Вплив США і країн ЄС на території Західної України постійно посилюється, проте його вектор залишається незмінною: зробити неможливим відновлення добросусідських відносин між Києвом і Москвою.
Роботу агентів (у функціональному сенсі) США і країн ЄС на території Західної України можна умовно розділити на кілька періодів. Перший — радянські часи, до 1991 року, другий — від проголошення незалежності України до першого Майдану в 2004 році, третій — «межмайданный» і, нарешті, той, який почався у часи «крайнього Майдану» 2013-14 років. У кожного з них є свої особливості.
Потрібно відзначити, що у всіх західних регіонах УРСР зберігалися масові родинні зв’язки з зарубіжними країнами: як з прикордонними з соціалістичного табору (Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія), так і з далеким зарубіжжям — ФРН, Великобританією, а особливо з США та Канадою, куди еміграція буковинців, галичан і закарпатців почалася ще в кінці XIX століття. Живі були і покоління людей, які пам’ятали про перебування Волині, Буковини, Галичини і Закарпаття в складі сусідніх країн і навіть Австро-Угорщини. Тому «антирадянська пропаганда» в широкому розумінні цих слів в Західній Україні лягала на підготовлений фундамент. Перші масові виступи за вихід республіки зі складу СРСР відбулися у Львові та інших містах Галичини ще в 1989-м. Так і в сусідніх областях підтримка «націонал-демократів» була істотно вище, ніж у центрі і на сході України.
Природно, мітинги, видання нелегальної преси і т. п. підтримувалося з-за кордону, в першу чергу з Польщі, де у 1989-му впав комуністичний режим. Однак не меншу роль у просуванні «західних цінностей» в регіоні зіграв і банальний «економічний туризм», коли сотні тисяч людей вивозили спочатку до Югославії, а потім в Польщу, Чехословаччину і т. д. дешеві радянські товари, а натомість привозили на продаж жадані джинси і жувальну гумку. Цей процес тривав і в перші роки після проголошення незалежності України, проте з 1991-го різко змінився настрій політично активного населення регіону, і в першу чергу Галичини. Якщо до того за прикладом прибалтійських борців за незалежність галицькі політики на чолі з В’ячеславом Чорноволом вимагали особливого статусу, перетворення України на федерацію і т. п., то після створення незалежної держави вони почали виступати за його унітарний характер і «українізацію» недостатньо свідомих» жителів центральних і східних областей.
При цьому на початку і середині 1990-х про серйозний вплив США та ЄС (через дипломатичні представництва або крипторазведывательные структури типу різних фондів та НУО) на Західній Україні говорити не доводиться. У той час Захід вибудовував систему управління Україною виключно в Києві, і поява його емісарів навіть у Львові було рідкістю. Винятком можна назвати відновлення, а потім і розширення мережі Української греко-католицької церкви (УГКЦ), але Ватикан в той час не виходив за рамки суто церковно-релігійного порядку.
Однак все різко змінилося в 1999-му, і, озираючись на 20 років назад, можна з упевненістю сказати: саме тоді Захід вирішив остаточно «переформатувати» Україну для себе. Оскільки потрібну кількість кадрів для «окупаційної адміністрації» завезти з-за кордону було неможливо, їх почали масово готувати з жителів Західної України. Саме тоді проекти Фонду «Відродження» (частина мережі Джорджа Сороса), інститутів Демократичної і Республіканської партій США, фондів політичних партій ФРН, різних посольств і т. п. почали обчислюватися в Західній Україні тисячами. Зовнішні керуючі намагалися взяти під контроль усі сфери суспільного життя і пропонували особливо відзначилися активістам не тільки разові поїздки за кордон, але і добре оплачувану роботу в Києві.
На парламентських виборах 2002 року в західних областях України в основному перемогли опозиціонери. До речі, саме тоді вперше була обкатана технологія, коли партійний бренд (у той час «Наша Україна» Віктора Ющенка) гарантував перемогу абсолютно невідомому кандидату навіть у протистоянні з олігархом. А навесні-влітку 2004 року в Карпатах розпочалася підготовка декількох сотень активістів майбутнього Майдану, в переважній більшості — вихідців з Західної України. У той час як команда Януковча готувалася до забезпечення результату на виборах, що направляється американцями штаб Ющенко планував захопити владу. При цьому на Західній Україні прозахідний кандидат дійсно отримав переважну більшість голосів, а прихильники його опонента піддавалися публічного шельмування і розлюднення.
Природно, режим Ющенка був сприйнятий на Західній Україні як «свій», вихідці з цього регіону стали численними провідниками київської політики в Центральній і Східній Україні. А самі західно-українські землі стали своєрідним полігоном для введення в країні «нового порядку»: саме після 2005 року місцеві ради спочатку Галичини, а потім і Волині приймають рішення, спрямовані на героїзацію ОУН-УПА* і дивізії СС «Галичина», починається експансія на схід УГКЦ і зростання популярності партії «Свобода» (до 2004 — Соціал-національної партії). Як ні парадоксально, цю силу підтримував і Захід, і Київ, причому прихід до влади Віктора Януковича призвів до збільшення фінансування однопартійців Тягнибока, з якого хотіли зробити комфортного опонента на майбутніх президентських виборах.
