Скетч замість епосу

Підсумки першого туру президентських виборів на Україні більш ніж показові. Суспільство втомилося від напруги і конфронтації, в масі своїй втратило довіру до політичної верхівки і відтворює феномен «альтернативних» голосувань у західних країнах.

П’ять років тому «Огонек» опублікував текст, в якому автор цих рядків намагався осмислити події на Україні («Сигнали неможливої часу», №23 від 16.06.2014). Справа відбувалося вже після Евромайдана, зміни влади, від’єднання Криму та початку заворушень у східній частині країни. Але до великого кровопролиття і війни на Донбасі.

Думка зводилася до наступного. Наскільки істотним був би зовнішній фактор, основна проблема — всередині країни. Українське суспільство розкололося навіть не за принципом Схід проти Заходу, а на прихильників двох одно утопічних, тобто нереалізованих на практиці, образів. Одні мріють про пасторальної Центральній Європі, у строкатій палітрі якої Україна знайшла б своє комфортне місце. Інші — про приналежність до чогось індустріально масштабного, великим проектом. Ні того, ні іншого вже не існує в природі, обидва подання міфологізовані. Так що конфлікт свідомо безплідний.

Не дуже вправно займатися самоцитированием, але дозволю собі один абзац п’ятирічної давнини: «Україна — країна багата, успадкувала від радянської влади завидний ресурс, але неоднорідна, складна в управлінні. У відсутність управлінських кадрів, що володіють достатньою кваліфікацією для справжнього держбудівництва, модель набула яскраво виражений клановий характер, націлений на ресурсне перерозподіл. Вибудувати щось цілісне нікому не було під силу, і заміною стала система нескінченних погоджень інтересів фінансово-економічних груп, ситуаційних неформальних коаліцій для “віджиму” і “розпилу” влади і власності. Дивовижний парадокс полягає в тому, що революція проти цієї системи в результаті її тільки зміцнила».

За п’ять років на Україні і навколо неї сталося безліч драматичних і навіть трагічних подій. За революційними потрясіннями і втратою частини території пішов повномасштабний збройний конфлікт зі значними жертвами.

Потім він перейшов у вибухонебезпечну фазу постійних бойових дій «низької інтенсивності» і зафіксував нерозв’язну проблему на Донбасі. Український криза спровокувала велику міжнародну колізію, яка втягнула найбільш впливових гравців. Великим державам та міжнародним організаціям довелося впритул займатися Україною, яка до того, загалом, залишалася на периферії світового уваги. В самому українському суспільстві кипіли пристрасті, проводилася рішуча спроба переформатування в національному і західному напрямку, цілеспрямовано і свідомо розривались зв’язки з Росією. Загалом, багато чого сталося, що стане предметом уважного вивчення істориками. Незмінним залишилося одне — та сама система, проти якої все начебто затівалося.

П’ять років потому можна констатувати крах обох міфів, які зійшлися в 2014 році. «Європейський вибір» уперся не тільки і навіть не стільки в нездатність ефективно реформувати країну відповідно до критеріїв ЄС, а системні зміни в самому Євросоюзі. Епоха просторового поширення європейської ідеї завершилася, Європейський союз занурився в болісні процеси внутрішньої трансформації і як мінімум на осяжний період (а може бути, і назовсім) закрив перспективи експансії. Договір про асоціацію з ЄС, який передбачався в якості проміжного кроку до дійсного членства, на ділі виявляється кульмінацією участі країн «Східного сусідства» в європейському проекті.

Не кращі справи і з іншим чином. «Русский мир» в інтерпретації 2014 року не відбувся. У Росії не виявилося ні чіткої концепції його творення, ні достатньої політичної волі, ані необхідних ресурсів. Результат військових зіткнень на сході України в 2014-2015 роках жодна з втягнутих у них сторін не може вважати успіхом. А головні програли, звичайно, жителі власне Донбасу, які в підсумку виявилися в «сірій» зоні між інтересами і бажаннями всіх гравців. І не видно перспектив того, що хтось виявиться готовим взяти на себе відповідальність за дозвіл конфлікту, і за майбутнє територій.

Сама по собі ідея «Русского мира» чи пережила події п’ятирічної давнини, хоча проблема співвітчизників нікуди не поділася.

Підсумки першого туру президентських виборів на Україні більш ніж показові. Суспільство втомилося від напруги і конфронтації, в масі своїй втратило довіру до політичної верхівки і відтворює феномен «альтернативних» голосувань у західних країнах. Феномен Зеленського цілком вписується в загальносвітовий тренд антиэлитизма, який прийнято називати популізмом. А утрированность ситуації — кандидат, який буквально зійшов зі сценічних підмостків і готується не служити президентом, а грати його роль — наслідок надзвичайної передісторії. Все-таки український виборець голосує протестним чином не просто з-за набридлих осіб і зниження рівня життя, як у США чи Європі, а з-за того, що пережив реальну війну і крах звичного порядку речей. Звідси та гострота відторгнення аж до гротеску.

