«Тридцять вісім вашингтонських папуг» проти союзу Москви і Пекіна

Можна відвернути російську еліту від західних «данайців»?

Не встигли президенти Росії і США Володимир Путін і Дональд Трамп повісити телефонні трубки після розмови, як вітчизняні ЗМІ – від державних телеканалів до приватних інформагентств – охопила ейфорія:

«Говорили півтори години – безпрецедентно!». «Не спілкувалися до цього дуже давно, тільки побіжно і на ногах у Буенос-Айресі, після того, як Трамп скасував двосторонню зустріч з-за подій у Керченській протоці. І тут – ур-р-ра!». «Хороший сигнал – обговорювали доповідь Роберта Мюллера: Трамп відкритий до діалогу!» і так далі і тому подібне.

Дехто з високопоставлених коментаторів взагалі договорився до того, що розмова-де «пролог до особистої зустрічі», якщо що тим і висловлюючи, то лише особисту зацікавленість у якнайшвидшому такої зустрічі з причини власного неперебутнього західництва. Ну, а прес-конференцію американського президента, на якій той відбивався від журналістських атак за обговорення цієї доповіді, – показали у всіх ракурсах: профіль і фас і «те ж саме, але вигляд збоку». Дивіться, на зразок того, як господар Білого дому «стоїть за Росію»…

Наївність, яка випливає з того, що історія нічому не вчить, особливо якщо її не знати, знати не бажати, цим пишатися і всякий раз «голосувати серцем», зашкалює. Пам’ятаємо, як Маргарита Симоньян, далеко не самий ангажований Заходом журналіст, після обрання Трампа кинулася шукати американський прапор, щоб прокотитися під ним по Москві? І це при тому, що по суті ні до якого зближення позицій президенти в розмові не прийшли, і ситуація двозначна, якщо не сказати тупикова. Відступити ні по КНДР, ні по Венесуелі не може жодна з сторін: мости спалені. Та й в Україні теж.

Показово: Вашингтон у переддень розмови скрізь вже встиг наслідити, щоб зафіксувати позиційний «кеш» і в розмові не поступатися. Володимира Зеленського привітав, «режим» Ніколаса Мадуро пообіцяв розчавити («всі варіанти на столі»). А намагатися вмовити Кім Чен Ина, щоб він забрав назад свої ультиматуми з американської позиції і з недовіри Майку Помпео, чого хотіли б США, – це взагалі загубити підсумки недавньої зустрічі у Владивостоці і ще, до того ж, підвести Китай, для якого вони надзвичайно важливі.

Не кажучи вже про те хамське, по-іншому не скажеш, демарш того ж Помпео, у якого, мабуть, його робота держсекретарем асоціюється з чим завгодно, тільки не з дипломатією: Росія-де повинна «выместись» з Венесуели. Та й сам Трамп не особливо фамильярничал, запропонувавши російському президенту подумати над зміною влади» в Каракасі. Так що наші англо – і американофилы в ліберально-компрадорської «секторі» істеблішменту, який контролює значну частину інформаційного поля, рівні самим собі в гаслі «за будь-яку ціну – хоч тушкою, хоч опудалом, але на Захід».

Але чому Трамп раптом узяв, та й подзвонив Путіну? Чому саме зараз і чому почав обговорювати внутриамериканскую порядку «татусі Мюллера», не злякавшися обструкції, яку передбачувано і отримав? Потрібна йому була така обструкція, або гра насправді коштувала свічок? А недалекоглядні журналісти з CNN та інших «фейкових» контор навіть якщо потім задум і зрозуміють, то ворогами Білого дому бути все одно не перестануть. Бо вони міцно сидять на утриманні у ліберальних глобалістів, і Трамп для них апріорі «соціально чужий» елемент.

«Ларчик відкривається» куди простіше, ніж здається. Ключове кодове слово тут – «Китай». Ми за інерцією вважаємо світ біполярним, поділеним між США і Росією, тому так і зраділи, кинувшись тиражувати німецьку эскападу про «Росію – наддержаву». Між тим світ – і зараз, і навіть у біполярні часи – не «відрізок», а «трикутник». Москва так, одна з його сторін, якщо завгодно військова наддержава. Але ніяк не СРСР з його 10% світового промислового виробництва, яке в масштабах всього соцтабору подкатывало до третини. Економічною наддержавою, протистоячи США, є Китай.

А Америка, треба визнати, – і військова, і економічна наддержава, не «паперовий тигр», а справжній тигр, за визнанням покійного Євгена Примакова в одному із закритих виступів «для своїх». Саме тому в цьому «трикутнику», де і в радянські часи діяло правило «2>1», і програвала сторона, що опинилася на самоті перед альянсом двох інших, тоді цією стороною виявився Радянський Союз, сьогодні розклади інші. В одному з китайських коментарів до недавнього пекінського форуму «Пояси і шляху» зовсім не випадково сказано, що Росія і Китай – сторони, у яких не просто близькі або збігаються позиції з ключових міжнародних питань, але які ще й дуже органічно доповнюють (!) один одного.