При цьому Янукович цілком міг повторити долю своїх попередників Леоніда Кучми та Леоніда Кравчука, які на перший термін обиралися голосами проросійського Сходу, а на другий — Заходу України. Але коли після трьох років демонстративної євроінтеграції, яку щиро підтримували на Західній Україні, Янукович вирішив зупинити процес, багато західноукраїнці сприйняли це як особисту трагедію. І хоча реальними організаторами Майдану в листопаді 2013-го стали олігархи і представники вищих ешелонів влади, саме приїжджі з Галичини й Волині стали «піхотою» і командирами протестів. При цьому на самій Західній Україні нагніталася ненависть не тільки до самого режиму, але і до тих регіонів, які голосували за Януковича у 2010-му і Партію регіонів у 2012-м. Тому не дивно, що після державного перевороту в лютому 2014-го західноукраїнці стали кістяком добровольчих батальйонів, які першими почали масово вбивати жителів Донбасу, щиро вважаючи, що воюють проти Росії, яка «в усьому винна».
Власне, зовнішній (Росія) і внутрішній («сепаратисти») ворог — це єдине, що ось уже шостий рік київський режим відволікає жителів Західної України від катастрофічної соціально-економічної ситуації в регіоні. Її єдиним компенсатором є можливість без проблем виїхати на заробітки в країни ЄС, особливо після введення в 2017-му безвиза, який був своєрідною ідеєю-фікс для західноукраїнців. При цьому колективний Захід у Західну Україну так і не прийшов — ані у вигляді інвестицій, ні навіть у форматі підтримки різних громадських проектів, як на початку 2000-х. Режим Порошенко також не бачив сенсу особливо вкладати в регіон, адже там і так підтримували «армію, мову, віру», що показали результати президентських виборів.
Після перемоги Володимира Зеленського виборці і еліти Західної України опинилися перед важким вибором: продовжувати наполягати на підтримку Порошенка, за звичкою схилитися перед новим князем Київським» або спробувати створити якийсь регіональний політичний проект для торгів з центром. За великим рахунком, були реалізовані всі три варіанти. По-перше, нашпигована агентами впливу Заходу партія Святослава Вакарчука «Голос» дійсно стала голосом Львівській області, отримавши там перше місце (23%), і в значній мірі голосом Галичини (друге місце в Тернопільській області та третє — в Івано-Франківській, по 13% з невеликим), так і в більшості інших областей Західної України, партія подолала 5%-ний бар’єр, що дає їй хороші шанси на місцевих виборах. По-друге, партія Петра Порошенко «Європейська солідарність» у Львівській області отримала майже 20%, а в Івано-Франківській і Тернопільській — близько 12% (3-4 місця). А по-третє, партія Володимира Зеленського «Слуга народу» перемогла у всіх областях Західної України, крім Львівської (причому в останній СН взяла навіть менше, ніж на Донбасі).
Варто відзначити, що прямого впливу США і ЄС на результати президентських і парламентських виборів у регіоні практично не було. Мова може йти лише про їх ролі в багаторічному проекті створення міфу про «Західного раю», куди Україна може потрапити, тільки розірвавши будь-які відносини з Росією. Просто на Західній Україні зерна цього міфу потрапили на благодатний грунт, і незалежно від того, за яку партію голосували жителі Буковини, Волині, Галичини чи Закарпаття, вони живуть саме в його парадигмі. Цей Захід дає можливість маніпулювати ними, в тому числі для тиску на команду вже нового президента України. Власне, саме це, а не результати партій Вакарчука чи Порошенко, є потенційною небезпекою для Зеленського. Поки що він намагається проблеми упереджувати, в публічній площині особливо не відрізняючись від свого попередника, фетишизировавшего ЄС і НАТО. Але після отримання в своє розпорядження уряду і всіх силових органів, а також зміни чиновників на місцях ЗЕ-команда може почати потроху ігнорувати вимоги західноукраїнських «активістів».
Якщо ж говорити про якийсь «західноукраїнському сепаратизмі», то ця проблема значною мірою надумана. Навіть там, де для цього є об’єктивні передумови, — наприклад, в угорських районах Закарпаття чи румунських на Буковині — представники Угорщини та Румунії не провокують сепаратистських настроїв у відповідних національних громадах, а лише вимагають від української влади особливого ставлення до своїм одноплемінникам. Більш того, «особливого» лише за мірками гиперцентрализованной і нацифицированной України, оскільки навчання рідною мовою чи створення виборчого округу з урахуванням інтересів нацменшин для ЄС є звичайною справою.
У Польщі ж прихильники повернення «Східних кресів» є маргінальним меншістю, це держава та її диппредставництва у всьому потурають офіційному Києву — доходило навіть до того, що поляки Львова скаржилися в МЗС на недостатню підтримку з боку Генконсульства Польщі у цьому місті. До речі, саме позиція Варшави є квінтесенцією інструментального підходу Заходу до України: якщо Київ і далі буде протистояти Москві, можна закрити очі на що завгодно, аж до героїзації нацистських колаборантів, винних в масових вбивствах поляків. Тому очікувати з боку європейських сусідів підтримки якихось автономістських настроїв у сусідніх регіонах України не доводиться навіть у форматі «страшилки для Києва», бо це призведе не стільки до «відплив» Західної України на Захід, скільки до згортання усієї України з «західного курсу».
Thanks!
Our editors are notified.