Труба, що веде в нікуди: Київ залишається без ГТС

Україна без транзиту, що гетьман без булави

В кінці квітня — початку травня 2019 року в «Нафтогазі» повідомили про намір замовити у «Газпрому» потужності для транзиту 60 млрд кубометрів газу в рік. При цьому мінімальний термін контракту в українському намір становив не менше десяти років.

Практична частина послання призначалася Європі і Москві, друга ж смислове навантаження явно писалася для внутрішнього споживання. В ній, зокрема з звичним для України зневагою до логіки повідомлялося, що бажання і надалі співпрацювати з Москвою викликано лише тим, що після введення в експлуатацію газопроводів «Північний потік-2» і «Турецький потік», а, отже, і можливого припинення транзиту через Україну, ймовірність військового конфлікту з боку Росії «значно зросте».

І нібито для того, щоб не втратити «стримуючий фактор проти потенційної російської агресії», Київ, за словами виконавчого директора «Нафтогазу», і йде на угоду зі своєю совістю. Зрозуміло, реальний стан справ на сьогодні абсолютно інше.

Насправді, українській стороні як нікому іншому відомо, що без російського блакитного палива «Нафтогаз» не має технічної моделі для подальшої роботи ГТС. Як йдеться в подібному випадку, країну на карті не пересунути, а тому після припинення транзиту з Росії український маршрут можна множити на нуль.

Відкидаючи ідеологічну складову, на поверхню проступають типові для України мотиви. Справа в тому, що для рентабельність української ГТС при нинішніх тарифах на транспортування необхідно, щонайменше, 60 млрд кубометрів газу в рік. І не випадково саме ця цифра фігурує в планах Нафтогазу.

Іншими словами, роблячи нинішня пропозиція з такими цифрами Київ намагається витребувати у Москви ще 10 років оплачуваної Росією життя. 60 млрд кубометрів газу строком на 10 років – це дивіденди в розмірі декількох відсотків ВВП щороку, і таке їх кількість дозволить звалити всі проблеми зношеної ГТС на Москву.

Тим не менш, мріям України, судячи з нинішньої тенденції явно не судилося збутися. Бажання Києва однією рукою «воювати» і проявляти русофобію, а інший нарікати на те, що Москва відмовляється спонсорувати його ініціативи до кінця 2019 року, зустрінуться з суворою реальністю. З наявністю «Турецького потоку» і «Північного потоку-2».

Справа в тому, що хоча Вашингтон і проводить тактику посиленого психологічного тиску, щоб підштовхнути Росію до підписання договору на умовах прокачування 60-70 млрд кубометрів газу через Україну в рік, Москва успішно діє на випередження.

За словами заступника начальника департаменту зовнішньоекономічної діяльності «Газпрому», темпи будівництва на початок травня виявилися набагато вище прогнозованих, а це, за словами представника компанії, дозволяє говорити про те, що проект буде реалізований вже до кінця 2019 року. Тобто тоді, коли і було заплановано.

Всупереч всім спробам затримати будівництво і зрушити його на більш тривалий термін, ігор навколо Третього енергопакету та інших деструктивних західних кроків, дата закінчення договору з Україною має всі шанси виявитися більш пізньої, ніж введення СП-2. А в цьому випадку ні про який шантаж вже не може бути й мови.

Загальна довжина першої нитки “Північного потоку” (СП-1) становить близько 1200 км, а частина, покладена на сьогодні в проекті СП-2 – 1125 км. Як нескладно помітити, добудувати залишилося відносно небагато, і шанси почати експлуатацію до кінця року дійсно є.

Крім цього, не на користь України ігор навколо спроби зриву поставок російського газу в ЄС тепер грають і рекордні запаси ПСГ в самій Європі, а також наявність наявних СПГ потужностей.

Україна роками і всіма силами домагалася того, щоб ніяких інших відносин з Москвою, крім ринкових, у країни не було. Однак як тільки Росія дійсно припинила грати в братські ігри і перейшла до ринкових методів в питанні газу, Київ тут же виявився щиро обурений. Нинішня позиція Росії з питання постачання енергоносіїв, на відміну від української, уособлює собою суто ринкові відносини. Саме в рамках таких підходів російська сторона готова зберегти український транзит.

Умов виставляється лише кілька. По-перше, транзит збережеться тільки в разі комерційної доцільності. По-друге, лише в мінімальних обсягах. А, по-третє, газ повинен продаватися на кордоні Росії і України, а не України і ЄС.

Це означає, що ніяких гарантій і тим більше довгострокових договорів при нинішньому українському підході у Росії бути просто не може, не кажучи вже про доцільність таких кроків при наявності претензій у Стокгольмі.

Москва готова залишити мінімальний обсяг прокачування газу виключно за наявності покупців з тієї сторони. Тобто тих, кому більш вигідний український маршрут, ніж новий СП-2 через його географії. Наприклад, Словаччини, яка при припиненні поставок через Україну бажає зберегти хоча б часткову транзитну роль. Теж саме стосується й інших молодих європейців.

З цієї точки зору, збереження мінімальної транзитної складової через українську ГТС, про яку не раз говорив Володимир Путін, вигідно і Росії, і ЄС. Для Москви – це валютні доходи, а для Європи – додатковий аргумент і формальне виправдання в недалекому припинення дотаційної політики.

У цьому питанні значно вигідніші за ціною російські енергоносії є відчутною підмогою, так і аргументи у вічному невдоволенні Прибалтики і Польщі також важливі.

Тим не менш, в даному випадку мова йде про мінімальні обсяги газу, тобто про цифри набагато менших, ніж рентабельність української ГТС. Для Києва це означає, що йому доведеться вкладати власні гроші і при цьому практично не отримувати дармової дохід. Тобто, ГТС стає планово збитковою. Звикла до зовнішнього спонсоруванню і паразитуванню на російській економіці Україна вкрай не бажає здійснювати цей хід.

Крім того, для нашої країни збереження мінімальної прокачування газу, про яку не раз говорив президент, обіцяє доходи не тільки від українського ринку збуту, але і від східної частини ЄС. Транзитні ризики в цьому випадку буде нести покупець, а дохід номінуватися в євро, що в умовах нинішньої ситуації навколо долара США саме по собі важливо.