«СЦУ» на межі розколу. Які наслідки для Фанару?

У грудні минулого року т. зв. «патріарх України-Руси Філарет» (М. Денисенко), здавалося, прийняв умови Варфоломія і зняв свою кандидатуру на пост предстоятеля «СЦУ». Тим не менш, шантажем зриву т. н. «Об’єднавчого собору» він «продавив» свого ставленика «Єпіфанія» (С. Думенко). Я питав тоді у носіїв «інсайду»: а звідки у самого Денисенки така впевненість, що Думенко його не «прокине» з часом? Однак окрім припущень на той рахунок, що останній – дуже близький родич відомого своєю блудливостью першого, ніхто нічого зрозумілого відповісти не міг.

Але не тому ми попереджали відразу після т. зв. «Об’єднавчого собору»: «не поспішаємо відкладати в сторону попкорн. Схоже, найцікавіше ще попереду». Тоді, на наступний день після обрання Думенки предстоятелем «СЦУ», Денисенко на патріаршій службі заявив, що «залишається патріархом довічно і спільно з митрополитом Єпіфаній керує церквою» (тайм-код: 3 хв 27 сек.). При цьому останній «буде представляти церкву лише зовні». Так почалася війна «почесного патріарха Філарета» за зміну положень статуту «СЦУ», виписаного в Стамбулі.

Навіть після інтронізації Єпіфанія» – за підсумками першого засідання «синоду СЦУ» складалося враження, що Денисенко повертає собі владні повноваження і продовжує крах статуту (в якому реальної автокефалією «СЦУ» і не пахло) з мовчазної згоди Думенки.

До цього моменту він вже встиг наговорити про те, що «немає ніякої ПЦУ, а томос дали Київському патріархату», на бланках якого Денисенко продовжував розсилати розпорядження про його поминання на службах першим, а «митрополита Єпіфанія» – другим.

Насправді, Думенко з самого моменту свого обрання не збирався ділитися владними повноваженнями з ким би то не було. Просто відкрито не виступав проти вчорашнього ще патрона. Тому роль «антифиларетовского тарана» повинні були зіграти на першому синоді СЦУ» вихідці не з «Київського патріархату»: колишній митрополит Вінницький УПЦ (МП) Симеон, колишній митрополит УАПЦ Макарій» і також виходець з «УАПЦ», «єпископ Герман».

Ось як описує ситуацію очевидець засідання, «митрополит Іоасаф Білгородський» (за умовами томосу, до речі, давно вже зобов’язаний перейти в безпосереднє підпорядкування Стамбулу, і це – залишення диаспорых єпархій у складі «СЦУ» – ще одне нехтування положень статуту та «томосу»):

«…Думалося, що після Об’єднавчого Собору, який проходив у суботу, всі архієреї-учасники Собору, відслужать у неділю, всі разом, Літургію… Однак цього не сталося, всі роз’їхалися. Я служив з Патріархом і деякими архієреями в Патріаршому Соборі. А як виявилося, новообраний Предстоятель служив в Михайлівському монастирі з іншими архієреями, я дізнався про це тільки ввечері. Було якось не зовсім зрозуміло… Підійшло 90-річчя Патріарха, знову не було спільного співслужіння. Предстоятель був зайнятий. І, тільки на урочистій академії, Блаженніший Єпіфаній був. Тоді ж була призначена Інтронізація нового Предстоятеля. Приїхали на інтронізацію… На всеношній ніде не поминали і не згадували Патріарха. На вечері, після всеношної знову ні слова про Патріарха. Дякували всіх – самого Блаженнішого, Вселенського Патріарха, Президента, Прем’єр-Міністра, Голову Верх.Ради, екзархів Всел.Патріарха… Нарешті, у заключному слові в кінці вечері митрополит Епіфаній, згадав коротко ім’я Святійшого Патріарха Філарета…

