Івана Федорова прийнято називати «першим російським книгопечатником». Насправді, це не зовсім відповідає істині. І до нього в країні друкували паперові видання. Різниця в тому, що Федоров першим вказав вихідні дані і себе як автора. Ті ж видання були анонімними. Але це ремесло не принесло народного визнання Івану.
У стилі Едгара По
Почати розповідь про настільки дивовижний і цікавий людині варто з історії його прізвища. У шістнадцятому столітті прізвищ як таких в Російському царстві не було. Найчастіше людина вказував чиїм сином він був. Так от Іван був сином Федора. Звідси і пішла, що він Федоров. Сам же книгопечатник в якості аналога сучасної прізвища вказував «Москвітін» – з Москви. З часом ця приписка зникла, поступившись місцем Федорову.
Точна дата народження Івана невідома. Прийнято вважати, що він з’явився на світ між 1510 і 1530 роками (зазвичай використовується проміжний варіант – 1520 рік). Добре хоч сам Федоров неодноразово згадував Москву, як «рід і рід», а то б і місце його народження залишилося б на узбіччі історії.
Взагалі, його життя була дивовижною. У ній знайшлося місце і таємниці, і драмі, і злочину. А прекрасно згущує фарби суворий і похмурий шістнадцяте століття, в якому жив наш герой. У Євгена Гришковця і Олександра Цекало є такий чудовий спектакль під назвою «За». Так от про Федорова можна сміливо сказати, що він жив у стилі родоначальника детективного жанру Едгара Алана По.
Поштова марка з зображенням першодрукаря.
Отже, таємниця №1. Про дитинство та юність Івана Федоровича не збереглося жодних достовірних фактів. Суцільно вигадки і легенди. Начебто він отримав освіту в Кракові. А от яке саме – загадка. При цьому людиною він був дуже розумним, досвідченим і освіченою для свого часу. Федоров не був самоучкою, який за допомогою берези, личаків і сіна «випадково» винайшов верстат для друкування книг. Немає. Він познайомився з «диво-машиною», швидше за все, саме в Кракові. Тут працювала друкарня Швайпольта (Святополка) Фіоля (сам засновник слов’янського книгодрукування помер у 1525 р. або 1526 році), яка займалася друком книг на кирилиці. Можливо, був знайомий Федоров і з Франциском Скорина, завдяки якому освічені люди західної частини Російського царства познайомилися з книгами.
У 1552 році Івана IV Грозного осінило – в Європі в ходу надруковані книги, значить, вони повинні бути і у нас. Цей прекрасний порив государевої душі підтримав митрополит Макарій. Можливо, він і не поділяв захоплення царя, але хто б насмілився перечити Грозному? Але хотіти – це одне, а реалізувати – зовсім інше. Відомо, що майстри книгопечатного справи намагалися знайти у себе, але не вийшло. Тому, за звичкою, послали гінців на північ, за новим, так би мовити, Рюриком. І незабаром з Данії прибув друкар або палітурник Ганс Миссингейм. Букви і друкарський верстат виписали з польських земель.
Почалася робота. Наскільки вона виявилася продуктивною – судити складно. Ніби як було випущено декілька (не менше десятка) анонімних книг, на цьому справа і закінчилася. Причому навіть не залишилося відомостей про те, де знаходилася друкарня. А в один прекрасний момент данця на бойовому посту змінив Маруша Нефедьев, який працював разом з гравером з Новгорода по імені Васюк Некифоров. Швидше за все, у них в учнях ходив і молодий Іван Федоров.
«Зоряний час» Федорова прийшов пізніше – в 1563 році, коли Іван Грозний розпорядився відкрити Друкарський двір. Государ бачив у ньому перспективу і можливість підняти престиж країни в Європі, тому фінансуванням не образив. Тут і почав трудитися Іван Федорович. Над своєю книгою під назвою «Апостол» він разом з помічником Петром Мстиславцем працював близько року. І в світ вона вийшла навесні 1564 року. Саме «Апостол» вважається першою точно датованою друкованою книгою в Росії. Ще через рік вийшло ще одне видання – «Часовник». Обидві ці книги були церковними.
Франциск Скорина./Фото autogear.ru
Таємниця №2. Поява друкованих книг викликало бурхливу реакцію. Причому не зовсім таку, як очікував Федоров. Нововведення було сприйнято в багнети… духовенством. Сам Іван Федорович часто говорив про нападки з боку священнослужителів, мовляв, вони вважали друковані книги «бездушними». Найсильніша агресія була з боку, як нескладно здогадатися, ченців-переписувачів. Їх робота йшла повільно, а коштувала дуже дорого. В особі друкарського верстата вони побачили конкурента, який пропонує продукт дешевший. Та й швидкість у нього була не порівнянна з ручною працею. Це за однією з версій призвело до серйозного конфлікту.
Цієї версії дотримувався і англійський дипломат Джільс Флетчер. Він стверджував, що саме переписувачі стояли за тим пожежею. Флетчер вважав, що вони просто не могли чесним шляхом конкурувати з друкованою продукцією Івана Федоровича, тому і наважилися на підпал. Правда, англієць не застав всі ці події. У своєму посланні він спирався не на якісь джерела, а також на спогади самого Федорова. Тому стверджувати однозначно, що факт підпалу стався з-за конфлікту — не можна.