Цей пасаж можна прокоментувати таким чином: китайська економічна потужність у поєднанні з російської військової разом утворюють якщо не паритет з військово-економічної могутності США і НАТО, то величину зіставну. А якщо ще розіграти економічну карту відносин з Європою, в якій багато незадоволених Вашингтоном, як це показово робить зараз Пекін, то дисбаланс глобального розкладу на користь колективного Заходу проти колективного Сходу суттєво зменшиться. А в недалекій перспективі, при вдалих збігу різних обставин, – і взагалі кинеться до подобою балансу.

Повертаючись до «відкриття скрині», звернемо увагу на те, як повів себе Трамп з Китаєм, до і після розмови з Володимиром Путіним. В самому кінці квітня в Пекіні завершився дев’ятий раунд торговельно-економічних переговорів КНР і США. На них китайську боку традиційно представляв віце-прем’єр китайської Держради Лю Хе, а американську – глава мінфіну Стівен Мнучин і спецпредставник Роберт Лайтхайзер.

Було оголошено про досягнення «значного прогресу», а також про те, що вже на початку травня у Вашингтоні в тому ж складі пройде десятий раунд, після якого сторони оголосять про угоду, завершальній нинішню торговельну війну з-за митних зборів. На цьому позитивному тлі Трамп і подзвонив Путіну.

Але пройшло всього пару днів, як позиція США (вже не в перший раз) різко змінилася. Замість «фінішній прямій», на яку китайсько-американські консультації виходили за версією С. Мнучина, вони опинилися в глибокому яру. Сталося це у зв’язку з раптовим обіцянкою Трампа замість обіцяного угоди різко – з 10 до 25% підняти мита на новий перелік статей китайського експорту в США. Вже з 10 травня! Чому «не вперше»? Згадаймо той же Буенос-Айрес, де господар Білого дому, відмовившись від зустрічі з російським лідером, розливав «смерек» перед китайським лідером. А на наступний день в Канаді затримали фіндиректора Huawei Мен Ваньчжоу…

У побуті це називається не особливо літературним, але точним словом «розводка». У Буенос-Айресі Трамп займався тим, що Росію «розводив» Китаєм, забиваючи клин між Путіним і Сі Цзіньпіном, а зараз він провернув зворотний комбінацію: разбросавшись компліментами перед російським президентом, «зробив фігу» китайським, попередньо наобіцявши йому «38 вашингтонських папуг». От саме заради цієї триходівки – переконавши голови Сі в міфічному «потепління», зробити крок до Путіна, а потім «кинути» Сі в розрахунку на те, щоб при цьому зберегти видимість продовження контактів з Москвою, – Трамп і терпів нападки власної преси.

Дуже сильно американську еліту – не всю, а концептуальні кола, під чию дудку танцює Трамп – турбує змішуючий їй всі карти геополітичний союз Росії і Китаю. І дуже дорого ці кола дали б за те, щоб його якщо не зруйнувати, то надломити, підірвавши взаємна довіра між лідерами. Але нічого кращого методу «розведення» у Вашингтоні придумати не змогли, і пустили в хід її в черговий раз. Хто б сумнівався!

З одного боку, передбачуваний противник завжди краще непередбачуваного. З іншого, найкраща страховка від таких «розводів» – монолітність еліти. Мабуть тому, що у Вашингтоні саме цей пункт вважають «слабкою ланкою», пам’ятаючи про пророцтво покійного Бжезинського про «500 мільярдів російської еліти в американських банках» і про те, «ваша ця еліта або вже американська?», цю технологію «чорного кота» до цих пір і застосовують.

Ну, а щоб Москва надійніше попалася на американську приманку, раптом пожвавішавши і полезшие з деяких щілин доморощені конспірологи, які як по команді, кинулися експлуатувати тему «перенесення» в Китай світової глобалізації, і що клинтониты-де «курирують» цей проект на противагу «реваншу» національного промислового капіталу в США.

У повітрі від цих інсинуацій як би постає риторичне питання, на який «ловлять» довірливу і наївну публіку. Мовляв, з ким по дорозі Росії – з героїчно б’ються з «глибинним державою» Вашингтоном або (у вигляді натяку) з «не цурається його інтересам» Пекіном?

«Лакмусовий папірець» тут, однак, у тому, куди звозяться капітали, і де купується нерухомість тими російськими колами, звідки ця смислова провокація виходить. Хто-небудь сумнівається в тому, що в Китаї їх не знайти, а от скільки їх в Америці – про це перед смертю і повідав Бжезінський. У чому-чому, а ось в цьому йому цілком можна повірити. Так що варто цієї провокації спрацювати, дуже багато захлопают в долоні.

Але чи виграє від цього Росія? Чи потрапить у нову історичну «яму», знову залишившись в геополітичному самоті? Питання риторичне, як і інший, який він за собою тягне: як і що ще має статися після всього, що сталося, щоб в суспільстві, нарешті, остаточно утвердилося розуміння, що з цією елітою, принаймні з ліберально-компрадорської її частиною, каші не звариш?