Зібрався перший Синод… Очолював засідання митрополит Епіфаній. Голос Патріарха майже не було чути. Архиєрейська молодь, не соромлячись, сперечалися зі Старцем з будь мізерного питання, особливо, коли стало питання про управління Патріархом парафіями Києва. Тут почалося просто знущання над Старцем-Патріархом! У цьому процвітали митрополит Симеон та єпископ Герман, брав участь і митрополит Макарій. Вони у нешанобливому, щоб не сказати в хамському тоні, вимагали відібрати у Патріарха право на управління Київськими парафіями. Архієреї колишнього Київського Патріархату, мовчали, даючи можливість глумитися над Патріархом. Ви читали в опублікованих у Журналах Синоду слова – Почесний Патріарх Філарет затверджений в якості Керуючого парафіями Києва. А насправді, він був затверджений тільки після того, як він хотів втекти з засідання Синоду і звернутися з Заявою до громадськості. Тільки після цього затвердили!»

Незважаючи на те, що Єпіфан в публічному просторі зображував з себе «духовне чадо Філарета», він, по ам «Альтернативи» виявився причетний, ні багато ні мало, до силового захоплення резиденції останнього на вул. Пушкінській (той у 1992 р. з допомогою фашистів з УНА-УНСО «віджав» будівля в УПЦ МП). Ось і зараз, за доброю українською традицією заслали кишенькових нацистів когось з олігархів, пригріті владою. Але, з тієї ж традиції, щоб на всякий випадок на двох стільцях всидіти, попередили про те і господаря офісу. Той, у свою чергу також «атошников» (за деякими даними – з оточення Тимошенко) на захист виставив. У підсумку «побратымы» мирно розійшлися. Не дарма ж, Денисенко, до того активно награждавший «церковними орденами» головорізів з усіляких «Торнадо» і «Айдаров», почав розширювати вплив, активно нагороджуючи і Сбушну С14.

Відстоявши офіс «СЦУ» як свій особистий, Денисенко перейшов в атаку. По-перше, він перекрив фінансування «Богословської академії», в одному з кабінетів якої (прямо під гуртожитком семінаристів) живе зі своїм офісом Думенко. «Почесний патріарх» зовсім не почесно досі контролює фінансову базу колишнього «Київського патріархату»: усі печатки, ключі, права підпису і, головне, довірені особи – залишилися за ним. Так що зараз Єпіфан харчуется тільки за рахунок спонсора «СЦУ» відомого в Росії і на Україні пивовара Мацоли та шикарного ресторану «Видубицькому монастирі».

«Також Епіфаній без сприяння Філарета не має підтримки на рівні місцевої влади, – пишуть київські «Вести». – Під час візиту до Львова його навіть не забезпечили машиною, для Філарета ж такі речі робилися на ура… І про протистояння між Філаретом і Єпіфаній добре відомо Банковій. Президент двічі збирав обох разом, намагався мирити, але безрезультатно… До речі, найбільш “автокефальна” частина Помісної церкви — колишня УАПЦ — займає чітку позицію в конфлікті: у богослужіннях У храмах УАПЦ зараз не поминають Єпіфанія, а тільки Варфоломія як предстоятеля Константинопольського патріархату».

Фінансову війну побічно підтверджує і сам Єпіфан, не заперечуючи питання-твердження кореспондента: “Не секрет, що “каса” УПЦ КП в свій час була під контролем патріарха Філарета і залишилася, і коли він хоче вам вставити палиці в колеса, – просто перекриває фінансування. Кажуть, що ПЦУ поки важко в цьому плані, адже на ті ж зарубіжні відрядження, організаційні речі потрібні гроші».

Нарешті, 22 квітня Денисенко відкрито «раздуплился», заявивив: «Київського патріархату ні юридично, але фактично він є, тому що є патріарх». Сказано це було на наступний день після нищівної поразки на президентських виборах «гаранта Томаса» – єдиного політика України, кровно зацікавленого в єдності «СЦУ» як власного дітища, здатного принести йому електоральну підтримку на наступних виборах (насамперед, парламентських).

Звідси у «патріарха» завдання – протриматися до вступу на посаду Зеленського, якому «томос», за великим рахунком, до лампочки. Тобто, встояти до зняття адміністративного тиску на своїх прихильників на місцях («єпархіях»), коаліцію з яких Денисенко вже починає формувати.

