Прагнення до галичанської електоральної могилі або Предвыбная тиждень президента

Парламентські вибори в Україні відбулися 21 липня, і вся передвиборна тиждень Володимира Зеленського була присвячена спробам підвищити рейтинг партії. Зрозуміло, що, оскільки він президент, то це була не в чистому вигляді передвиборна активність, а здійснення державних функцій.

Тому, нам представляється можливість зазирнути в майбутнє – адже тенденції передвиборчої активності президента позначаться і на життя країни у найближчі роки. Причому – незалежно від підсумків виборів.

Кадрова політика та відносини з елітами

Виборці дуже люблять, коли перша особа держави їздить по містах і селах і мстить нерозумним боярам. Треба докотитися до рейтингів Порошенко і Ющенко, щоб такого роду діяльність не сприймалася позитивно. Зеленському до цього ще далеко. Однак, вже помітні три тенденції.

По-перше, чиновники ігнорують нового президента і хамлять йому нітрохи не гірше, ніж старого. Справедливості заради треба сказати, що це поки що кадри минулої влади, нехай навіть і переназначенные поки самим же Зеленським. Як воно буде з його власними кадрами, ми поки що не знаємо. Але сама по собі тенденція нехороша.

По-друге, Зеленський дозволяє собі ігнорувати не тільки думки регіональних еліт, але і населення. У всякому разі, призначення Юрія Гусєва головою Херсонської ОДА викликало невдоволення навіть в обласній організації «Слуги народу». З часом така політика призведе Зеленського до конфлікту з регіональними елітами.

По-третє, як показує практика доган, місцеві еліти вже зараз навчилися маніпулювати президентом і змушувати його втручатися в місцеві конфлікти.

Це, в свою чергу, дозволяє зробити два висновки:

– Зеленський у боротьбі з регіональними елітами програє;

– регіональні еліти до федералізації не готові – надто зацікавлені в прямому участю центральної влади в їхніх справах.

Мовний закон
На минулому тижні набув чинності мовний закон. Президент обіцяв його ретельно проаналізувати. Невідомо, чи аналізувалася в оточенні президента хоч щось, але ніякої реакції на цю подію не помічено.

Це при тому, що вступ в дію нового закону відреагувала навіть ООН, причому верховний комісар ОБСЄ з національних меншин Ламберто Заньєр заявив, що владі в Києві при розробці законодавства слід враховувати права національних меншин та особливості регіонів країни. Тобто, відсутність реакції на дуже сильний інформаційний привід охоплює не тільки внутрішню, але і зовнішню політику. На тлі низки націоналістичних висловлювань з боку оточення президента, виникає стійке враження, що ми, все ж, маємо справу з другим виданням Порошенко.

До речі, для Зеленського це питання не ідеологічний, а суто господарський – його медіа-продукт орієнтований на російськомовного глядача.

Конституційний Суд

На тижні КС визнав відповідними Конституції закони про декомунізацію і про освіту. Щодо першого з них ніяких сумнівів, загалом-то, не було – це суто політичне рішення Рада має право його приймати. Але суд визнав юридичний підхід до справи вульгарним і оголосив, що конституційний закон, тому що спрямований проти тоталітаризму. Це, звичайно ж, не так. Заборона на символіку на готовність якихось політичних сил влаштувати тоталітаризм ніяк не впливає. Зате сам по собі заборону символіки – обов’язковий елемент тоталітаризму.

Закон про освіту порушує відразу дві статті Конституції, так що тут теж чисто політико-ідеологічне рішення. До речі, створює українському керівництву чималі зовнішньополітичні проблеми, причому – на європейському напрямку.

Загалом, КС не є в наших умовах арбітром в питаннях, що мають ідеологічне значення. Але адже і президент відмовчується, стаючи, фактично, на бік націоналістів…

Мінський процес
Тут теж суперечливі сигнали.

З одного боку:

– Зеленський подзвонив Путіну, незважаючи на те, що західні партнери були проти (за його словами);

– на переговорах в Парижі радники в рамках «нормандського формату» ні про що не домовилися, але заявили про прогрес (ну, це, припустимо, нормальний стан даного формату);

– успішно закінчився черговий раунд переговорів в Мінську — сторони домовилися про припинення вогню, причому вперше передбачені заходи контролю і відповідальності за порушення перемир’я.

З іншого боку:

– процес обміну полоненими гальмується українською стороною за словами Зеленського, з протилежного боку набагато більше полонених, ніж пропонує змінювати Донбас (тому що українська сторона враховує моряків, Сенцова і ін);

– продовжено термін арешту Вишинському, причому Зеленський заявив, що готовий обміняти Вишинського на Сенцова (чим фактично визнав, що українська влада захопила власного громадянина як заручника для обміну);

– Зеленський розпорядився повернути на батьківщину добробатовца Марківа, засудженого в Італії за вбивство італійського журналіста на Донбасі;

– Кабмін в порядку санкцій ввів спецмита на російське дизельне паливо (це взагалі чорний гумор: основним споживачем російського дизеля є ЗСУ – проти кого Гройсман санкції-то ввів?);

– у Києві були продемонстровані мобільні житлові модулі, призначені для особистого складу в районі проведення ООС (війна надовго?); – обстріл на Донбасі тривають.

Є підстави вважати, що перша група сигналів відноситься до «гібридну війну» проти Медведчука, якого Зеленський хоче усунути від російського напряму, а друга – провісник його майбутньої політики. Але, можливо, те й інше – просто сигнали для електорату, який налаштований суперечливо (проти війни і проти поступок Росії).

Підготовка державного перевороту?

Президент вніс у парламент проект змін законодавства про люстрацію, згідно з яким їй підлягають виборні особи (в т. ч. президент і депутати), а також особи, що займали ці посади при Порошенко.

Швидше за все, це просто рекламна акція, показує наполегливість президента у боротьбі з спадщиною «антинародного режиму», але фактично це план державного перевороту з метою отримання парламентської більшості, яка не виходить отримати на виборах. За цим законом Ради можна буде вичистити близько сотні-півтори опозиційних депутатів.

Вітя з Ростова в черговий раз цікавиться – а що, так можна було?». Мені нема чого йому відповісти: схоже, так, все-таки, не можна – Європа не зрозуміє, але, мало чого сталося, що Європа обіцяла не допустити, але, в результаті, схвалила?

Висновки

Політика президента виглядає такою ж суперечливою, як і настрої його виборців.

Спочатку Зеленський скоріше хотів зайняти позицію самого помірного українського політика, але тут виявилося, що лівіше його знаходиться Медведчук («Оппоблок», як і його спонсори, в опозиції бути не хочуть) і, в боротьбі з ним, Зеленський суттєво зрушилася вправо.

Досвід, однак, показує, що зміщення вправо, в бік націоналізму, природний шлях еволюції українських президентів, обраних голосами Південно-Сходу. Так що справа тут не в Медведчука, а в природному прагненні президента до галичанської електоральної політичної могилі.