Варто соромитися?

Ситуація в Сирії переживає черговий крутий віраж, на цей раз його причиною стали дії Туреччини і США. Рішення американського лідера Дональда Трампа не перешкоджати військової операції Анкари щодо створення “зони безпеки” на сирійській території стало поштовхом для самого радикального зміни обстановки в зоні конфлікту з моменту закінчення масштабних бойових дій півтора року тому.

Відбувається щось нестандартне. Основний політичний конфлікт розростається між країнами-членами НАТО. З одного боку, Вашингтон, який сам дав відмашку на операцію, тепер вводить санкції проти Туреччини за її проведення. З іншого – Євросоюз засуджує союзника по альянсу і оголошує про припинення військово-технічного співробітництва. Сама Анкара різко реагує, особливо на адресу Європи, Ердоган, не соромлячись, загрожує відкрити кордони в ЄС для біженців. Ну, а західні коментатори в один голос твердять, що розвиток подій на руку Москві і Дамаску.

Зробимо одну обмовку: міркувати, кому що “на руку” має сенс, коли стане зрозумілий результат операції. Сирія, як і Близький Схід в цілому, відома тим, що самі продумані задуми можуть у будь-який момент піти там шкереберть. Якщо виходити з того, що колізія керована, а Туреччина розуміє, що і як робить, то результат, правда, може виявитися сприятливим для Росії.

Це розширення зони юрисдикції Дамаска, оскільки курдам після відступу американців більше звертатися не до кого. Це зміцнення координації з Туреччиною, в основі якої не взаємна довіра, а розуміння того, що без взаємодії сторони не зможуть реалізовувати кожна свої цілі і завдання. Це твердження Росії як єдиної впливової зовнішньої держави в цій частині світу. Що, в свою чергу, полегшує і подальший політичний процес в Сирії – регіональні гравці зараз куди більше схильні взаємодіяти з Москвою, ніж кілька років тому.

Так що, загалом, соромитися і відмовлятися не треба. Так, Росія отримує вигоду. А чому? Тому що у випадку з Сирією Москва з самого початку – з 2011-2012 року проводила послідовну і зрозумілу, хоча часом і вкрай непопулярну лінію. Вона принесла плоди. А ось інші суб’єкти з великими претензіями заплутали всіх, в тому числі самих себе, щодо того, чого, власне, вони хочуть досягти. Навіть якщо вважати, що мета була (зміна режиму в Дамаску), то виділені кошти виявилися непридатними.

Росія на Близькому Сході продемонструвала ряд важливих навичок, що сприяють успіху в сьогоднішньому світі.

По-перше, це ставка на реагування, а не на довгострокове планування. У Кремлі зараз не вірять у тривалі стратегії, в епоху глобального транзиту і стрімких змін особливого сенсу не мають. Набагато важливіше – здатність до блискавичної реакції на зміни і чуття на можливості, що відкриваються. До цього ж відноситься вміння бачити помилки інших і їх використовувати. Зі сторони це часто сприймається як нанесення хитрих “гібридних” ударів, але насправді в більшості випадків просто своєчасне усвідомлення відкриваються ніш.

По-друге, впевненість у тому, що військова сила і надалі залишиться основним інструментом. Наявність військово-силового ресурсу і готовність її застосувати (останнє ще важливіше) виявилися набагато дієвіше, ніж більш “сучасні” нові категорії сили – “м’яка”, “громадянська”, економічна, інноваційна… А комбінація сили з витонченою дипломатією і зовсім справили ефект, якого багато хто не очікували.

По-третє, відсутність ідеології як складової частини зовнішньополітичної діяльності. Дипломатична гнучкість, відмова від альянсів на користь ситуативних об’єднань. Ситуативна – не обов’язково зовсім короткострокове і кон’юнктурне. У зовнішній політиці Росії спостерігався все більш очевидний відхід від будь-яких ідеологічних установок в бік чисто прагматичного підходу. У цьому сенсі пострадянська Росія якісно відрізняється від США чи Євросоюзу після холодної війни, які декларували ідеологізованою, ціннісно орієнтовану політику. Розуміння цінностей загрузло між ідеалами, догмами та інструментами. Наслідком відсутності ідеології стало дуже гнучке ставлення до партнерствам як – в зростаючій мірі – груп за інтересами для вирішення конкретних завдань. Сирійський сюжет (і пов’язані з ним близькосхідні мотиви) став ілюстрацією того, як гнучкість і широка свобода маневру у виборі співрозмовників здатні забезпечити високу ефективність політики.

Втім, гнучкість обмежується однією важливою застереженням – не можна “здавати” давніх партнерів, якою б репутацією вони не володіли, наскільки великі труднощі не створювала б їх підтримка. З цим Росія опинилася в більш виграшній позиції, ніж, наприклад, США, які відмовлялися від своїх вірних сателітів, скажімо, в ході “арабської весни” або зараз в випадку з курдами. Хоча спочатку було враження, що, навпаки, упертість Росії шкодить їй самій.

Час закидати всіх шапками аж ніяк не настав, більш того, недооцінка суперників і обставин – вічний ризик, супутній успіхам. Однак Росія пройшла в сирійському кризі вже між такою кількістю Сцилл і Харибд, що є надія на збереження точності оцінок і далі. Ну а скривдженим варто задуматися, що було зроблено не так, і в одному чи Трампа справу. Правильна відповідь – “ні”.