Але факт залишається фактом. Підпал друкарні був, конфлікт друкаря з духовенством – теж. А про справжні причини залишається тільки здогадуватися. Ось що ще цікаво: під час пожежі ні гравірувальні дошки, ні шрифти не постраждали. Федоров встиг їх врятувати. Отже, на момент загоряння він був у друкарні або ж десь поблизу.
З приводу ворожнечі Івана Федоровича і духовенства є ще одна цікава версія. Академік, радянський історик-славіст Михайло Миколайович Тихомиров вважав, що Федоров порушив правила. Першодрукар належав до білого духовенства, тобто до числа священнослужителів, не давали обітницю безшлюбності (цей уділ був вибором представників чорного духовенства). Але обмеження все ж таки існували. Наприклад, після смерті дружини представник білого духовенства не міг вступати в другий шлюб і зобов’язаний був піти у монастир. Так ось Федоров, ставши вдівцем, у ченці не постригся.
Після всіх цих подій Іван Федорович не затримався в Москві. Незабаром він (компанію йому в подорожі склав вірний «зброєносець» Петро Мстиславець) перебрався в сусідню державу — Велике князівство Литовське, а саме, у місті Заблудів.
Боротьба за виживання
Таємниця №3. Чому першодрукар вибрав саме цей населений пункт — точно невідомо. Є версія, що Федорова переїзд до Заблудова — це ініціатива самого государя. Так, принаймні, вважав все той же академік Тихомиров. Справа в тому, що Іван Грозний делегував друкаря на Захід в цілях пропаганди православ’я, позиції якого були сильно ослаблені католицизмом. Але чи так це насправді — невідомо. Сам же Федоров в якості причини від’їзду в післямові до Львівського Апостола 1574 році говорив про напружені стосунки з чиновниками і священнослужителями. І через це йому довелося покинути Москву.
На чужині друкаря зустріли як рідного. При безпосередньому покровительство гетьмана Ходкевича в Заблудові з’явилася друкарня, де й розпочали свою роботу Федоров і Мстиславець. У 1568 році вони випустили «Учительське Євангеліє», а в 1570 – «Псалтир з Часословцем». До речі, остання книга стала посібником для навчання грамоті. Але спокійна творча життя виявилася недовгою. Після того як королівство Польське і Велике князівство Литовське вирішили об’єднуватися в річ Посполиту, уклавши знамениту Люблянскую унію, Ходкевич різко змінив своє ставлення до російських друкарів. Він заявив, що служба не потрібна, а Федорову з Мстиславцем порадив осягнути премудрості землеробства.
Пам’ятник Івану Федорову./Фото: www.syl.ru
Незабаром друкарі переселилися до Львова. Іван Федорович понадіявся на місцевих багатих купців, а його «проект» їх не вразив. Вони не бачили сенсу в «папірцях». Поспівчували Федорову лише деякі православні священики та парафіяни. Але їх допомога, звичайно, виявилася мізерною. Якось Іван зумів надрукувати друге видання «Апостола» 1574 голу. У післямові друкар-то і розповів про свою незавидну долю і гоніння. Він стверджував, що винуватці всіх бід і нещасть – священнослужителі, які вважали, що його книги – єресь.
Продавалася книга погано. Тому Федорову довелося спробувати вийти на ринки інших міст. Наприклад, Кракова. Але сумного становища це не врятувало. І в 1579 році друкарня і більше сотні книг були закладені жидові за чотири сотні польських золотих. Іван опинився на краю економічної прірви. Його старший син Іван намагався продавати книги у Львові, а сам Федоров переїхав до Острога на запрошення місцевого князя. Тут друкар видав «Острозьку Біблію», яка стала першої повної Біблії церковнослов’янською мовою. Потім йому довелося відійти від книжкових справ.
Іван вирішив поправити фінансове становище за рахунок грошей від свого винаходу — багатоствольною мортири. З цим проектом він побував в імператора Рудольфа II у Відні. Окрім цього Іван Федорович працював ще в Кракові, і, швидше за все, в Дрездені. Але, скажімо так, технічне творчість була лише засобом для заробітку. Федоров мріяв повернутися до улюбленої справи. Але цьому не судилося здійснитися. Наприкінці 1583 року він повернувся до Львова, де незабаром помер. За офіційною версією — через проблеми зі здоров’ям. За неофіційною — до цього причетні численні конкуренти.
Пам’ятна радянська монета./Фото: newcoin.ru
Незавидною опинилася і доля його сина Івана. Він пішов по стопах батька і прогорів. Друкарський бізнес у Львові виявився збитковим. Друкаревич (син друкаря) намагався врятувати становище, а в результаті опинився у борговій в’язниці. Там він сильно підірвав здоров’я і помер у 1583 році. Правда, смерть Друкаревича теж покрита таємницею. Є версія, що на той світ його відправила зовсім не хвороба, а конкуренти (ченці-переписувачі), вирішили раз і назавжди покінчити з виробництвом «єресі». А як було насправді — невідомо. Так що, ось і ще одна таємниця.
Thanks!
Our editors are notified.