав, що бажає занурити в розруху весь регіон без винятку, в тому числі, і саму Анкару.

Подальші події і спроба вбивства Ердогана, врятованого лише завдяки Москві, ще раз це довела. Глава республіки зробив доленосний вибір – прибрав з влади головного ставленика США та ідеолога старої політики Давутоглу, провів чистку рядів і розгорнув країну обличчям до Росії. На цьому шляху-400 Ердогану вкрай необхідний, тим більше, що його бойові якості унікальні, інакше дані системи не охороняли б спокій Пекіна.

Також свою роль в цьому зіграло те, ким за останні роки стала сама Росія – світовою державою в геополітичному сенсі і лідером нарівні з США у військовому ключі. Прийшовши в 2015 році на Близький Схід, Москва поставила Анкару перед вибором. А заодно спровокувала в Стамбулі велике питання – чи потрібен Туреччини НАТО?

Справа в тому, що країна вступала в НАТО для захисту від блоку країн Варшавського договору. Але його давно немає, а сьогоднішній альянс є маріонеткою Сполучених Штатів. Причому застосовується ця маріонетка не для загальних цілей, як іноді бувало в минулі часи, а для інтересів однієї держави. І ці інтереси в XXI столітті ясно показують, що хоча зараз НАТО спрямоване лише проти Росії, незабаром його розгорнуть і проти КНР. Бути частиною першого і другого туркам абсолютно не потрібно, а тому зараз найкращий час для того, щоб ризикувати.

Туреччина веде неоголошену внутрішню громадянську війну, в тому числі, на півночі Іраку. Велаяты, заповнені за версією Анкари терористичними організаціями, цілком можуть бути використані Заходом як привід для оголошення країни віссю зла. Є й маса інших причин для занепокоєння – незважаючи на всі обіцянки, турків так і не прийняли в ЄС, не стали захищати від тероризму, в Туреччині намагалися влаштувати державний переворот, і в цьому контексті С-400 стають ще важливішими.

На відміну від системи Петріот та інших західних технологій, російський комплекс не має закладок для того, щоб відмовлятися наносити удари по натовської техніці. А «береженого Бог береже».

Анкара прекрасно бачить, як американські інститути думки розробляють ідеї «нової Туреччини» і в цій справі доходять до того, що відкрито публікують варіанти нової назви держави – Анатолійська республіка. При такому розкладі цілком природно, що Ердоган шукає сильну альтернативу, а їх у сучасному світі лише дві – Росія і Китай.

При цьому Пекін далеко і, на відміну від Москви, не зарекомендував себе як глобальна геополітична сила, тому Москві в даному випадку просто не було альтернатив. По суті, це було ясно з самого початку, оскільки тільки Росія зараз є тією силою, яка може гарантувати в регіоні цілісність Туреччини, зрозуміло, у вигляді своїх причин.

У загальну скарбничку варто додати і те, що в останній спробі держперевороту в Туреччині сам переворот Заходом не планувався. Структури НАТО хотіли усунути особисто Ердогана, і в цій справі турецького лідера зрадили його власні ВПС.

Коли Ердоган сів у салон вертольота, йому повідомили про невідомих літаках і цими літаками були літаки НАТО і турецьких ВПС, а комплекси ППО, які стоять на турецькій території Ердогану, не підкорялися. Багато в чому із-за цього гіркого досвіду, ледь не коштував йому життя, він і тепер хоче отримати гарантію, яку можуть дати тільки російські ППО.

Ну, і нарешті, на відміну від Заходу, Росія схильна визнати імперські амбіції Ердогана. Вести діалог на рівних на відміну від США.

По суті, в останні роки ми вибудовуємо діалог настільки успішно, що в фабриках думки Туреччини всерйоз обговорюється питання майбутнього Євразії двох столиць. Міст між Росією і Туреччиною, який з’єднає лідера слов’янського світу, лідера Близького Сходу і все, що знаходиться між ними. У цьому зв’язку С-400 не просто прорив двосторонніх відносин, але і символ майбутнього, в якого ще все попереду.