З російської точки зору особливої уваги вартий, звичайно, один аспект того, що відбувається. П’ять минулих років — це час, коли з українського боку були по-справжньому серйозні зусилля для того, щоб відірвати Україну від Росії в політичному, економічному, гуманітарному й культурному сенсі. Влада не шкодувала зусиль і не боялися витрат, щоб цього домогтися. Що на виході? Троє з чотирьох провідних кандидатів, на частку яких припадає майже половина голосів, в принципі, готові змінити «платівку» на менш антиросійську. А чинний президент змушений перед другим туром нагадувати, що чудово володіє російською мовою і готовий це довести. В поєднанні зі зростаючою, незважаючи на всі обмеження, товарообігом це є вражаючим свідченням того, як насправді глибоко взаємопов’язані дві країни.

Але головний підсумок — відтворення в чистому вигляді тієї самої моделі суспільно-політичного устрою, яка сформувалася на Україні за 23 роки мирного розвитку і встояло в годину потрясінь. І справа не в тому, якою мірою Зеленський — ставленик Коломойського.

Куди важливіше, що Євромайдан і все натхнення, інспіроване європейською мрією, претендували на те, щоб наситити українську політику, традиційно чисто меркантилістську, ясним ідейним, смисловим змістом.

Але ідейність на плаву не втрималася. Європейська орієнтація мала ефект за рахунок деяких інституційних реформ, здійснених під потужним натиском західних донорів. Однак сутність політики не змінилася. Тепер же, по мірі розчарування суспільства і кризи ідеологізованих сил, які капіталізували перемогу Евромайдана, звична структура взаємин повертається в повній мірі. Більш того, вона ідеально вкладається в матрицю плюралістичної парламентсько-президентської демократії, яка після виборів президента і Верховної ради в цьому році встановиться в країні.

Як і всюди зараз, слід очікувати більшої фрагментації депутатського корпусу. Це навіть зручно. Представництво інтересів ФПГ в парламенті за результатами осінніх виборів найімовірніше зміцниться і структурується. Відбудеться легітимація тієї самої моделі безперервних неформальних погоджень, яка росла і зміцнювалася по мірі розвитку української державності після 1991 року.

У цій адаптованої системи важлива роль може бути відведена і президенту, але для правильного її функціонування краща перемога саме Зеленського. Молодий і популярний людина без досвіду і власної команди — ідеальний варіант у всіх сенсах. Для олігархічних груп — як фігура досить залежна, керована реальними володарями основних процесів. Для населення — як уособлення нового покоління, незаплямованого гріхами минулого.

Запит на нове покоління реальний. І на Україні, і в інших країнах. На політичну арену виходять ті, для кого катаклізми кінця ХХ століття якщо і частина особистого досвіду, то ще в малосознательном віці. Це якісно відрізняє їх від старших товаришів, формувалися ще в реаліях холодної війни/СРСР і мислячих відповідними категоріями. Стосовно колишнім союзним республікам, особливо на західній частині колишньої країни, це означає вичерпання того типу національного будівництва, який ґрунтувався на ідеї вибору між Росією і Заходом. Боротьба навколо цього самого вибору (неважливо — реального або придуманого) заміняла в пострадянських країнах дискусію про принципи розвитку.

Зеленський (знову ж таки незалежно від того, хто і як за ним стоїть) втілює собою нову технократичну генерацію, чужу ідеології. Технократичну в широкому сенсі. Якщо лицедій стає президентом, це і є торжество техніки (майстерності актора, сценарних вигадок, спецефектів) над змістом. Тим більше коли це не просто артист, а ще і здатний комік, тобто виконавець, головне завдання якого — гіперболізація реальності, її свідома трансформація, в ідеалі — за рахунок руйнування загальної картини, випинання окремих її елементів. Цілком співзвучно духу сучасності, коли все, що відбувається осмислюється в форматі окремих «кейсів». Парадоксальним чином ця оболонка, яка завідомо не передбачає цілісності, може виявитися оптимальним вмістилищем для розгалуженої олігархічної системи, теж за визначенням фрагментованою.

В якомусь з недавніх коментарів було сказано: успіх Зеленського — кінець пострадянської політики, прообраз заходу «совєтизму». Це так, але не зовсім в тому сенсі, який мав на увазі коментатор. «Совєтизм» — спадщина, хоч часто і потворне, великого радянського проекту. А той мав на увазі масштаб, епічність.

Одне з визначень епосу як роду літератури — героїчна оповідь про минуле, що містить цілісну картину народного життя і представляє в гармонійному єдності світ героїв-богатирів. Герої-богатирі зникли давно, епос відходить. На зміну приходить скетч. Коротка сценка з нескладним сюжетом, жанр, що веде початок від народної інтермедії. Зеленський — найяскравіший, але аж ніяк не єдиний приклад, погляньте на «Брексит», стилістику Дональда Трампа, підйом нових політиків в різних частинах планети. Яким стане світ переміг скетчу — навіть не дуже хочеться передбачати.

Федір Лук’янов

Источник