Найпотужніший з його потенційних союзників – «митрополит Луцький і Волинський Михаїл Зінкевич». Так-так, той самий, якого Денисенко «прокатав» на виборах предстоятеля «СЦУ», наполігши на кандидатурі Єпіфана. Але. По-перше, Єпіфана тепер однаково ненавидять Денисенко і Зінкевич. По-друге, перший пояснив другого, що це Порошенко з греками змусив Зінкевича зняти кандидатуру на користь Єпіфана. А він – «патріарх Філарет» – зробить «митрополита Михаїла» своїм наступником. Але останнього зараз посилено «трамбують» люди Порошенко, і навіть його присутність на збіговисько, яке скликав Денисенко на 14 травня (день пам’яті священномученика Макарія Київського, чиї мощі Філарет захопив разом з Володимирським собором Києва) не може гарантувати подальшу підтримку.

Єпіфан не отримав запрошення. І тільки у зв’язку хаем, піднятим порохоботами всіх мастей і рангів (включаючи «творця еліту, яка ще вчора величала Денисенку духовним батьком нації, а сьогодні «неприпустимо амбітним властолюбцем») «патріарх Філарет» направив митрополиту Єпіфанія» послання такого змісту.

«До мене дійшла інформація зі ЗМІ, що Ви висловили невдоволення тим, що я не запросив вас на святкування пам’яті священномученика Макарія. Причина полягає в тому, що ви, після обрання вас Предстоятелем УПЦ, жодного разу зі мною не звершували Божественну літургію – протягом п’яти місяців. У мене виникла думка, може вона хибна, що Ви вважаєте приниженням для себе служити з патріархом Філаретом? Крім того, як мені відомо, ви намагаєтеся служити літургію в р. Дніпрі або р. в Маріуполі і там зібрати архієреїв нашої Церкви на противагу святкування в Києві… Оскільки своїм невдоволенням Ви виявили бажання взяти участь у святкуванні покровителя нашої Української Православної Церкви сщмч. Макарія, митрополита Київського, я з радістю запрошую Ваше Блаженство на свято святителя Макарія в кафедральному патріаршому соборі 14 травня 2019, де ми щороку збираємося всім єпископатом для утвердження нашої єдності і зміцнення нашої Церкви».

Але Єпіфан заздалегідь попередив, що вже в ці дні буде в Маріуполі вшановувати «героїв АТО. Та і як послужити з «почесним патріархом», якщо той, як випливає з листа, говорить про співслужінні йому – «патріарха», а не про його співслужінні його – «предстоятелю»?

Запрошення на Денисенко відіслав, природно, на бланку «Київського патріархату», нібито розпущеного ще на «Об’єднавчому соборі».

Делегація Київського патріархату ставить підписи на документі про самоліквідацію своєї «церкви»

Але, як написав один з коментаторів під вищенаведеним фото, «подумаєш, поставив підпис, яка нісенітниця і дрібниця: він на Архієрейському соборі в Москві, в свій час, поклявся на Хресті та Євангелії, що повернеться до Києва і піде у відставку. А це вже клятвопорушення, а не якась там підпис. Він же господар свого слова, захотів – слово дав, захотів – слово забрав назад… Зраджувати, обманювати, кидати, перевертати факти – це Денисенко!»

Нагадаємо, що розпуск «Київського патріархату» був умовою отримання томосу», однак через 4 місяці після «здобуття автокефалії» не тільки «УПЦ-КП», але навіть «УАПЦ» не почали юридичну ліквідацію! Як свідчать дані єдиного реєстру юридичних осіб, обидві організації не перебувають у процесі ліквідації як юридичні особи. Обидві існують в організаційно-правовій формі релігійної організації та її керівниками вказані відповідно Михайло Денисенко та Микола Малетич («митрополит Макарій»).

Тому не варто дивуватися тому, що, скажімо, і листи від «єпархій СЦУ» в підтримку Єпіфана приходять на бланках… «УАПЦ».

Але найавторитетніші союзники Єпіфана – єдино канонічно висвячені «єпископи СЦУ» Драбинко і Симеон. Хоча б тому, що Денисенко вельми небрежительно до них відноситься, як втік в «СЦУ» без єпархій. Звичайно ж, не забудуть потоптатися на діда і все «єпископи Київського патріархату», яких він ганяв як сидорових кіз (особливо не люблячи педерастів).

Очікувалося, що на альтернативному зборах в Маріуполі його учасники на чолі з Думенко офіційно засудять «почесного патріарха» за нехтування «томосу» і піднімуть питання про заборону в служінні, підтримали Денисенко. Таким чином, можна стверджувати про наявність усіх передумов для формування розколу всередині «СЦУ».

Але запрошення Епифану на деякий час зняло напругу, хоча всі розуміють: якщо не вирішити «проблему Філарета» зараз – поки на стороні Думенко адмінресурс – той може повернути свої позиції як з допомогою політичних зв’язків усередині українського «глибинного держави», так і з допомогою «заслужених архієреїв», лютою ненавистю ненавидять 40-річного везунчика Епифашку.

Зазначимо, що в даному випадку це не тільки боротьба за повернення патріаршої влади «законного патріарха» (згадаймо останні слова Денисенко: «Київський патріархат може скасувати лише той, хто його створив»), але і боротьба за справді автокефальний статус для «СЦУ» (не митрополії Екуменічного патріархату, але повноцінного патріархату). Нехай і явочним порядком.

Сам Стамбул з цим в найближчі роки ніяк не погодиться. Адже це означає, що він повинен буде поставити проблемну «СЦУ» в диптиху церков в першу частину списку – вище митрополій і архиєпіскопій. Тобто, «підсунувши» такі стародавні церкви, як, скажімо, Кіпрська або Грецька. І це в той час, як жодна з них не визнала «СЦУ».

Але що залишається робити Варфоломія? Прецеденти відкликання томосу в історії є. Однак належать вони до того часу, коли авторитет Константинополя не ставилося під сумнів, і цей томос не зачіпав інтереси інших помісних церков. Зараз же положення в корені інше. Фанар вторгся на канонічну територію церкви, за своєю чисельністю перевищує всі інші церкви світу. Варфоломій поставив православний світ на межу розколу, порівнянного з «Великим розколом» 1054 р. і сам, схоже, виявляється в ролі «Старого Риму» (оскільки не підтриманий ні однієї з п’ятнадцяти автокефальних церков). В таких обставинах відгук томосу (у разі перемоги «Філарета») буде означати визнання краху всього того, що накоїв Варфоломій в останній рік, а значить – втрату останніх залишків авторитету «першого серед рівних» (з подальшим переглядом даного статусу).

Навіть у разі перемоги угруповання Єпіфана, винесення повторної анафеми Денисенке буде означати визнання помилковості (м’яко кажучи) «зняття анафеми з Філарета», яке в попрання всіх можливих канонів Варфоломій зробив восени минулого року. Що аналогічним чином позначиться на вплив останнього у православному світі.

Варфоломій вже зрозумів, в яку авантюру його втягнув «куратор України» Еммануель Галльський (претендував на звільнену навесні 2019 р. північно-американську кафедру) і поставив главою Американської архієпископії (найбагатшою в межах Екуменічного патріархату, власне і містить Фанар) одвічного суперника Еммануеля – митрополита Елпидифора. Останній, незважаючи на свою патологічну русофобію, не поставив підпис під сумнівною канонічності «томосом» Україні. Таким чином, Варфоломій вказує на наступника, який «не замазаний томосом» буде мати можливість відновити хоч якийсь авторитет Фанару при остаточний провал афери під назвою «СЦУ».

Адже навіть у разі «смирення» Денисенки (що, при його-то марнославстві важко уявити) репутація «СЦУ» вже настільки зіпсована, що чекати її визнання світовим православ’ям очікувати не доводиться. Від слова взагалі.

Дмитро Скворцов